Діяльність часопису «Мета» в час праці журналістів Радіо «Воскресіння» у 1999 — 2000 роках.

14 жовтня 1999 року на свято Покрови Пресвятої Богородиці розпочав свою діяльність часопис Львівської архієпархії Української Греко-Католицької Церкви (УГКЦ) — «Мета» [3, с. 1].

Вже у другому числі «Мети», що вийшло 19 листопада 1999 року привертає увагу велика рубрика «Від редакції», в якій було викладено погляд редакції на свою діяльність та місію газети: «Мета» буде брати участь в усіх сферах духовного життя Української Греко-Католицької Церкви, де б воно не проходило: чи в Україні, чи в українській діаспорі» [2, с. 1-2].

Тому проаналізуємо весь джерельний матеріал, пов’язаний з діяльністю УГКЦ в українській діаспорі в Росії на шпальтах часопису «Мета» [6, c. 4-12; с. 4-11; с. 2-5].

Вже в цьому ж числі журналістка Радіо «Воскресіння» К. Лабінська в статті «Місії у камері смертників» розповідає про відхід з земного життя єпископа УГКЦ Василія Величковського. У матеріалі розповідається про те, що багато владик і священиків УГКЦ прийняли мученицьку смерть за віру у радянських концтаборах смерті в Сибіру [7, c. 6-12; c. 153-156; c. 72-74].

У статті йдеться про те, що священик УГКЦ Василь Величковський був засланий до Сибіру, де відбував «покарання» у Воркуті. Перебуваючи в російському концтаборі, де життя було доволі важким, де на території тільки Воркути у тридцяти таборах перебувало біля 105 тисяч політичних в’язнів, священик УГКЦ В. Величковський при потребі для в’язнів виконував свої душпастирські обов’язки в бараці чи на нарах…» [11, с. 12-13].

Далі журналістка К. Лабінська в статті «На вівтар Вселенської Церкви», опираючись на матеріал та безпосередньо цитуючи працю диякона Василія ЧСБ «Леонид Фёдоров: Жизнь и деятельность», що вийшла у Римі у 1966 році, розповіла про основні етапи діяльності екзарха Греко-Католицької Церкви в Росії о. Леоніда Фьодорова, відзначаючи тим самим у 2000 році, 65-ту річницю його відходу у вічність.

Як наголошує у своєму дослідженні «Леонид Фёдоров: Жизнь и деятельность» диякон ЧСБ, Василій, майбутній екзарх УГКЦ в Росії Леонід Фьодоров народився 4 листопада 1879 року у сім’ї санкт-петербурзького власника ресторану. Батько його рано помер і його виховувала мати грекиня, яка прищепила йому візантійську духовність. Під час навчання в гімназії він досконало вивчив Святе Письмо. Через переконання та отців Вселенської Церкви — передусім митрополита Андрея Шептицького, з яким вів переписку, він прийшов свідомістю та духом до проблеми Вселенської Церкви.

Дорога молодого росіянина пролягала до Риму, на шляху до якого він завітав до Львова і познайомився з митрополитом Андреєм Шептицьким. Ця зустріч стала для нього доленосною і визначила його шлях, по якому він пройшов усе своє свідоме уніатсько-християнське життя. Він був вражений теплотою та прихильністю греко-католицького митрополита, який назавжди стає його духовним батьком, а в майбутньому і безпосереднім ієрархом. Митрополит А. Шептицький оцінив неабиякий розум і відданість Вселенській Церкві Л. Фьодорова і віддає його в руки Вселенської Церкви, де у 1902 році, неподалік від Риму, він починає навчатися в Папській єзуїтській колегії. Завершивши богословські студії у 1911 році, Леонід Фьодоров приймає ієрейські свячення в Константинополі. У 1913 році о. Леонід Фьодоров стає ієромонахом Леонтієм. До 1917 року Греко-Католицька Церква в Росії була заборонена. У Львові було заарештовано митрополита УГКЦ Андрея Шептицького і засуджено на заслання в Росії. В 1917 році Тимчасовий уряд проголосив свободу совісті. Митрополит Андрей Шептицький ієрархічний глава російських греко-католиків як єпископ Каменецький призначає о. Леоніда Фьодорова екзархом російських греко-католиків.

У цей час, у 20-х роках, екзарх російських греко-католиків, намагається зробити все, щоб навести мости взаєморозуміння з Російською Православною Церквою, оскільки усвідомлює, що потрібно об’єднати зусилля всіх християн у боротьбі зі злочинним комуністичним режимом.

У 1923 році в Москві починається судовий процес нової комуністичної влади над католицьким духовенством. Найяскравішою його фігурою, яку судили публічно, став екзарх УГКЦ в Росії о. Л. Фьодоров. Його без будь-яких конкретних звинувачень засуджують до 10 років ув’язнення. Та через три роки він потрапляє під амністію. Однак незабаром його знову звинувачують в «уніатській пропаганді» і вже без будь-якого суду висилають в концтабір на Соловки, де він пробув до 1931 року. Потім його, зовсім знесиленого та хворого, перевели у м. Колпас Вятської губернії. Останні місяці його життя пройшли у Вятці де він тихо відійшов у вічність 5 березня 1935 року.

Звістка про його мученицьку смерть стала відомою у Львові і митрополит Андрей Шептицький перший розпочав клопотання про проголошення екзарха-мученика блаженним. Ім’я отця екзарха ГКЦ в Росії Леоніда Фьодорова досі стоїть першим у списку новомучеників, над яким УГКЦ, провадить беатифікаційний процес [12, c. 1-2].

Далі журналіст Радіо «Воскресіння» Б. Дубінський в статті «Варфоломей І та українське питання» аналізує відносини Вселенського Патріарха з Московським Патріархатом. В ході переговорів було розглянуто також українське питання. Журналіст наголосив, що УГКЦ, є мостом між католиками і православними, який допоможе вести діалог християнської любові» [4, c. 4-5].

Журналістка Радіо «Воскресіння» Зоряна Курдина в статті «Мати-ігуменя Йосифа Вітер висвітлює долю української подвижниці, яка була репресована радянською владою. Караючись по таборах і тюрмах Росії вона була зразком справжньої християнки. Злиденним життям в ув’язненні вона доводила свою велику любов до Бога та Церкви. Її, вважає журналістка З. Курдина, слід віднести до святих українського народу [9, с. 8-9].

Відкриває третє число «Мети» стаття журналістки Радіо «Воскресіння» Галини Умблат «УГКЦ в Севастополі» в якій розповідає про отця М. Бердника пароха севастопольських парафій УГКЦ та військового капелана севастопольського морського гарнізону військово-морського флоту України, який задовольняє духовні потреби українських військових [17, с. 1-6].

У цьому ж числі редактор служби інформації Радіо «Воскресіння» Б. Дубінський в статі «Деякі релігійні аспекти економічної ситуації» розповідає про можливі проблеми в посівній кампанії в Україні в зв’язку з тиском Росії, яка виношує плани «колоніального романтизму», на нашу державу» [5, с. 4-5].

Завершує травневе число «Мети» кореспондент Радіо «Воскресіння» Г. Умблат, яка в статті «Як почувають себе українці в Росії» наголошує: «В часі Великодня отець УГКЦ Василь Поточняк мав нагоду побувати у Росії у містах Нижньовартівську, Мегіоні, Сургуті та Радужному, де зустрічався з нашими земляками, як заробітчанами, так і з колишніми воїнами ОУН-УПА та їхніми сім’ями, що проживають тут після відбуття термінів покарання. Своїми враженнями від перебування він поділився з читачами газети «Мета». Перебуваючи в сибірському місті Мегіон, він зустрівся з єпископом Католицької Церкви, владикою Вертом, який запросив його приєднатися до відправлення Служби Божої, щоб задовольнити духовні потреби місцевих українців. Отець Василь Поточняк став першим священиком Української Греко-Католицької Церкви, який у 2000 році приїхав сюди з України, тому на Службу Божу за його участю прийшли люди з усієї округи за десятки кілометрів, щоб подивитися на українського греко-католицького священика. Вони через нього побажали передати Главі УГКЦ клопотання про необхідність здійснення духовної опіки над українцями греко-католиками в Росії. Люди запитували священика УГКЦ Василя Поточняка, чи є політика УГКЦ яка б привела до задоволення духовних потреб греко-католиків в Росії. Щоб прискорити цей процес, вірні УГКЦ у Сургуті через о. В. Поточняка направили листа до Глави УГКЦ у Львові з проханням виділити священиків УГКЦ, які б могли приїхати в Росію, зокрема в Сибір, в першу чергу в місто Сургут, для задоволення духовних потреб українців.

Українцями в Сургуті було також наголошено, що згідно з Законом Росії «Про Свободу Релігій» на реєстрацію в Росії мають право лише ті релігійні спільноти, які утворилися і чекали на реєстрацію 15 років.

Взагалі УГКЦ російською владою сприймається як релігійна течія чи секта, яка виникла у ХХ столітті. Відповідно, згідно з чинним російським законодавством, УГКЦ не може активно діяти. За таких обставин священики УГКЦ мають право тільки на приватні поїздки в Росію, жити та служити Служби Божі тільки у приватному помешканні. При цьому обов’язково треба отримати благословення на таку діяльність від римо-католицького єпископа. Що стосується адміністрації Римо-Католицької Церкви, зокрема єпископа Верта, який дав благословення на діяльність о. Поточняка в Сургуті, то можна наголосити, що Римо-Католицька Церква вітає розширення діяльності УГКЦ в Сибіру. Римо-католики спонукають українських греко-католиків реєструвати свої громади. Вони навіть надають своїх священиків, які правлять Служби Божі в греко-католицькому обряді. Слід наголосити, що українці бажають мати свого українського греко-католицького священика, щоб задовольняв їх національно-релігійні та духовні потреби українською мовою. Колишні вояки ОУН-УПА вважають за духовну образу бувати на Службі Божій, що правиться не українською мовою, бо виконується священиком УГКЦ не українцем. Діяльність і поле розбудови для Глави УГКЦ в Росії, зокрема в Москві та Сибіру дуже велика, оскільки тільки в Москві проживає до 1 млн. українців, а в Сибіру українців від 4 до 6 мільйонів. Всі вони хочуть не римо-католицького священика, а істинного українського греко-католицького священика, який приїхав би до них зі Львова, Івано-Франківська чи Тернополя. Для нашої Церкви, на думку о. Василя Поточняка, важливо формувати групи священиків, які бажали б їхати в Росію для задоволення духовних потреб вірних УГКЦ, оскільки українці в Росії вже неодноразово зверталися в різні Міжнародні організації: Раду Європи, ООН з проханням допомогти мати свою Церкву, зокрема УГКЦ в Росії, отож, їм слід надати духовну опіку УГКЦ.

Велика організація українців «Об’єднання українців в Росії» наголошує, що УГКЦ існує в Росії 300 років, що вона не є сектою і вже була офіційною Церквою за імператорів Петра І та Павла І. Вона діяла і в ХІХ, і в ХХ століттях. І Митрополит УГКЦ Андрей Шептицький, який висвятив першого екзарха для Росії, о. Л. Фьодорова, і митрополит Йосиф Сліпий заснували в Росії греко-католицькі спільноти [7, c. 6-12; c. 15 3-156; c. 72-74].

Українці в Росії бажають бути ідентичні у своїй вірі з українськими греко-католиками в Україні та західній діаспорі. Українцями в Росії повинен опікуватися свій єпископ УГКЦ для Росії. Українці хочуть відчути опіку УГКЦ в Росії так само, як відчувають велику опіку УГКЦ в західній діаспорі, наприклад, в польській, канадській чи американській.

Сьогодні, наголошує о. В. Поточняк, в релігійному відношенні, українці в Росії, почувають себе пригніченими в усіх національних та духовних сферах. Прибулий в Росію — в Москву чи Сибір — національно свідомий священик УГКЦ з України, зі Львова, для них передусім уособлював би собою центр української культури та духовності. До нього тягнулися б всі українці, незалежно від віросповідання, його забезпечили б на перших порах необхідним члени українських громадських організацій. Такий священик користувався б великим авторитетом, він згуртував би навколо себе великий осередок УГКЦ. «Як мені здається, — наголошує у висновок свого інтерв’ю, о. В. Поточняк, — українці в Росії, передусім українські громадські організації в Сибіру вже готові, прийняти священика УГКЦ на постійне душпастирювання. Хочу наголосити, що по дорозі в Сибір я побував також в Москві, де проживає від 500 тисяч до 1 млн. українців. Там є три українські греко-католицькі громади. Станом на 2000 рік приблизно кожна включає 50 осіб. Всім їм, як наголосив ректор Українського Університету в Москві доктор історичних наук, академік Віктор Ідзьо, який є також  автором наукових праць з цієї проблеми,  потрібна допомога УГКЦ, яка б реально розбудовувала нашу єпископію на всю Росію з  Москви» [7, c. 6-12; c. 153-156; c. 72-74].

При наявній допомозі, оскільки становище УГКЦ, як в Москві, так і в Сибіру скромне у порівнянні з Російською Православною Церквою, при допомозі всієї УГКЦ за 10 років у Росії могли б постали могутні громади УГКЦ злучені московським єпископським центром УГКЦ. У Московському регіоні, де українців найбільше, до 2010 року було б з десяток парафій УГКЦ… [18, с. 7].

Далі журналіст Радіо «Воскресіння» К. Лабінська в статті «Український чудотворець» розповідає про отця Миколу Чарнецького, який за Божим провидінням став владикою-чудотворцем [13, с. 4-5].

У статті «Вартість духовного скарбу» кореспондент Радіо «Воскресіння» В. Качур наголошує, що мозаїка і фрески Михайлівського золотоверхого собору на тлі воєнних лихоліть Другої світової війни та у вік сучасних дипломатичних баталій за право власності, скоро будуть повернуті з Росії. У статті автор, проводячи власне розслідування, розповідає історію фресок з собору, а саме, як вони потрапили в Росію. [8, с. 6].

Журналістка Радіо «Воскресіння» К. Лабінська в статті «Останній єпископ» наголошує, що: «останнім із перемиських владик, хто носив стародавню коштовну мітру, перероблену з корони Данила Галицького, був кир Йосафат Конциловський. Три десятиліття його перебування на єпископському престолі ознаменували цілу епоху у житті Церкви» [14, с. 3].

Далі науковець, публіцист-політолог О. Баган у статті «Регіон як соціокультурний феномен або як облаштувати Середню Європу» наголошує через призму аналізу ходу історичних подій, що «сьогодні необхідно відродити соціокультурну специфіку кожного регіону, а це значить врятувати унікальну ментально-духовну структуру Середньої Європи, вберегти її від розчинення в західній примітивній маскультурі і гіпертехнізації. Все це означає, що необхідно подарувати людству надзвичайно вартісну цивілізаційну відміну. Це не допустить до геополітичного посилення Росії на цьому просторі, що забезпечить стабільність на континенті» [1, с. 8 – 9].

У статті «Дзвони владики Лакоти» кореспондент Радіо «Воскресіння» К. Лабінська висвітлює діяльність одного із найвидатніших діячів УГКЦ в Перемиській єпархії, владики Г. Лакоти від часу його діяльності в Перемишлі до часу заслання до Воркути, де він помер як мученик УГКЦ 12 листопада 1950 року… [15, с. 7, 14].

В цьому ж числі на шпальтах «Мети» розмістилась стаття «Ватикан — Москва: Діалог є не лише можливим, але і необхідним…» у перекладі з італійської о. Володимира Гавриленка, коментар до якої підготувала кореспондент Радіо «Воскресіння» З. Курдина. У цій статті окреслене коло питань, що би могли бути підняті на зустрічі Папи з патріархом Московським Алексієм ІІ. З цього приводу єпископ-помічник з делегованими правами Глави УГКЦ Любомир Гузар, наголосив: «УГКЦ щиро зацікавлена усунути всі перешкоди на шляху до взаємного прийняття… Наша Церква прагне єдності, не ціною «заперечення цілковитої правди», але через втілення безмежної і беззастережної любові…» [10, с. 8-9].

В цьому ж десятому номері «Мети» журналістка Радіо «Воскресіння» К. Лабінська в статті «Молільники за незнані душі і опора місіонерів» наголошує про необхідність монахів та священиків УГКЦ розбудовувати духовне життя на Сході України та широких теренах Росії. [16, с. 13].

У висновок слід наголосити, що часопис «Мета», вніс свій вклад у висвітлення діяльності Української Греко-Католицької Церкви в Росії у 1999 — 2000 роках, через призму аналізу історичних подій, репресій над чільними діячами УГКЦ під час їхнього перебування в Росії та сьогодення. Це дає підстави наголошувати, що все це в сукупності, за поданням часопису «Мета», потребує подальшого дослідження [7, c. 6-12; c. 153-156; c. 72-74].

Коментарі закриті.