«На порозі архієрейського служіння» — інтерв’ю з отцем Богданом Дзюрахом

( розмір 6.59 MB )

Дорогі радіослухачі у сьогоднішній нашій програмі ми маємо справді унікальну можливість поспілкуватися із отцем, який вже за декілька днів стане єпископом.

У такому моменті очікування ми зустрілися в нашій студії з отцем Богданом Дзюрахом, який 15 лютого цього року буде хіротонізований на єпископа—помічника Блаженнішого Любомира Гузара у Києві.

Передусім коротка біографічна довідка: народився 20 березня 1967 р. у селі Гірське, Миколаївського району, Львівської обл. З 1985 до 1987 року служив у війську. У 1990 році вступив до Духовної семінарії у Дрогобичі. Вивчав теологію у вищих навчальних закладах Європи: Варшаві, Стразбурзі, Мюнхені, Інсбруці та Римі. Здобув ступінь доктора теології. 17 березня 1991 р. був рукопокладений на священика. 19 серпня1995 склав вічні обіти. У подальшому виконував різноманітну душпастирську працю, займався педагогічною та викладацькою діяльністю в Україні та поза її межами. Під час свого перебування у Львові входив до складу Ради Центру духовної допомоги особам з обмеженими можливостями, був координатором душпастирської опіки ув’язнених, допомагав священикам реабілітаційного центру «Джерело» для дітей, хворих на церебральний параліч, надавав душпастирську опіку жіночим згромадженням, провадив реколекції, тощо. Окрім рідної, української, володіє російською, французькою, польською, німецькою, італійською і зараз посилено вивчає англійську і ми з ним будемо спілкуватися українською, тому щ я володію тільки українською.

— Передусмім, отче Богдане, хочу запитати, як ви сприйняли вістку про ваш вибір, про вашу номінацію?

— Христос Рождається! Сердечно вітаю усіх радіослухачів. У нашому народі коли трапляється якась несподівана подія то кажуть що вона впала як сніг на голову. Я у випадку моєї номінації говорю, що на мою голову впала ціла лавина. Настільки це рішення Церкви було для мене несподіваним і також вимогливим. Остаточно, з довірою до Господа Бога, розпізнаючи в цьому покликові нашої Церкви, нашого Синоду, голос Божий — я прийняв рішення про це, щоби йти за голосом Божим, щоби сповнити Його волю і служити Церкві там, де вона мене кличе.

— Якщо перенестися у ваше дитинство, то якого Богдана ми побачимо? Він був чемний, побожний чи не завжди?

— Ну я думаю, що Богдан був такий, як більшість дітей його віку, його часу також. Поділяв із своїми ровесниками їхні маленькі радощі і їхні маленькі тривоги. Виростав я, як ви вже сказали, у селі. Отож, було дуже багато праці. Родина була багатодітною, нас було шестеро дітей. Так що працювали ми влітку, з весни до осені то на тих двадцяти сотках свого поля, то на гектарі колгоспного поля. То вечорами також влаштовували ігри з сусідськими дітьми на вулиці так, що ціла вулиця гула від дитячого гамору. Взимку більше любив читати книжки. Ну і, звичайно, школа. Це, як кажуть, було найголовніше в тих часах. А, нащастя, я любив книжки, дружив з книжками, як то кажуть. Тому наука давалася мені дуже легко.

—Напевно те, що ви досягли так багато за досить короткий час і оволоділи стількома мовами, і отримали докторську ступінь свідчить про вашу любов до книжок. Хто вас навчив молитися? Хто був тою першою людиною, яка дала вам дорогу в духовне життя?

— Моїми першими катехитами, такими вчителями на дорогах духовного життя були, передусім, мої батьки. Звичайно, мати, яка вчила мене молитви. Це були звичайні дитячі молитви до ангела—хоронителя, молитва «Отче наш». Але, передусім, батьки вчили мене молитися своїм прикладом. Батько кожного ранку, кожного вечора, яким би не був змучений, вклякав до молитви. Це була найкраща школа молитви для мене. Також регулярне відвідування церкви, які були таким неписаним законом у нашій сім’ї. Привчали мене до церковної молитви. Окрім того у нашому селі був звичай ходити до каплички, яка знаходиться в гаю між Гірським і криницею де за місцевим переданням Богодиця об’явилася і де стоїть каплиця при чудотворному джерелі і люди після Богослужень у церкві дуже любили ходити туди ще на молитви. До речі це було також місце де зустрічалися підпільні греко—католики на свої молитви.

— Якщо можна це пригадати, коли ви для себе вирішили що ви стаєте священиком, коли ви вирішили, що стаєте ще й крім того монахом.

— Бажання бути священиком у мене жевріло в душі десь від ранньої юності, хоч до кінця я його так дуже виразно не усвідомлював. Навіть, знається, інші у мене розпізнавали якісь прикмети майбутнього покликання. Скажу чесно, я любив молитися, любив Церкву, але остаточно рішення для себе я прийняв тоді, коли Церква вийшла з підпілля. Я познайомися з греко—католицькими священиками і одного разу під час однієї такої зустрічі отець Василь Сенів запропонував мені, щоби я вступив до семінарії. Побачивши на моїй руці вервицю, він спитався чи я знаю що це таке є. Я згодився, кажу, так знаю. Він перепитав, чи я знаю що це не є для прикраси. Я сказав що знаю. І тоді настав той момент, який я відчитую як момент покликання для себе. Покликання іти на священичий шлях. Спершу свої студії я поєднував із працею на заводі. Пізніше, коли вже була можливість у дев’яному році почав вчитися легально у Дрогобицькій філії Львівської духовної семінарії. Ще, працюючи на заводі у Стрию, я познайомився з місцевими священиками редемптористами, які в той час обслуговували Успенську парафію. І це був ще додатковий поштовх, що крім священичого покликання я у собі також відкрив покликання до монашого життя. В семінарії у нас був викладачем морального богослов’я, духівником, отець Василь Михайлюк також редемпторист. Такий наш святець, якого ми називаємо Василій Великий і він додатково скріпив у ме ні це бажання посвятитися Богові у чині отців Редемптористів.

— Добре. Але у нашій Церкві є різні чини. Чи тільки тому що ви зустрічали на своєму шляху редемптористів, ви вибрали цей чин, чи ще якісь інші, так скажу «принади» вас спокушали.

— Звичайно це не була єдина мотивація, тому що навіть раніше ніж редемптористів я зустрічас студитів, але мене приваблювала у редемптористів їхня близькість до до убогих людей і також їхнє покликання у Церкві до проповіді Божого Слова. Мені подобаєтьмя мати контакти з людьми і також подобається проповідувати Боже слово. Вважаю що це є дуже цінне покликання у Церкві і необхідне. І, можливо саме це було вирішальним у моєму виборі редемптористів а не іншого згромадженя чи чину

— За ті роки, які ви перебуваєте у цьому Чині, який епізод вам найбільше запам’ятався. Можливо це щось дуже чудове, чи щось дуже погане. Якщо можете про це сказати, то будь—ласка.

— Було бага різних пережиттів. Пережиттів радісних, пережиттів також може якихось важких, але для мене найбіьше запам’яталася подія, коли нас облекали у монаший одяг. Тоді, якраз був час путчу 19 серпня 1991 р. і пригадую собі як сьогодні, шаленіла буря і наш отець, який провадив реколекції сказав такі слова: «Діти, бачите як злі сили воюють, як вони бунтуються проти того доброго, що зароджується у нашій Церкві, у нашій країні, але вони не переможуть». Вже з часом ми переконалися ще раз, додатково вже на власній історії життя, що все-таки Божа сила діє, що Бог перемагає всякі супротивнощі, усякі лихі задуми злих сил.

— У вашій біографічній довідці ми почули, що ви навчалися у різних країнах світу, яке з них найкраще для вас було? Що наймиліше у них відчули?

— Це перевага міжнародного згромадження, що у нас є спільноти у багатьох країнах світу. Редемптористи є на усіх континентах земної кулі, за вийнятком, звичайно, Антрактиди і це є додаткова нагда пізнавати життя в інших країнах, також здобувати освіту в європейських навчальних закладах. Мені найбільше запам’ятався побут в Інсбруку. Це чудове місто, де в унікальний спосіб поєднана архітектура з природою. Гори неначе входять прямо в будівлі. Але також люди — своєю гостинністю, відкритістю, такою зичливістю залиши дуже глибокий слід у моїй душі.

— Шановні слухачі, ми маємо чудову нагоду поспілкувати з отцем Богданом Дзюрахом. Отець Богдан є номінований єпископом УГКЦ. Його хіротонія відбудеться вже за декілька днів 15 лютого у Соборі Св. Юра у Львові і ця архієрейська Літургія розпочнеться о 10-ій годині. Отож запрошуємо стати учасником і свідком народження нового єпископа в УГКЦ. На вашу думку, яким буде оцей день 15 лютого у вашій біграфії. Як ви вважаєте, що має відбутися у цей день?

— Наближаюся до цього дня. Йду назустріч цьому дню з почуттям трепету в душі але також з почуттям довіри до Господа Бога. Бо коли Господь Бог кличе то він також приготовляє свою благодать, свою силу, свою поміч і людей які будуть допомагати мені здійснювати це моє служіння в Церкві. Так сталося що хіротонія моя відбудеться у Празник Стрітення і це є дуже символічно, що через руки людей, Пресвятої Богородиці, Святого Йосифа Ісус був переданий первосвященикові. Я тішуся, що мої батьки дожили до цього часу, маю надію що будуть присутні разом з родиною на цій Літургії і будуть своєю молитвою супроводжувати мене у тому переході до нового служіння у Церкві, до архієрейськго служіння. Маю надію і сподіваюся і вірю, що цей день буде також стрітенням в моєму житті. Що зустрінеться моя людська неміч з Божою силою і та Божа сила буде діяти в моїй людській немочі. Що стрінеться людська молитва з Божою ласкою, щоби дійсно то Боже діло могло довершитися в Церкві, в нашому народі і єдине хочу щоби в моєму житті сповнилася Божа воля.

Людей усіх які будуть у цей день фізично чи духовно присутні на Літургії я прошу про молитву і вже наперед запевняю також про свої молитви і своє благословення.

— І тепер, оскільки усім відомо, що ви стаєте єпископом-помічником Верховного архієпископа Києво-Галицького а радше в ділянці його опіки над Київською архієпархією, тобто ви будете тим, хто буде контактувати із священиками та вірними цієї єрахії. Чи ви вже мали нагоду ознайомитися із обсягом вашої майбутньої праці чи не лякає вона вас? Адже це є Східна Україна і там цілком інша ситуація аніж тут, на Заході.

— Я звик до праці і праця не лякає а радше праця кличе. Кілька днів назад я відвідав Київ і мав нагоду познайомитися з деякими працівниками архієпархії і вже побачив, скажімо поки що так, на карті, всі місця, куди в першу чергу будуть скеровані наші зусилля і праця душпастирська. Не треба боятися проповідувати Боже слово, Божу любов, Божу доброту. Люди, думаю, тужать всюди чи на Західній чи на Великій Україні за цим посланням Божої любові, Божої доброти. Люди давно очікують і тому я радше очікую з нетерпінням цих зустрічей з людьми, коли зможемо укріпитися також і обмінятися нашою вірою.

— Які перші кроки ви вважаєте треба буде зробити вам, як протосинкелу Київської архієпархії?

— Думаю найперше потрібно буде познайомитися особисто із усіма священослужителями, оскільки вони будуть найближчими моїми співпрацівниками в моєму служінні. А пізніше, вже в погодженні з Блаженнішим Любомиром будемо узгіднювати також і візити по різних парохіях, щоби на місцях пізнати ситуацію, пізнати потреби людські і застановитися як найкраще вийти їм назустріч.

— Отче Богдане, це питання, яке хочу задати є дещо іншого характеру. Отже, дивлячись на приклад вашого дотеперішньоого життя, тобто вам наступного року буде тільки сорок, а ви вже знаєте стільки мов, ви вже отримали ступінь доктора теології. Які ваші рекомендації молодим людям, які будуть слухати оце інтерв’ю, що трібно для того, щоби отримувати такі знання. Які вважаєте що є найнеобхідніше для того, щоб був такий поступ у житті, щоб життя не проходило, так скажу, намарно.

— Ті люди, які супроводжували мене у моїй життєвій дорозі, можливо, можуть доповнити мою розповідь, або згодитися з тим що життя молодої людини яка виростала ще за комуністичної системи не було таким повним великих перспектив. Скажу, навпаки, людина, яка зізнавалася відкрито до своїх релігійних переконань мала закриті двері до вищих навчальних закладів. І я певною мірою цього досвідчив також. Коли закінчивши школу досить добре, пізніше якась перспектива до світських вищих навчальних закладів була закрита.

Думаю важливим є в тому всьому не піддаватися зневірі, знеохоченню і власне зберегти якийсь вогник віри в те, що історія наша особиста не є в руках якихось злих сил, злої системи, але в руках Божих. Попри усі якісь перипетії, труднощі я сам міг досвідчувати у своєму житті, мене ніколи, Богу дякувати, не полишала ця віра, ця надія на Божий супровід. Це відчуття що є хтось, хто тебе провадить за руку. Можливо за це, що людина слухає цей голос Божий, йде за ним Господь Бог тоді здійснює свої плани щодо тої людини. І у випадку молодої людини я думаю також дуже важливо не боятися ставити собі великі питання: питання про сенс життя, про сенс перебування тут на цьому світі. Про правду, про добро, вміти інколи плисти проти течії. Навіть коли ти сам. Це буває деколи боляче, але це обов’язково слід робити, щоб не втратити самого себе. Щоб не зрадити ту правду, яку Бог записав про мене самого у моєму серці.

Я собі пригадую таку зустріч у війську, яка вплинула дуже радикально. Я зустрівся з одним грузином, художником за професією, який розмальовував ленінську кімнату. Одного разу ввечері ми з ним розмовляли на такі загальнолюдські теми про правду, про добро і в певному моменті він мені витягнув такий зшиток, вирваний з книжки, без обкладинки, і почав читати мені. Як сьогодні пам’ятаю ці слова: «Коли тобі хтось скаже, царство небесне є в небі — не вір йому, тому що птахи небесні тебе випередять. Якщо тобі хтось скаже, що царство небесне є у воді, в морі — невір, томи що риби морські випередять тебе. Царство небесне є в тобі і навколо тебе…» З роками я довідався що ті слова походять із апокрифічного Євангелія від Томи, але тоді ці слова були для мене якимсь маленьким об’явленням, світлом на мою життєву стежку, що потрібно шукати правди Божої у своєму серці. Бог промовляє через людське серце, через людську історію і коли людина є вірна тому голосу Божому, який звучить у її серці, то тоді дійсно її життєва мандрівка вдасться. Не скажу що вона буде легкою, але вона буде Божою, а отже доброю і буде джерелом щастя для тої людини.

— Щиро вам дякую, що ви знайшли можливість і завітали до нашої студії.

(Фрагмент програми Радіо «Воскресіння». Інтерв’ю записав о. Ігор Яців)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.