До ювілею Ярослава Ісаєвича, директора інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, академіка НАН України

( розмір 5.09 MB )

7 березня святкує свій 70-літній ювілей Ярослав Ісаєвич, директор Інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича, доктор історичних наук, академік НАН України. Ярослав Ісаєвич — автор восьми монографій, з його пера вийшло понад 600 статей та рецензій, присвячених багатьом аспектам історико-культурної спадщини України і Центрально-Східної Європи. Вчений досліджував історію Галицько-Волинської держави, життя та діяльність Юрія Дрогобича, історію українських братств XYI-XYII ст. , витоки та розвиток українського книговидання. Він — співукладач ∂рунтовного каталогу українських стародруків. У колі інтересів науковця — українсько-польські відносини. Ці дослідження невід’ємно переплітаються з християнством та релігієзнавчими розвідками, що і стало темою нашої розмови з Ярославом Ісаєвичем. З 1958 року він працює у львівському інституті українознавства 17 років — на посаді директора.

— Оскільки Радіо «Воскресіння», яке слухає вся Україна і українці у світі, дуже слушно у своїй назві відбиває свої зацікавлення і свою тематику, є релігійно-культурулогічним радіо, то я хочу зупинитися, власне, на тих аспектах діяльності того інституту в якому я вже працюю 48 років.

Ми кажемо про нашу культуру, що вона і наш народ мають тимсячолітню історію і, власне кажучи, справжня історія українського народу починається все ж таки від того часу, коли наші предки прийняли християнство.

Звичайно був палеоліт, був неоліт, я не ставлюся серйозно і не сприймаю, коли починають говорити про якихось шумерів, про дажбога і т. д.. Наш народ виходить на історичну арену, входить в євтопейську сім’ю народів з того часу, коли він стає християнським народом. І тому наша історія, наша культура, і християнство в Україні, релігія, Церква — усе нерозривно пов’язане.

Тема діяльності нашого Інституту українознавства в широкому плані і в першу чергу йдеться про культуру. Я повинен трошки навіть похвалитися, що ми досліджували українську культуру також і в часи радянські, я б це назвав періодом російсько-більшовицького режиму, бо слово тоталітарний не цілком відбиває цю сутність. Яким чином? По-перше, скажемо прямо, за радянських часів не можна було займатися визвольними змаганнями. Тобто можна було, але треби було їх фальсифікувати. А над деякими питаннями історії культури: Шевченко, Франко і інші можна було працювати й тоді. І ми вже тоді працювали над такими темами які відображали по-суті діяльність Церкви. В 1966 році вийшла моя книжка «Братства і їх роль в історії української культури», яка буквально за кілька днів, до сьомого березня повинна вийти в англійському перекладі, в англійському варіанті, це зовсім інша книжка, надрукована у видавництві канадського Інституту українських студій. І ця книжка була посуті присвячена церковним питанням, присвячена ролі тої культури, ролі мирян в діяльності Церкви. Саме так можна сформулювати основну мету цієї книжки. Звичайно, то був такий час, коли у вступі треба було, нажаль, як тоді ми казали, поклон якийсь зробити і на кінці була така цитата, яка нас рятувала, що Ленін сказав, що виступ соціального протесту під релігійною оболонкою є явище, властиве усім народам і ще щось таке. Дехто мене критикував за таку більшовицьку термінологію, але і на заході були дуже позитивні рецензії. Люди зрозуміли, що не в тому справа. А в тому справа, що у цій книжці справді показано братства, такі організації, які дбали про українську культуру, про церковне відродження. Метою їх було відродження української Церкви, яка на той момент була в занепаді. І тому ті люди, які у нас займаються українською культурою 19-20 ст. теж, наскільки це було можливо відображали культорологічний і релігієзавчий аспекти. Хоч у той час під маркою нашого інституту виходили видання, які були атеїстичними, нас до цього змушвали. Деякі автори, які писали на цю тему, писали так, що у тих книгах були також і фактичні матеріали і що люди які читають ці книжки могли взяти щось добре і позитивне.

Пам’ятаю, як моя книжка про братство мала вийти, вона пройшла три рецензії, її дуже довго не хотіли випускати. В одній рецензії було написано, що автор вживає такі незрозумілі радянським людям слова, як архімандрит, єпархія. Навіть те їм не подобалося.

Я вже, напевно, можу розказати про книжку «Монастир з вулиці Руської», автором якої був Іван Могитич, але я був рецензентом. Цю книжку, 26 тисяч примірників, знищили увесь тираж, за те що, як вони казали, занадто багато церковщини.

Не так давно у 2001 р. наш інститу святкував своє 50-річчя, але зародком нашого інституту був Львівський відділ інституту історії України, який заснований у 40-му році у василіанському Онуфріївському монастирі. Монастир тобі були закрили, розмістили такий відділ, в якому працював пізніше наш директор Іван Крип’якевич, потім у цьому відділі працював Омелян Прицак і бібліотекарем того відділу, який увійшов як складова частина у наш інститут пізніше, був відомий вчений василіанин, бібліограф Роман Лукаль. Потім, за якийсь час, за пів року сказали його звільнити. Тримати монаха на роботі, це щось було неможливе за радянської влади.

— Інститут українознавства багатопрофільний. Тут діють відділи археології, історії середніх віків, новітньої історії України, української мови, української літератури та філософії. Найдавнішою добою займаються археологи. Розповідає Ярослав Ісаєвич.

— Наші археологи знайшли досить багато різних таких експонатів, які засвідчують початкову добу християнства за часів Київської держави, Галицько-Волинської держави. Наприклад: експедиція нашого інституту виявила у відомому Звенигороді, попереднику нашого Львова, фундаменти кам’яної церкви, мурованої, і виявила також сліди дерев’яної церкви. Це дуже рідкісне явище, томущо, дерев’яні церкви без фундаменту, і вони, як, правило, не зберігаються.

Наші археологи також виявили низку предметів пов’язаних з релігійним культом: іконки, печаку єпископську, складений хрестик, в середину якого закладалася частка мощей.

— Особливу увагу в інституті українознавства приділяють мовознавчим розвідкам.

— Що було напочатку — на початку було Слово. Усі розвинені релігії є релігіями письма і в усіх релігіях, христянстві, зокрема, Святе Письмо дуже важливе має значення. Тематика мовознавча нашого інституту, також літературознвча була, а тепер особливо є пов’язана з вивченням пам’яток писемності, з вивченням стародавніх книг. А переважна більшість — це церковні книги. Якщо йдеться про 16-19 ст. то більшість тих книг є літургічними, але є богословські книжки. Ну всі знають, що найстаршою українською книжкою вважають Остромирове Євангеліє, яке нині у Петербурзі. Це не зовсім так тому що Остромирове Євангеліє це 1056 рік, це перша книжка точно датована. Перша книга, на якій вказана дата її написання, сказано хто написав — дяк Григорій. Сказано для кого написав — для Новгородського посадника Остромира. Тому вона із Києва опинилася у Остромира, у Новгороді. Є книжки старші, наприклад Євангеліє, яке Анна Ярославна повезла із собою до Франції. Воно зберігалося як коронаційне Євангеліє французьких королів. Це євангеліє має частину старослов’янською мовою, яка написана десь біля 1044 року.

Ярослав Ісаєвич співукладач грунтовного каталогу українських стародруків.

— Наш інститут брав на облік стародавні українські книги, в селах ми збирали, виявляли у бібліотеках, в архівах, музеях багатьох країн, переважно літурічні книги, які написані церковно-слов’янською мовою. А в нашому інституті складається словник української мови. Ми видали перший двотомник мови 14-15 ст. Зараз видаємо словник 16-17 ст. У нього не входить мова літургійних текстів, тому що це старослов’янська мова, але часто на полях є різні записи тодішньою українською мовою і вони є підставою для цього словника.

— Українські стародруки 16-17 ст. серед яких значна частина богослужбових книг ретельно вивчаються і досліджуються. Зокрема, Ярослав Ісаєвич є автором праць «Першодрукар Іван Федоров і виникнення друкарства на Україні», «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми».

— Мені довелося писати і знайти документи невідомі про першого українського автора друкованої книги Юрія Дрогобича присвячені Папі Сикстові, але ця книжка російською мовою. Я разом з професором Якимом Запаском, який довгі роки був ректором Львівського художнього інституту, уклали тритомний каталог, назвали його «Пам’ятки книжкового мистецтва». Так воно якось було легше пройти під прапором мистецтва. Каталог усіх книг, виданих на Україні від початку друкарства до 1800 р. Він ілюстрований, і там сказано де який примірник зберігається. Ми шукали ці примірники всюди. В бібліотеках різних країн, на Захід не могли виїжджати, ми писали листи. Каталог виданий сімома мовами: церковно-слов’янською, латинською, польською, на терені цієї країни. В деяких з них є записи староукраїнською мовою. Каталог є цінний тим, що він дає уявлення, коли я пізніше я написав книжку про українське книговидання, то я писав не на основі окремих прикладів, а на основі аналізу всієї книжкової продукції, статистичних даних який процент яким умовам, яким темам присвячений. І, зокрема, звичайно для раннього періоду, напевно 90 процентів книжок присвячені релігійній тематиці, пізніше, мабуть, трошки менше. Причому серед тих книжок, які ми включили в цей кталог були спершу майже виключені літургійні тексти, але були передмови, коментарі. Пізніше були богословські книжки, потім усякі моралізаторські, повчання. Велике значення тут мала Почаївська друкарня, яка видавала книжки не тільки церковно-слов’янською але й українською мовою, відомий «Богосласник» 1790 р. збірник пісень релігійного змісту, які перевидавалися і інші книжки.

— Академік Ярослав Ісаєвич наводить цікаві маловідомі факти співпраці Української Греко-Католицької та Православної Церков.

Дуже цікавий епізод співпраці унійної Почаївської друкарні з друкарнею Києво-Печерської Лаври, яка в той момент була ясно православною, яка була під повним контролем Моковської Патріархії і синодальної друкарні. Їм не дозволяли в Києві і в Чернігові, бо на сході України було лише ці дві друкарні, на Заході було більше двадцяти п’яти на той час. 1721 р. їм дозволили видавати книжки тільки передруки з московських і Петербурзьких видань «Даби нікакого особого нарєчія нєбило». То їм забороняли відхилення від того русифікованого варіанту старослов’янської мови. Бо в часи Петра Могили і у вимові і в лексиці і в наголосах, доречі, наша церквоно-слов’янська мова це був український варіант, це їм заборонили. Але люди, в тому числі у Києві хотіли користуватися, молитися, читати книжки традиційні для україснької Церкви. Уявіть собі, що тодішній керівник Почаївської друкарні і тодішній керівник Києво-Печерської друкарні уклали таку між собою угоду, щ о будуть почаївські книжки постачатися до Києва і не буде вказуватися де вони надруковані і будуть продаватися у Кєві на торгах, на ярмаках. Звичайно, коли це розкрилося, це заборонили, суворо покарали тих монахів Києво-Печерської Лаври які були пов’язані. У звязку з цим епіпзодом я хотів би підкреслити такий момент, який забувається, або недостатньо враховується. Ми наголошуємо на тій боротьбі між православними і церковною унією, наголошуємо на так званій полемічній літературі в якій письменники прибічники унії дуже різко писали про православних і на тих правславних книжках, які різко писали про унію, і ми забуваємо, а їх було досить багато, моменти співпраці між обома українськими Цекрвами Візантійського обряду.

Шановні слухачі, ми спілкувалися з директором інституту українознавства ім. Івана Крип’якевича, доктором історичних наук, академіком НАН України Ярославом Ісаєвичем. Ще раз вітаємо директора інституту, академіка Ярослава Ісаєвича з ювілеєм. Бажаємо подальшої плідної праці, міцного здоров’я, Господнього благословення і многих многих літ!

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.