Владика Богдан Дзюрах — про документи, що підтверджують факт знищення Української Греко-Католицької Церкви за вказівкою Сталіна. 8.09.2009

( розмір 4.41 MB )

Кор.

Дорогі радіослухачі, наприкінці літа австрійська католицька інформагенція заявила про наявність доказів причетності керівництва СРСР до знищення УГКЦ. Йдеться про лист Микити Хрущова до Йосифа Сталіна в якому тодішній керівник компартії УРСР відзвітувався про виконану роботу. Про це повідомляло радіо Німецька хвиля. «Перебуваючи в Москві, я інформував вас про виконані заходи із знищення уніатської Церкви та про перехід уніатського духовенства до православної Церкви. У результаті проведеної роботи серед уніатських священиків була утворена ініціативна група» – пише Хрущов до Сталіна. Дослідники говорять про велику ймовірність автентичності листа, так завідувач кафедри церковної історії УКУ доктор Олег Турій зазначає, що лист до Сталіна датований 17 грудня 1945 р., тому, на його думку, цілком ймовірно, що документ автентичний. Насправді, додає пан Турій, документальних доказів про планомірне знищення УГКЦ є дуже багато, але цей лист може стати вагомим аргументом. Сьогодні у нашій програмі ми маємо нагоду послухати коментарі з цього приводу Владики Богдана Дзюраха, секретаря Синоду єпископів УГКЦ, керівника патріаршої адміністрації.

Передусім ми запитали владику Богдана про те, яке значення має цей документ адже і так є відомо, що УГКЦ є знищена за вказівкою Сталіна.

Владика Богдан Дзюрах

Залежно для кого. Є люди, які , наприклад, в західній Європі, у вільному світі знали від самого початку і могли тими інформаціями ділитися з цілим світом про те, що діється з УГКЦ в тодішньому Радянському союзі, про переслідування, про ті утиски, які зазнавали віруючі, також не секретом про те, що діялося в Галичині з нашою Церквою, було для її мешканців. Я собі пригадую з переказів моїх батьків як, власне, мій дідусь сприйняв репресії, скеровані проти нашої Церкви, він не сприймав отого насильницького приєднання нашої Церкви до Російської Православної Церкви. Кілька років взагалі не бажав ходити до Церкви. Так що для тих людей, які безпосередньо були свідками переслідувань, або могли вільно обмінюватися інформацією, очевидно – такий документ не вносить багато нового, а, радше, підтверджує відомий факт. Натомість в за кордоном та й, думаю в Україні знайдеться дуже багато людей які ще живуть або в невіданні, або ще під впливом певних стереотипів, які лишилися ще з минулого. В кожному разі цей документ має вагу сам по собі, як історичний науковий документ щоб насвітлити певну трагічну сторінку в історії нашої держави, народу і нашої Церкви. Він також має інформативний характер, щоб поінформувати тих людей, які ще дотепер не знають правдивої історії нашої Церкви, які впродовж десятиліть перебували під впливом радянської пропаганди, коли робилися намагання, щоб виправдати, спотворити певні історичні факти, представляючи ліквідацію нашої Церкви як щось, зо мало чи не зародилося у лоні самої Церкви що було бажаним і очікуваним чи то духовенством, чи вірними. Саме такі стереотипи, або кліше радянської пропаганди розвіює такий і подібний йому документи.

Кор.

Крім історичної правди яку вартість можуть мати публікації про такі документи?

Владика Богдан Дзюрах

Бачите – маємо інформативний історичний аспект. Зараз вживаються заходи, щоб наша Церква була не тільки легалізована, бо, власне, правом на існування вона втішається вже 20 років, із того моменту, коли наші вірні разом з єпископами та священиками розпочали голодування в Москві на Арбаті і Горбачов, незадовго до своєї зустрічі з святішим отцем Іваном Павлом 11 дав розпорядження почати реєструвати греко-католицькі громади. Від того моменту наша Церква існує легально, але вона поки що ще не є реабілітована, за нею не признано на державному, загальнонаціональному рівні статусу репресованої Церкви. Цей статус потягає за собою інший момент – реституцію, відшкодування насильно, несправедливо забраного у Церкви майна. Отже такий документ, який недвозначно показує, що за руїною, за знищенням структур нашої Церкви стояв Сталін, тодішня радянська влада, він дає підстави щоб Церкву як інституцію визнати репресованою, надати їй статус. Для Церкви цей статус не є, так би мовити, якоюсь нагородою за подвиги, за мучеництво, бо до певної міри репресії, переслідування, хоч як це не парадоксально звучить, вони є додатковим доказом правдивості Церкви. Христос заповідав своїм учням: «Переслідували мене, переслідуватимуть і вас», і навіть воскреслий Христос мав на своєму тілі стигми, знаки від ран своїх страждань. Церква, яка є містичним тілом Христовим буде поділяти його земне долю, буде ставати об’єктом утисків і, саме по цьому можна пізнати правдивість Христовї Церкви, цей документ саме про це свідчить. Свідчить про силу Духа, який існував в УГКЦ і, передусім може з огляду на це, що ця Церква була Христовою Церквою, той безбожний воюючий режим повернув свою ненависть проти Церкви як такої. Але публікація даного документу має також набагато ширший вимір, загальнолюдський, духовний тому, що занадто довго ми жили під впливом брехні, надто довго з екранів телебачення, газет, різного роду публікацій поширювалася відверта неправда щодо нашої істоії, життя Церкви і т. д. Тому пізнання правди про історію чи то народу, чи Церкви є дорогою внутрішнього очищення пам’яті про минуле і, також, дорогою до внутрішньої свободи.

Кор.

Попри наявність таких документів є ще люди, які не вірять, твердять про інше. Що може Церква зробити для тих, які не хочуть бачити правди, перебувають у полоні брехні?

Владика Богдан Дзюрах

Інколи мусимо бути такими, як Іван Хреститель, голос вопіющего в пустині, і це потрібно в надії, по-перше, щоб бути вірними самим собі, Божому покликанню і Божому завданню. Бог послав нас щоб проповідувати правду, чи хтось слухає, чи не слухає, ми повинні проповідувати правду. А з другого боку є завжди надія, що є достатньо людей які спраглі правди, бо життя у правді це є природній спосіб життя людини і кожна людина тягнеться до того, щоб жити у правді. Бо людська душа через брехню стає пораненою і людина це відчуває на підсвідомому чи на свідомому рівні вона потребує зцілення. Проповідуючи правду, Церква виконує роль лікаря, який інколи говорить нам може невтішний діагноз і одночасно пропонує ліки. Якщо вже триматися тої аналогії, то у лікарі бувають випадки безнадійні, бувають випадки коли немає ліку на недугу, але Церква диспонує тими Божими ліками, Божою силою, Божою ласкою яка здатна зцілити найглибші, найтяжчі рани в житті окремих людей чи цілих народів. Саме тому, проповідуючи правду про наше минуле, про ті несправедливості, кривди Церква не має на меті розбурхати пристрасті, чи, скажімо, розбудити бажання відповіді, пімсти, але має на меті закликати до примирення із своїм минулим, також до примирення із своїми кривдниками через віддання минулого отого несправедливого болючого в руки Божого милосердя. З другого боку хоч наша українська держава не почуває себе, і слушно, спадкоємицею отого безбожного режиму, але держава прямо з мотивів моральної відповідальності і з розуміння важливості, яку відіграє Церква у суспільстві вона може на себе взяти якісь певні зобов’язання щоб надолужити оті кривди, які зазнала Церква в минулому.

Кор.

Останнім часом обласні і міські Ради західних областей України визнали за УГКЦ статус репресованої. З цього приводу почали звучати думки, що це приведе до міжконфесійного протистояння за храми, яке було в Україні на початках незалежності. Чи поділяє владика Богдан таке побоювання?

Владика Богдан Дзюрах

Я не годжуся, що правда може внести додаткові якісь неспокої. Все-таки є таке прислів’я, що крадена річ кличе за своїм господарем. Рано чи пізно ті хто володіє не своїм майном вони повинні усвідомити, що це не є нормальна ситуація. Ми, звичайно не хочемо щоб зараз хтось сприйняв якісь кроки Церкви як намагання збурити мир. Але інколи мир виглядає такий трошки позірний мир бо в глибині душі, в глибині сердець людських ще далі ятраться рани. Вони потребують зцілення, зцілення доти, доки ми не скажемо собі дійсно повної правди. Інколи напівправди є гірші від брехні, бо тоді створюється враження що ніби все в порядку, але десь на глибинному, духовному півні усі відчувають, що це не є правда. Звичайно, реституція, механізми повернення майна мають бути випрацюваними і тут повинні бути задіяні усі Церкви, бо справа репресій, а, отже, і справа реабілітації і реституції це не є, і тут треба дуже виразно підкреслити це, справою однієї конфесії, однієї Церкви. Тому я би не боявся публікації якихось матеріалів, я би не боявся, що люди будуть довідуватись щораз більше правди. Бо мусимо довіряти більше словам Христа, ніж нашим побоюванням, що правда визволяє. Напівправда, фальш, обман – це не є дорога до миру. Я є свідомий того, що у великій мірі поняття чи справа реабілітації носитиме моральний характер. Я думаю що це найголовніше, що очікують мільйони людей. Не йдеться про те, щоб зараз нараз повернути усе майно Церкви, нам про це абсолютно не йдеться і у багатьох випадках ми розуміємо, що буде неможливо ані претендувати, ані повернути ті добра, які Церква мала до другої світової війни. Йдеться про те, щоб зло називати злом, засудити його і старатися в міру можливості направити оте зло, повернути майно Церкві.

Підготував отець Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.