Репортаж з Міжнародної наукової конференції «Київська Церква: еклезіальна традиція – історіографічна проблема – екуменічна перспектива» (Київ, 11-14 вересня 2008 р.)

( розмір 6.06 MB )

Кор.

Після проголошення незалежості української держави актуальними були і залишаються питання єдиної помісної церкви, єдності українських церков, дослідження та переосмислення духовної спадщини в історичному контексті. Проблемам тяглості та історичної спадкоємності церковної традиції, що сформувалася внаслідок запровадження християнства, як державної релігії у Київській Русі, була присвячена Міжнародна наукова конференція «Київська Церква: еклезіальна традиція – історіографічна проблема – екуменічна перспектива», що проходила впродовж 11-14 вересня цього року у Києві. Її підготували з нагоди 1020-ліття Хрещення України-Руси та на прохання Синоду Єпископів УГКЦ Інститут історії Церкви та Інститут екуменічних студій Українського католицького університету у співпраці з Національним університетом «Києво-Могилянська Академія», Українським християнським академічним товариством і Національним заповідником «Софія Київська». У роботі конференції взяли участь науковці з України, Росії, Білорусі, Польщі, Німеччини, Австрії Канади, США.

Зокрема на конференції розглядалась термінологічна база, зумовленість та адекватність застосування в наукових дослідженнях таких термінів як «Київська Церква» та «київське християнство», їхню часово-просторову локалізацію та співвідношення з іншими поняттями, зумовленими різними історичними школами, наприклад терміни «візантійсько-слов’янська традиція», «Свята Русь», Slavia Orthodoxa , Slavia Unita тощо. Також розглядались питання гомогенності еклезіальної традиції та її регіональної специфіки; обставини юрисдикційних і конфесійних поділів Київської митрополії; роль історичної пам’яті про «Святоволодимирівську спадщину» як засобу власної легітимізації чи претензій на монопольне володіння цією спадщиною; причини та наслідки її «забування» або заперечення; відображення усіх цих процесів в еклезіальній свідомісті та в схемах і нормативах конфесійної, національної чи регіональної історії тощо.

Розгляд церковно-історичної проблематики допоміг встановити, що консенсус навколо історичної минувшини «Київської Церкви» можливий і необхідний задля теперішнього порозуміння та поєднання її спадкоємців.

Зокрема, цікавими були думки російських колег, які мали неодностайні, а подекуди і зовсім протилежні судження. Так професор Михайло Дмитрієв з Москви вважає, що поняття Київське християнство не має історичних підстав. У коментарі для Радіо «Воскресіння» він зокрема зазначив.

Михайло Дмитрієв

Проблема тут двояка. С одной стороны если мы подразумеваем что в понятии киевсокого кристианства и в реальность, которая за этим понятием стоит включается и византийское православное кристианство и западное в виде Греко-Католической Церкви, ее культуры то что мы называем неадекватным, несколько прямолинейным соловом униатство, если мы исходим из того, что киевское кристианство обьединяет и то и другое, то мне кажется что с исторической точки зрения это очень сложно обосновать как крестоматийный факт наскольно острыми были конфликты между православной культурой и греко-католической в истории Украины и Белорусии. Не только конфликты внешние, когда речь шла о полемике литературной, о полемике в сейме или в сеймиках, о вооруженных конфликтах, о том что по сути было очень большое различие между тем как развивалась православная культура, западно-кристианская культура в лоне Греко-Католической Церкви говорит что вместе с приходом киевомогилянской традиции, вместе с обогащением и развитием православной мысли в кругу а потом и под влиянием Киево-Могилянской академии происходит некорое сближение. Но если мы берем вот эту традиционную культуру православную мира восточной Европы и то что так называемое киевомогилянское богословие осталось из прежней византийской традиции то мне кажется что это очень с трудом уживается в одном целом которое можно быо бы назвать киевским кристианством. Второй аспект этой проблемы это конечно соотношение с теми формами православой традиции с той традицией восточного кристианства которое развивается вне киевской митрополии. Если мы говорим что киевское кристианство чемто особенно отличается от московского, например, кристианства, кристианства московской Руси, то мы тут допускаем огромное количество упрощений данных, которые историки извлекают из источников. Во-первых, трудно доказать что до конца 16 века были существенные различия между православной культурой киевской митрополии и православной культурой московской Руси, я имею в виду именно кристианскую культуру понятую в узком смысле слова, не в политической форме, ни форме социальных отношений. А во-вторых я не знаю как бы мы могли в наших курсах, когда мы преподаем и в наших обобщениях соединять с понятием киевского кристианства то что происходит в православной культуре российской империи после известного феномена называвшимися прежде малороссийскими влиниями на великоруссукую церковную жизнь, я имею в виду известные исследования Харламповича 19 века, даже начала 20 века. Невозможно же отрицать что это новое прочтение византийской христианской традиции которое было дано киевомогилянской итлеллигенцией, богословием, ученостью что оно стало органической частью всей российской империи, когда мы берем именно православну часть этой культуры. С этой точки зрения тоже концепт киевского кристианства противоречит, на мой взгляд, тому что накоплено в исторических исследованиях.

Кор.

Професор Єлена Бєлякова з Москви не погоджується зі своїм колегою Михайлом Дмитрієвим. Вона вважає, що потрібна адекватна назва для певної історичної реальності, навіть якщо вона не відповідає імперській традиції.

Єлена Бєлякова

С второй половины 15 века и до конца 17 века всетаки киевская митрополия имеет свою радицию, которая отличается. С одной стороны она является наследницей той древней киевской митрополии, с другой стороны сохраняет какието свои новые традиции и, в общем то, в современной московской литературе есть понятие киевская ученость, например. Тоесть это уже попытка отличить чем отличается киевская традиция от московской. Есть целый ряд таких моментов где можна провести эти отличия. Я думаю что это понятие имеет свой смысл, просто его нужно точно определить. Нужно определить и грани и даты и наполнить его содержанием. То, что все пока еще не сделано.

Кор.

Єлена Бєлякова назвала найбільш характерні, на її думку, особливості християнства київської традиції.

Єлена Бєлякова

Я ссылалась на те особенности, которые называют документы, это то, что выделяли сами современники. Это больше сохранение радиции соборности, больше влияние мирян на выборность духовенства, больше участие мирян в церковной жизни, наличие братств – вот это очень важная особенность и сохранение связи с константинопольским патриархатом. В отличии от Москвы здесь духовенство сохраняет больше традиции, восходящие к раннему периоду. Тоесть они более независимы и пользуются свободой по отношению к епископу. Потому что в московской митрополии можна проследить тенденции превращения священика практически в крепостных эпископа. Вот здесь этой тенденции нет. Это тоже особенность. Ну и еще как особенность это больше влияния западной книжности, большая знакомость с западной печатной литературой и, действительно киевская митрополия является таким проводником для московской митрополии, многих западных идей, текстов. Так что об этом тоже можна говорить, как о характерном и для более раннего периода тоже. Потому что через галицкую митрополию тоже тут различные тексты

Кор.

Ми запитали російського історика Єлену Бєлякову, на що повинні звернути особливу увагу сучасні дослідники, щоб наповнити грунтовним змістом поняття концепту київської традиції.

Єлена Бєлякова

Вот этот период 15-17 века изучен плохо, потому что критерия выделения списков относящихся к Киевской митрополии они только вот сейчас вырабатываются. В частности это работы Гнатенко, который вырабатывает вот эти критерии, по которых можна определить памятник письмености относится к какой традици и определить относится ли он к киевской традиции. Те памятники, которые возникли на киевских землях, они очень плохо изучены, и в смысле содержания, распространения, плохо изучена жизнь монастырей этого времени. Монастырская традиция – тоже очень мало работ. Так что здесь на самом деле очень большое поле причем не столько для домыслов, сколько для конкретного изучения, которое ведется очень слабо. Требуется более серьезное изучение с примением новых методов которые разработаны.

Кор.

Перспективи і перешкоди на шляху до реалізації в Україні ідеї утворення «єдиної помісної Церкви», як «повернення до історичних витоків» обговорювали наприкінці конференції під час круглого столу «Єдина помісна Церква в Україні: плани, проблеми, перспективи», у якому взяли участь представники церковної єрархії , органів державної влади та громадських об’єднань. Переднє слово виголосив президент інституту екуменічних студій священик Іван Дацько.

о. Іван Дацько

Якщо ми хочемо сопричастя будь-якої церкви ми насамперед повинні бути християнами і жити, бути вірними Христовому Євангелію і Христовому Заповіту і перед своїм роз’яттям і воскресінням Христа. Христос лишив нам свій Заповіт коли сказав щоб усі були одно. Нам Христос це заповів, це його бажання і це воля нашого Спасителя. Сьогодні з історичної перспективи ми можемо сміло ствердити що в першому тисячолітті хоча воно цілком так ідеально не було, як ми любимо деколи це ідеалізувати, мимо різних криз все ж таки існувало сопричастя і єдність церков. А тепер до нашої київської української дійсності. Фактом є що Святий Володимир хрестив Київську Русь коли Церква була ще одна і неподільна. У другому тисячоліттю дійшло до поділу, який нажаль триває досьогодні і цей поділ в особливий спосіб переживаємо ми сини й дочки Київської Церкви. Є кілька думок до призадуми. Які можуть бути кроки до зближення. Перше — єдність Церкви це Божа справа і за неї треба молитися, її треба бажати і сприяти атмосфері зближення. Інший крок при добрій волі, я знаю, що існують і практики серед наших українців, православних і греко-католиків, бодай в діаспорі, що служаться спільні панахиди, молебні. Очевидно ми не можемо ще співслужити Літургії, але молитися ми можемо спільно. Третя — слід уникати будь-яких образливих прикметників чи то в приватних розмовах, чи в пресі, чи у ЗМІ, таких як схизматик, уніат, розкольник, відщепленець, зрадник і т. д. Четверте — слід витворювати атмосферу зближення, примирення і, остаточно, бажання єдності. Дійсністю що більшість синів і дочок київського християнства є у сопричастю або з Констанитополем, або з Римом, або з Москвою. І тут виникає питання, чи бути, наприклад, у сопричасті з Римом то значить бути проти Константинополя чи проти Москви, чи радше нам шукати шляхів як бути рівночасно у сопричасті з Римом, з Константинополем, з Москвою і усіма церквами християнського Сходу. Очевидно, це станеться тоді, коли буде єдність повна, але як до того дійти. Я думаю, що ніхто з нас не хоче бути проти будь-кого. Ми хочемо бути в єдності, в повноті віри з усіма. Впродовж історії між католицькою і православною Церквою виникали різні більші чи менші суперечки і труднощі. Я думаю, що дві основні труднощі: це є питання про сходження Святого Духа (філіокве) і Сина, і друге про роль єпископа Рима, примат єпископа Рима. Одна знаємо, що в останніх десятиліттях двадцятого століття з поширенням екуменічніх змагань створено міжнародну мішану комісію для богословського діалогу між православною та католицькою Церквами. Тут між нами є професор Зутнер, що був членом до 2000 р., я став членом цієї комісії від 2006 року, яка видала цілий ряд документів і шукає розв’язки до тих спірних питань. У Равенні вийшов дуже важливий документ «Еклезілогічні і канонічні наслідки таїнственної природи Церкви, церковне сопричастя, соборність і авторитет» в якому православні і католики ставлять собі такі завданя, як досягнення сопричастя на основі синодальності, соборонсті і служіння в любові. Тепер ця комісія приступила до вивчення ролі єпископа Риму і всього того, що пов’язане з його служінням. І сьогоднішня дійсність київської Церкви — вона є поділена ранами другого тисячоліття і ці рани є ще живими. Я вважаю, що лише щира молитва і бажання порозуміння, прощення здорова гнучкість і остаточності єдності може привести нас до сопричастя. Треба намагатися позбутися якнайбільше своїх немочей і гріхів. Нині всюди говориться про потребу діалогу, і нам слід стрічатися, організовувати подібні конференції, обмінюватися думками і молитися. Ми маємо стати друзями. У 90-их роках минулого століття сворено київську студійну групу при УКУ діє інститут екуменічних студій, тут в Києви є центр святого Климента, Українське християнське академічне товариство і напевно існують інші подібні організаіцї, чи не варто нам часто спільно зустрічатися і відновити діяльність київської студійної групи і прагнути до єдності з усіма.

Підготувала Любомира Бурка. (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.