Блаженніший Любомир Гузар — про особливості Патріаршого Собору УГКЦ від 27 вересня 2007 року та ключові пункти постанов

( розмір 6.14 MB )

Дорогі радіослухачі, 9 листопада 2007 року на офіційній веб – сторінці УГКЦ, її адреса www. ugcc.org.ua, були оприлюднені постанови патріаршого Синоду єпископів УГКЦ, що відбувся у Філадельфії, у США, від 27 вересня до 6 жовтня цього року. Ці постанови вступають у дію 21 листопада 2007 року у празник Собору Святого Архистратига Михаїла і інших безплотних сил. У сьогоднішній та у наступній нашій програмі ми маємо нагоду послухати ексклюзивне інтерв’ю Блаженнішого Любомира, Верховного архієпископа Києво-Галицького, у якому він коментує основні пункти постанов та розповідає про мету прийняття саме таких рішень. Перше наше запитання стосувалося особливостей цьогорічного Синоду єпископів УГКЦ.

Блаженніший Любомир

Особливість цьогорічного Синоду була та, що ми збиралися не в Україні, але у Сполучених Штатах Америки. І це тому, що якраз цього року минає 100 років від приїзду першого греко-католицького українського єпископа на терени Сполучених Штатів. Нарід, вірні, які вже так навіть на самих початках старалися навіть скорше, ніж свої власні хати чи приміщення збудувати якісь молитовні доми чи каплиці, чи навіть церкви, вони просили Митрополитів тодішніх, це був Митрополит Сембратович, пізніше — Шептицький, щоб забезпечити їх духовною церковною обслугою. І це на прохання головно Митрополита Андрея Шептицького сталося аж у 1907 році, коли прислано до Сполучених Штатів Владику Сотера Ортинського, василіянського чину, який почав організовувати наші парохії, взагалі наше церковне життя. Наша спільнота у США святкувала, і так гарно святкувала, цю столітню річницю. А ми з тої нагоди вирішили відбути наш Синод. Я хотів би при тій нагоді дуже сердечно подякувати усім, хто нам допоміг відбути цей Синод на терені США, які всім тим, головно Митрополитові Степанові Сороці і його співробітникам, які підготували дуже гарно цілий наш побут там і можливість відбувати Синод. Але крім того я також хотів би подякувати усім членам нашої Церкви, які підтримували цей Синод своїми молитвами, як також і тим, цього року щоправда не дуже численним, але все ж таки, оособам, які завдали собі труду на наш заклик відповісти і прислали свої думки, свої зауваги до головних тем нашого Синоду, а саме до євангелізації, а також і до теми, яку ми з попередгього Синоду вже закінчували, про священство. Усім тим, хто собі завдав такий труд, ми сердечно дякуємо і надіємося, що і наступного року 2008 добрі люди, зацікавлені люди, які живуть своєю Церквою, знову нас підтримають і молитвами, і своєю співпрацею.

Кор.

У своїй відповіді на наше перше запитання Блаженніший Любомир згадав про дві основні теми Синоду. Тому ми запитали про те, що вдалося зробити щодо теми священства та євангелізації.

Блаженніший Любомир

Вже два роки перед тим, 2005 і 2006 році, на Синодах ми застановлялися проблематикою покликання, виховання, діяльності душпастирів, священиків. Цього року ми, можна сказати, заключили дискусії, розглянули різні пропозиції, які були піддані. І тепер наступною точкою буде тут, що відповідальні за цю тематику, це був головно Митрополит Лаврентій з Вінніпегу в Канаді, підготують звернення, таке обширне звернення в тій цілій тематиці. Про це була дискусія, це взято під увагу різні аспекти богословські, але також і практичного характеру. Це перша тема. Але головна тема, яку ми розпочали цього року, це була справа євангелізації. Треба зрозуміти, що євангелізація — це, практично, проповідь Божого слова. Але тут є дуже різні аспекти. Перший аспект — хто має євангелізувати. То значить, хто має проповідувати, ділитися Божим словом з другими. І тут виразна відповідь, що усі. Це не є завданням тільки священиків чи єпископів. Кожний, хто прийняв Божу науку, хто прийняв Боже слово, хто старається жити за тим Божим словом повинен бути готовим ділитися з другими людьми отим даром. Бо свята віра і Боже слово — це є дари, які ми одержали від Господа Бога. І кожен повинен відчувати це бажання отим великим даром ділитися. Розуміється, є різні способи, різні відтінки, що так скажу, євангелізації. Інакше це, може, роблять єпископи, інакше — священики, інакше — катехити, інакше — батьки вдома. Кожен на своєму рівні, своєму становищі. Але суть є та сама: передати дар Божого слова. Друге питання: кому передавати? Усім потребуючим. Мусимо собі признати, що навіть люди, які вірять, які є, що так скажу, живими християнами, беруть живу участь у житті своєї Церкви, що їм потрібна підтримка. І ми повинні один одного підтримувати, заохочувати до ще кращого сповнення Божого слова у нашому житті. Є люди, які, може, охололи у своєму сповнюванні Божого слова, знають його, але воно не становить головної норми їхнього життя. Вони не керуються Божим словом як найважливішим у їхньому житті. Може, десь там згадують, може, свідомі, а, може, взагалі під цим оглядом відчужилися. До них треба підійти, звернутися, заохотити, щоб вони повернулися до практичного здійснення Божої науки. Ну і, розуміється, є такі люди, які, може з різних причин, цілком чужі тим справам, не мали нагоди почути Божого слова. Це можуть бути навіть люди, які живуть у нашому середовищі. Це не значить, що це є люди в далеких країнах, десь на інших континентах, в Азії, Африці, ті, що ми називали б їх цілковито язичниками. Ні, це можуть бути люди навіть нам дуже близькі, які з різних причин, а таких було багато, головно за часів комуністичного режиму, до яких Боже слово не доходило з різних причин. І до них треба також звернутися. Не насильно, але представити їм нашим прикладом, нашим словом, нашою проповіддю Ісуса Христа, Боже слово, яке є для людини великим Божим даром. Це є до кого.

Кор.

Дізнавшись про те, хто має євангелізувати, та про те, до кого він має говорити, ми поцікавилися про третю складову євангелізації.

Блаженніший Любомир

Третя річ — це що ми хочемо говорити. І тут звернено особливу увагу на те, що є одна Божа наука. Для всіх одна. Так, як вона походить від Господа Бога. Але є наголоси, які ставимо відповідно до природи людей, відповідно до місцевої культури, до історії. Багато різних чинників, які формують людську культуру. І так само, може візьмім це як приклад, Пресвята Богородиця є однакова, одна і та сама для всіх. Вона ж одна Мати Ісуса Христа, воплоченого Божого Сина. Але, коли Богородицю малює японець або мексиканець, або малює українець, Вона буде дещо інакше виглядати, хоча це є та сама особа. Так само є і з Божою наукою взагалі. Є певні наголоси. Кожна культура має свої особливі наголоси. Скажімо, західноєвропейська, східноєвропейська, латинська, візантійська, ті, які нам ближчі. Але навіть такі дальші, такі, як Індія чи інші частини світу, які ставлять інші наголоси. Впродовж віків, починаючи вже від хрещення України – Русі, понад тисячу років тому у нас витворилося певне, своє особливе благочестя. Певні наголоси, які ми ставимо, а також живучість віри. Ми довели минулого століття, за тих 50 років переслідування, що для нас віра є чимось дуже цінним. Багато людей потерпіли за це. Дехто навіть віддав своє життя як мученик. Таке прив’язання, така оцінка віри є тим, чим ми можемо і мусимо ділитися з людьми. Перш за все з нашими рідними братами і сестрами, які того не пережили. Може, скажімо, на американських континентах. Але, щоб вони зрозуміли, що для нашого народу віра є чимось дуже цінним. Вони це одержали через своїх батьків, дідів, але щоб вони це цінили і жили цим великим надбанням, цим великим досвідом нашого народу. Отже, це є такий, можна сказати, особливий елемент, який ми у своїй євангелізації, коли ми ділимося тим Божим даром, щоб ми підкреслили. Це, безумовно, також тісно зв’язане з катехизацією, але перш за все загально — це є справа євангелізації як теми, що ми хочемо передати, Боже слово у своїй повноті, але з тими особливими наголосами, які питомі для нашої Церкви.

Кор.

І на завершення нашої сьогоднішньої програми, дорогі радіослухачі, ви почуєте коментар Блаженнішого Любомита про те, чому так багато місця у постановах присвячено питанню катехизації.

Блаженніший Любомир

Ми переконалися, як дуже важливим щоб кожна людина мала відповідне зрозуміння і поняття про свою віру. Катехизація — це є наука Божого слова. Це є дати людям, віруючим, членам нашої Церкви зрозуміння, що це значить, який зміст є її віри, які наслідки прийняття того Божого дару. Але воно мусить відбуватися на різних рівнях. Вчити про Божі правди п’ятирічну чи шестирічну дитину дуже відрізняється від того, як пояснювати правди святої віри людині, яка має 16 років, яка вже є молодою, починає критично думати, а тим більше людині, яка має вже 60 років, бо і вона потребує відповідно до свого віку, до свого знання, до свого досвіду життєвого живого зрозуміння тої віри. Ми не можемо людині, яка має вищу освіту, яка має досвід в житті так представляти правд святої віри на рівні дитини, що починає науку щойно. Ми мусимо звернути увагу і на дітей, і на молодь, і на молодих дорослих, і на старших дорослих. Одним словом, цей процес зрозуміння, пізнання, поглиблення, розуміння своєї віри, властиво, ніколи не закінчується. Ніхто не може сказати: «Я вже все знаю, вже нічого іншого мене не можна навчити, не можна нічого поглибити». Немає такого. Кожна людина, яка справді любить Бога і хоче жити за Божим законом, завжди мусить бути відкрита. Ітому наше наполягання на катехизації. Катехизація звичайно відбувається для людей, які вже мають святу віру. Вона відрізняється від того, що ми називаємо широко євангелізація. Це вже є дуже систематична презентація. У нас є особливе зацікавлення тим, бо ми тепер готуємо катехизм нашої Церкви, в якому будуть всі основні правди нашої віри. Але, як я вже перед тим згадав, також і ті особливі наголоси, які є для нас питомі. І цей катехизм продуманий перш за все для дорослих людей. А вже пізніше будемо застосовувати його і для рівня дітей, і для рівня молоді.

Фрагмент програми Радіо «Воскресіння». (Підготував отець Ігор Яців).

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.