«Богословська та пасторальна позиція УГКЦ стосовно постабортного синдрому та пов’язаних з ним питань»

( розмір 6.18 MB )

Кор.

Нещодавно в Українському Католицькому Університеті у Львові відбулася конференція «Богословська та пасторальна позиція Української Греко-Католицької Церкви стосовно постабортного синдрому (ПАС) та пов’язаних з ним питань». Конференцію організовано інститутом родини та подружнього життя католицького університету. Учасники конференції обговорювали медичні, морально-богословські та пасторальні аспекти проблеми.

У вступному слові до учасників Владика Гліб Лончина, Апостольський візитатор для українців греко-католиків Італії, Іспанії та Ірландії, Прокуратор Верховного Архієпископа в Римі дав оцінку ситуації з постабортним синдромом в Україні.

Владика Гліб Лончина

Наша цивілізація йде стрімголов у долину. Україна є однією з найбільших держав, де відбуваються ці аборти. За останніх 50 років в середньому між півмільйона до мільйона дітей забортовано кожного року. Це є понад 30 — 40 мільйонів дітей ненароджених. Наших дітей. Ми щороку згадуємо голодомор, ту велику трагедію, у якій, кажуть, від 7 до 10 мільйонів загинуло. А тут у чотири рази більше дітей, людей, душ, осіб згинуло такою страшною смертю, як ті, що у голодоморі. Дуже часто жінка робить це з розпачу, безнадійності, безрадності. Треба підтримувати таку жінку, допомагати. З боку душпастирів важлива також проповідь, усвідомлення. Не можна мовчати. Але ще важливіша справа— це сповідь. У сповіді, кожний душпастир це знає, з яким страхом і трепетом приходить жінка, щоб висповідати цей гріх. І не один раз. Мені важко повірити, що Господь може простити такий гріх. І тут є дуже велика пересторога душпастирям. Душпастир не сміє ганити таку людину. Не сміє її зневажати. Він мусить відкрити своє серце до неї. Бо вона мусить у ньому відчути серце милосердного Отця.

Кор.

Нагадаємо, що Папа Іван Павло ІІ в енцикліці «Еvangelium vitae» звертався до жінок, які вчинили аборт з такими словами: «Церква знає, що у багатьох випадках це було болісне, мабуть, драматичне рішення. Рана у вашому серці правдоподібно ще не зарубцювалася. Те, що сталося, справді було і залишається жахливою несправедливістю. Однак, не втрачайте надії та не дозволяйте відчаєві опанувати вас. Радше, намагайтеся зрозуміти те, що сталося. Відкрийтеся у покорі і довірі до жалю та розкаяння. Отець усього милосердя чекає на вас, щоб у таїнстві покаяння запропонувати вам своє прощення та свій мир. Ви зрозумієте, що нічого не втрачено і зможете попросити прощення також і у вашої дитини, яка живе тепер у Господі. Завдяки підтримці і пораді дружніх вам людей, ви зможете через пережите вами свідчення стати найпромовистішими захисницями права усіх на життя. Завдяки вашим зусиллям, спрямованим на захист життя, які, можливо, будуть увінчані народженням нових створінь. Завдяки уважності до тих, які найбільше потребують допомоги, ви витворите новий спосіб бачення людського життя».

Такою захисницею права людини на життя стала і Марія Мацола з Тернополя, учасниця конференції в Українському католицькому університеті, яка багато років тому вчинила аборт, але щиро розкаялася і нині своїми розповідями допомагає молодим жінкам не вчинити помилки в житті

Марія Мацола

Це дійсно сіалося 19 років тому. Важко мені було йти до того, тому що були безмежні ночі муки. Звичайно, чоловік мій у цей час не розумів цього. На той час у нас було троє дітей. Одного разу я спілкувалася з лікарем акушер-гінекологом, моєю знайомою. Як вона мені пояснила: «Що ти переживаєш! Це просто йде міні-аборт. Нічого живого там не буде. Це буде просто згусток крові». І я рішилася на такий крок, нашіптуючи, як то кажуть, того злого. Коли я прийшла туди, що мене найбільше вразило, то це лікар, який прийшов і сказав: «Скільки років ви живете?» Я відповіла: «Десять». «І ви ще плачете. За десять років люди багато чого зробили». Мені стало боляче, але я не повернулася. Я це зробила. Після того, як я зробила, кажуть чекати шість місяців. Ні. Я його відчула відразу. Це було на фізичному рівні: біль живота, грудей, де організм вже був підготовлений до цього. І на психологічному, де я відчула порожнечу і втрату найдорожчого. Це дійсно був біль і крик душі. Це було те, де я сказала, що ніколи до кінця життя цього не буду робити. Але воно вже зроблено. Повернення немає. Тоді, так як я виховувалася у християнській родині, я це дуже добре усвідомила і пішла на сповідь. Але, так як це були ще підпільні часи, і багатьох священиків я знала, Бога живого я не знала. Це був Бог абстрактний. І коли я пішла на сповідь, то розповіла, але я так говорила, що не сказала про те найстрашніше, що я зробила. Я повторила ще більше, тому що сповідь була святотатська. Після тої сповіді у мене був ще більший біль і розчарування. Але одного разу таке роз’яснення дав отець Ігор, сьогоднішній архієпископ Ігор Возняк. Тільки після цього у мене дійсно було перше глибоке покаяння. Де я зрозуміла всю вину. Не тих, хто мене штовхав, не розумів, але я була мати, мати трьох дітей. І перше, що у мене було— це страх за мої діти. Це провина та, яка може лягти на моїх дітей. Треба було вирішувати, як далі жити. Першим, хто на це відповів, був мій чоловік. Він дійсно мав сповідь, дуже гарно це усвідомив. І ми почали йти. Я почала просити Бога, щоб провину мою дав мені спокутувати. Хоч я цього боялася. Це була перша операція, яка дійсно була дуже тяжка: 1,5 місяці у реанімації. Але Господь у своїй щедрості милостивий допомагає мені досить гарно. Він дає мені дитину, яка читає коло мене Святе Письмо. Це був медбрат, який потім став священиком. Це допомагає мені вийти з того всього. І після того я в дійсності вперше побачила своє дитя. Воно прийшло у снах. Це була дівчинка, яку я дуже бажала, бо у мене було троє синів, яку я не прийняла. Це є теж дуже важко пережити це все, але я почала просити Пречисту Діву Марію: Ти є Мати і знаєш, як вийти з того. І Вона почала мені допомагати. Незадовго у мене сходить чотири диски. Я думаю, кожен лікар розуміє, який це біль. Цей біль тривав рік часу. За цей рік ночами, коли дуже боляче, я перегорнула своє життя. У той час у мене були молитва і каяття. Каяття не тільки за себе. Це каяття було дійсно щирим, і я просила Бога допомоги, щоб витримати і не згрішити. Після цього у моє життя Господь дає одну дитину, масажистку. Їй було 24 роки. Вона неохрещена, бачить дивні сни, але не знає, що це таке. Я зрозуміла, що у тих снах вона бачить Бога, але вона Його не знає. І рік часу ми починаємо йти. Я читаю духовну літературу, дуже часто ходжу до церкви. І через рік ми ідемо до хрещення. Але найцікавішим є те, що це все є пов’язане з моїми дітьми і моєю родиною. Коли мій син іде в армію, у той самий час, треба було рік часу— то вона не має часу, то вона не хотіла, різні були обставини— у той самий день вона хоче охрещення. Охрещення відбулося у 24 роки, такої дорослої людини. Це не розказати тої радості. Вперше у житті я відчула, що я щось зробила добре, що моя дитина мною пишається. Після цього— друга операція: фіброміома, але є підозра на рак. І тут у мене виникає питання: як я, грішниця, можу стати перед своїм Богом. Тоді я ще зі студентських років знала отця Порфирія. Це монах-студит, до нього я пішла на сповідь з цілого життя. І там відбулося друге глибоке покаяння, де Господь по своїй милості робить дійсно чудо, і я залишаюся жива. Після цього я зрозуміла, що безмежне Боже милосердя ніколи не залишає. Адже я мала творити подячні, але як— я не знала. І тут отці з Колодійського монастиря вчать мене тої подячної. Я безмежно дякую Богові— це дитя, яке б мало не прийти на світ, і я стаю його хресною мамою. Дуже багато дітей, які мали позбутися життя, народжуються. Одного разу підходить до мене моя знайома і каже: «Дивний сон я бачила. Бачила, ніби твоя дитина, а я знаю, що у тебе три сини, а це донька дуже гарна стоїть. Я знаю, що є монастирі, де дітей-сиріт хрестять. Щоб ти хотіла для своєї дитини це зробити, може б зробила для них?» І знов усе пов’язане з моєю родиною. У той самий час, коли родиться мій перший внук, я передаю крижму, костюм, усе, що я могла б приготувати для своєї дитини. Ви знаєте, я далі раділа. У мене постало питання, чи я маю сказати дітям, чи ні. Але у мене росте три сини, щоб вони могли підтримати своїх дружин, щоб вони не повторили моєї помилки. І я, молячись, роблю це. І що мене найбільше здивувало, то це відповідь моїх синів. Старший син каже: «Мамо, Бог милосердний простить вам». А я кажу: «Так, Він простить. Я вам всім дала життя, але право на життя мала і вона». І друге, що я зробила, отримала касету, яку дала своєму синові перед його одруженням. З ним було дуже багато дівчат і хлопців, вони все подивилися. Син мені сказав, що напевно не повторить. Я просила лише одного: «Молися, бо ти не знаєш, що може бути». Розумієте, ми не знаємо, що ми можемо зробити. І після того, як я була в отця Порфирія, після подячної Бог дав мені розуміння цього, я почала і милостиню, і хворим допомагати, і дівчаткам допомагати, які заплуталися у житті, не могли простити за те, що з ними зробили. Це все діяло Боже милосердя. Воно зробило мене знаряддям у своїх руках. І останній мій період, коли я хотіла перепросити, я просила Матінки Божої, не знала як. І тут іде знов мій духівник. Він сам є і психолог, який допомагає. Я спитала, як мені перепросити у свого дитяти? Мені відкрився акафіст, на який мало хто звертає увагу. Це Покаянний акафіст жон. Він мені дав силу зрозуміти, пережити те, що зробила, зрозуміти, що Бог є прощення. І знов усе пов’язане з моїми дітьми. Одружується мій третій син, і після його весілля мені сниться дуже дивний сон. Сниться мені, що я сиджу, а до мене приходить моє дитя і каже, що дуже-дуже мене любить, але я її забула. Я відповіла, що не забула, але ті вічні клопоти. Моя дитина каже: «Але забули запросити мене на весілля». Мені стало боляче. Я відповіла, що мабуть ще не доросла до того, щоб її запросити і просто запитала: «Скажи, як тебе звати?». У відповідь почула: «Мамо, ти ще не знаєш як мене звати. Мене звати Марічка«. Мені це було дивно. Я спитала, чи вона знає своїх братів. Вона відповіла, що знає всіх: братів, племінників, тебе, мамо, люблю тебе, бо ти любиш мене, батька. Я кажу: «Ти така маленька у мене.», а вона: «Ні, мамо, я не маленька. Я вже у восьмому класі, у мене є духовна школа, але не тут». І так вона відходить. Що мене далі чекає— я не знаю. Але знаю одне, що поєднання вже є. Навіть зараз, коли я з вами, я думаю, що вона теж зі мною.

Кор.

У процесі роботи конференції «Богословська та пасторальна позиція Української Греко-Католицької Церкви стосовно постабортного синдрому (ПАС) та пов’язаних з ним питань», яка нещодавно відбулася в Українському Католицькому Університеті, було обговорено текст молитви за дітей, втрачених внаслідок абортів та викиднів; напрацьовано дороговкази для вишколу духовенства в Інституті богословської освіти та поради щодо духовної опіки і допомоги особам, ураженим постабортним синдромом. У доповідях підкреслювалося, що страждають від скоєного аборту не лише жінки, а й чоловіки, які сприяли цьому, інші члени родини, зокрема, діти з родин, у яких було вчинено аборт, та діти, вцілілі — тобто ті, хто все-ж таки народився на світ, бо рішення про аборт було відкинуто після тривалих вагань.

Лікар- психолог і психотерапевт, завідувач відділом Львівської обласної клінічної психіатричної лікарні, член міжнародного інституту проблем переривання вагітності та знущання над дітьми доктор Зіновій Онишко так описав медичні та психопатологічні наслідки аборту.

Зіновій Онишко

Під час самого аборту є ранні ускладнення під час операції. Бувають такі ускладнення: сильні кровотечі, пошкодження великих кровоносних судин, ускладнення під час наркозу, розриви матки, алергічний шок, порушення функції печінки. Потім— ранні післяопераційні ускладнення. Ніби такий перший крок зроблений, що чекає далі? Такі хвороби чекають, як запалення у матці, маткових трубах, у черевній порожнині, тромбози через порушення згортання крові. Щодо пізніх ускладнень, то можна назвати такі: особливо, коли роблять перші аборти— це безпліддя жінки на її подальше життя. Це ми трохи медицину зачепили, а далі ідемо у психологію і психопатологію. Тепер відносно постабортного синдрому, то є гострі прояви— до шести місяців зустрічаються. Тобто, коли стрес є виявленим, коли захисні механізми у людини є ще дуже міцні, тоді є картина такої успішної жінки, яка собі дала раду з такою проблемою, яка хоче показувати собі і цілому світу, що вона те перемогла і може спокійно далі жити, зберігати свої відносини з хлопцем, може далі бути мамою у сім’ї і так далі. Після шести місяців і далі, як би ми не хотіли сховати таку річ, вона все одно починає поволі ініціювати. Тобто, якщо в середньому на 12 тижнів був зроблений аборт, додайте до того півроку, і ми маємо час, коли дитина мала би народитися. Час стукає, дитина, яка була в утробі матері, харчувалася за рахунок плаценти. Перервали той механізм. Плацента як орган, який харчує, пов’язаний з великою кількістю гормонів. Ми маємо величезну кількість гормонів, які далі продукуються в організмі і дають нам зміни. І те, що можна було ховати до півроку нашими величезними захисними силами, то вже потім ховати ми не маємо сили, тому що ініціює так зване психологічне народження дитини. То є навантаження на організм. І те місце, яке в людському організмі є так би мовити тонше, то починає прориватися.

Кор.

Усі напрацювання конференції подано на затвердження Синоду єпископів УГКЦ.

Фрагмент програми радіо «Воскрнсіння». (Підготувала Лідія Пуга).

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.