«…Вас усіх покірно прошу і надалі молитися за мене до Господа, щоб «благодать Його не була в мені даремною» — владика Богдан Дзюрах. Перша річниця від часу архієрейської хіротонії.

( розмір 5.53 MB )

Кор.

Рік тому, 15 лютого 2006 року, на свято СтрІтення Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа в Архікатедральному соборі Святого Юра у Львові відбулася архієрейська хіротонія Преосвященного Владики Богдана Дзюраха. Рішення Синоду Єпископів Української Греко-Католицької Церкви про призначення преподобного отдя-доктора Богдана, ієромонаха Чину Отців Редемптористів (ЧНІ), Єпископом-помічником Києво-Вишгородської архієпархії було оприлюднено у Ватикані 21 грудня 2005 року.

Чин архієрейської хіротонії згідно із східним обрядом розпочався напередодні із архієрейського найменування. Воно відбулося перед початком Великої вечірні з Литією, яку у вівторок, 14 лютого, служили з нагоди празника Стрітення. У цей день Владика-номінант Богдан Дзюрах публічно висловив свою згоду із вибором Синоду Єпископів УГКЦ і визнав свою віру.

Наступного дня відбулася архієрейська хіротонія. Тоді, рік тому, у своєму подячному слові на закінчення Архієрейської Літургії Владика Богдан Дзюрах зокрема сказав:« Переживаю те, що стається зі мною у світлі таїнства Стрітення Господнього. А саме так, як Господь Ісус руками Пресвятої Богородиці і Святого Йосифа був переданий первосвященику в Єрусалимському храмі, так і я у присутності своїх земних батьків руками архіїреїв віддаюся в руки Божі на служіння Церкві, заявляючи з довір’ям: ось я іду, щоб сповнити Твою волю, Боже. А вас усіх покірно прошу і надалі молитися за мене до Господа, щоб благодать Його не була в мені даремною.» Дорогі радіослухачі, сьогодні, в першу річницю єпископської хіротонії преосвященного владики Богдана Дзюраха, у нашому ефірі ми будемо слухати ексклюзивне інтерв’ю для радіо «Воскресіння», яке дав Владика Богдан напередодні цієї річниці.

Владико, 15 лютого 2006 року ви отримали архієрейську хіротонію у соборі Святого Юра у Львові. Як з позиції сьогоднішнього дня ви оцінюєте чи дивитеся на той день, річницю якого вже тепер святкуємо?

Владика Богдан

Пригадую собі наше перше інтерв’ю з вами рік тому. Це було за кілька днів до хіротонії. І тоді було подібне питання: які я маю відчуття щодо того дня, який він має бути. Я тоді сказав, здається, що це буде день молитви і Божої ласки. Зараз, з позиції річної вже давності, також можу з вдячністю Богові згадати цей день, який був для мене днем великої Божої ласки, яка зійшла на мою душу, і глибокої молитви, в якій об’єдналися дуже багато людей: моїх рідних, співбратів по чину, вірян з різних парохій зі Львова, з Києва, які приїхали, щоб молитися за мене і просити про той дар Святого Духа, який мав Господь Бого уділити мені через руки святителів. Відчуваю, що молитва була щира і успішна. Протягом цілого року ця ласка Божа мене супроводжувала, давала світло і силу, щоб ті обов’язки, беручи яких я по-людськи боявся, вдавалося якось з Божою поміччю виконувати і щось доброго, сподіваюся, зробити для Церкви,

Кор.

Ви були призначені, покликані Синодом на те, щоб бути єпископом-помічником тоді Києво-Вижгородської, а вже сьогодні Київської архієпархії. Вже рік перебуваєте тут, у Києві. Як би ви охарактеризували взагалі релігійну ситуацію в столиці України?

Владика Богдан Дзюрах

Київ набирає щораз то більшого значення не тільки на рівні політичному, економічному, але також духовному. Стає таким культурним і духовним центром України. І я думаю, що перенесення осідку Глави нашої Церкви до Києва у великій мірі до цього причинився. Маємо великі завдання, які стоять перед нами тут, і стараємося в міру наших можливостей дати свідоцтво Христової Євангелії тут, на Київських пагорбах. Не нам оцінювати наші успіхи, але робимо те, що у наших силах. Те, що дає нам і підказує Святий Дух. Я вірю, що перенесення осідку і розширення нашої діяльності на теренах центральної і східної України, буде причинятися до щораз більшого оздоровлення суспільства і щораз глибшої віднови християнської свідомості нашого народу. Що стосується нашої архієпархії, то тут також є багато таких радісних для мене подій, які сталися минулого року. Зокрема те, що до нас приходять нові священики, які мають такого гарячого, ревного духа місійного служіння. Ми засновуємо нові парохії, до нас приходить щораз більше людей, які спраглі Божого слова, спраглі Божої ласки. І можна по всьому цьому судити, що наш перехід сюди не випадковий. Цей перехід, який, властиво, є поверненням на ті рідні терени, на яких була наша Церква і заснована за князя Володимира. І потім також вона розвивалася за київських митрополитів, які здійснили повернення до первісної єдності з апостольською столицею. Всі ці знаки дають нам надію на те, що наша Церква і надалі зможе успішно розвиватися на сході України.

Кор.

За цей рік, який минув, якщо я не помиляюся, ви відвідали вже всі парафії Київської архіїпархії і, відповідно, маєте певне враження, бачення їхнього стану і перспектив розвитку, труднощів, яких вони переживають. Тобто, якщо детальніше, то якою є ситуація Київської архієпархії сьогодні?

Владика Богдан

Відвідав я майже всі парохії. Це дійсно для мене була така першорядна задача. Після єпископських свячень я хотів зустрітися зі священиками, а ще більше із вірними на місцях, наших парохіях, щоб побачити, як вони живуть, в яких умовах, які мають потреби і чим ми могли б їм допомогти, щоб вони ще краще могли бути організовані. Якщо згадати про якісь позитивні сторони, то, звичайно, вражаючим є спрага людей за Богом, за Церквою. Люди, які приходять до храмів наших, які належать до наших громад— це люди, які дійсно хочуть і свідомо шукають Бога. І це є дуже потішаючим для нас. З другого боку, коли ми їдемо на ті наші парохії, то ми бачимо, що ті громади не є поки що великими, не є чисельними. Попри велику кількість населення, яке живе у тій чи іншій місцевості, до храмів ходить дуже невеликий відсоток людей. І це розбуджує в нас таку журбу і позбавляє нас спокою. Як можемо ми пройти мимо людей, які ще не зустріли Христа, як можемо бути байдужими до того, що людина ніколи не зможе заспокоїти голод свого серця або навіть не усвідомлює собі голоду свого серця, своєї душі. І тому є з одного боку великий виклик для нас— праця на сході. Але з другого боку я вважаю, що це є завдання і обов’язок, який випливає з місійної природи Церкви. Христос сказав:«Ідіть і навчайте всі народи». І коли ми бачимо наш народ, який старалися позбавити будь-якого зв’язку з Богом, з Церквою протягом десятиліть, то ми сьогодні, маючи свободу діяльності, почуваємося ще більше покликаними до цього нашого євангельського завдання: проповідувати Боже слово в пору і не в пору. Проповідувати добру новину, яку приніс Христос, і запрошувати людей до наслідування Христа. Труднощі, які є, трошки мене засмучує те, що ми зустрічаємо перешкоди з боку місцевих влад. Десь дві третини наших вірних моляться ще як перші християни або як наша Церква в Галичині за підпілля. Тобто в десь пристосованих приміщеннях або взагалі по квартирах. Думаю, що наші вірні, можливо навіть у Галичині, на заході України є цього дуже не свідомі, в яких умовах тут їхні брати і сестри по вірі живуть. Тому я, користаючи з нагоди, що можу з вами сьогодні зустрітися, хочу звернутися з таким закликом: молитися за братів і сестер на сході і також підтримувати їх в міру можливості якимісь пожертвами, матеріальними датками. Або навіть парохії можуть поділитися якоюсь церковною утварю. Чи то буде вишитий рушник, чи хоругва, щоб тут також ця громада, одна чи друга, які щойно зароджуються, могли відчути, що вони не самі у цій пустелі, залишеній комуністичним пануванням. Також маємо деякі труднощі із отриманням місця на будову наших храмів. Нажаль інколи місцева влада має місце і готова надавати місця на різні розважальні заклади, на проекти бізнесового характеру, але коли йдеться про церкву, про будову храму або якогось духовного центру, то тут ми мусимо не раз дуже багато переконувати, просити тих людей, яким народ довірив владу, що варто сприяти церковному відродженню. Бо відродження Церкви буде неминуче сприяти відродженню і оздоровленню суспільства. І дуже сумно, що ті, які сьогодні є при владі, на місцях інколи цього не розуміють. Але віримо також, що задля молитов і нашої витривалості Господь Бог поможе труднощі перебороти.

Кор.

Ви вже згадували про потребу будівництва нових храмів і в рамках цього хотів би запитати про будівництво Патріаршого собору, яке ви постійно бачите перед своїми очима. Як відбувається це будівництво і які плани на найближче майбутнє?

Владика Богдан Дзюрах

Справді, кожного разу, коли я повертаюся з якоїь поїздки додому, то перед очима моїми постає наш величний собор у Києві на лівому березі, який є для нас передусім домом Божим, домом, де ми можемо заносити до Господа Бога молитви, де досвідчуємо діяння Божої ласки і Божої опіки над нами і над нашим народом. З дугого боку цей собор, як усі ви знаєте добре, має бути символом єднання усіх греко-католиків в Україні і поза Україною, на поселеннях. Тому це є до певної міри унікальний храм в історії нашої Церкви. Його унікальність ще більше посилюється тим фактом, що ось вже 200 років, як наша Церква була видворена за межі Києва. І тепер відбудова наших структур, зокрема Патріаршого собору в Києві, є таким наглядним доказом опіки Божого провидіння над нашою Церквою і перемога Божої правди над силами зла, які загрожували нашому існування протягом століть. Будова на соборі продовжується. Дякую за ті усі пожертви, найменшу і найбільшу, яку кожен з наших вірних, з добродіїв наших пожертвував на цей собор. Будова продовжується, і, звичайно, вона потребує подальших вкладень. Я би також дуже ласкаво запрошував усіх нас, щоб ми причинилися у той чи інший спосіб до того, щоб та святиня поставала, щоб вона зростала. Це є наша катедра, це не є храм Київської громади, це є катедра Української Греко-Католицької Церкви. Думаю, що кожен, хто почуває себе причетним і приналежним до цієї Церкви, повинен почуватися в обов’язку бодай маленьку цеглинку поставити в будівлю цього храму.

Зараз вже закінчені покривання золотом великих куполів на соборі, робиться перекриття центрального купола, і ми сподіваємося, що протягом цього року будуть довершені зовнішні роботи, зокрема встановлення вітражів вікон, закриття ззовні цілого храму, щоб потім можна було проводити внутрішні штукатурні і оздоблювальні роботи. Водночас ми проводимо будівництво дерев’яної церковці на місці спаленої каплиці, щоб ми могли там на час, коли буде неможливо відправляти в соборі в неділю в підвальному приміщенні з тих чи інших причин, щоб ми могли туди перейти і там відправляти Богослуження аж поки собор буде повністю готовий до сакрального вжитку.

Кор.

Як ви оцінюєте те явище, що у Патріаршому соборі з неділі до неділі чим раз більше прибуває вірних?

Владика Богдан Дзюрах.

Звичайно, що для нас це велика радість. Так як була радістю для апостолів новина, яку вони передали Ісусові Христові: «Господи, дивися, як люди слухають твого голосу, як вони йдуть за тою проповіддю, яку Ти нам доручив голосити». Це не є наша заслуга, це є ласка Божа, яка порушає серця людей і скеровує їх на Божу дорогу. Ми є тут, щоб служити людям і тішимося, що люди з нашої послуги щораз то більше користають. Оце є наше покликання і наше завдання. Також я сподіваюся і вірю, що той факт збільшення кількості вірних, які приходять на молитву до храму, свідчить, що у середовищі наших вірних у Києві щораз то більше зростає переконання про важливсіть Патріаршого собору, про його ценртальне місце не тільки в структурах зовнішніх, але також в духовному житті цілої нашої Церкви.

Кор.

Під час минулого Патріаршого Синоду УГКЦ вам було ще додано нові завдання — ви стали секретарем Синоду єпископів. У чому полягає ваша місія як скеретаря Синоду?

Владика Богдан Дзюрах.

Це додаткове завдання, додаткові виклики для мене. Завдання секретаря Синоду полягає передусі у помочі Главі Церкви в організації, підготуванні і проведенні Синодів нашої Церкви. Щоправда великі Синоди відбуваються раз на рік, але протягом цілого року діє постійний Синод — керівний орган Церкви в періоді між великими Синодами. Він також потребує свого забезпечення інформативного і організаційного. Саме такими питаннями я за рамами Синоду маю займатися.

Кор.

Владико, якби ви мали таку чарівну паличку і завдяки їй могли би щось змінити за цей минулий рік вашого єпископського життя, що би ви хотіли зробити по-іншому?

Владика Богдан Дзюрах.

Знаєте, я в такі чарівниі паличики не дуже вірю, також у фокуси не вірю, але вірю у чуда Божі. А чудо— це співпраця людини з Богом. Я думаю, що можна було ще більше працювати, ще інтенсивніше вивчати потреби і виходити на зустріч тим потребам у нашій єпархії. Мені, наприклад хотілося би набагато більше і частіше зустрічатися з людьми. Бо коли ми зустрічаємося з людьми, ми укріпляємо нашу віру, ми формуємо і краще організовуємо спільноту. Мені здається, люди хочуть зустрічати свого пастиря, вони хочуть спілкуватися, і я на таке спілкування є дуже відкритий і його бажаю. Сподіваюся, що наступний рік мого єпископського служіння дасть мені не менше, але ще більше нагод до таких зустрічей і до такої праці.

Кор.

Владико, на завершення нашої розмови, ваші слова благословення для наших радіослухачів.

Владика Богдан Дзюрах.

Передусім дуже мені приємно, що наші вірні і не тільки, люди доброї волі шукають Господа Бога за посередництвом цього Радіо. Святіший Отець завжди заохочував, щоби Церква використовувала усі найсучасніші методи донесення Євангелії до Божого люду. Я вважаю, що радіо є саме таким дієвим середником, яке може нести Боже слово, Божу ласку всюди, де ми перебуваємо: в дорозі, вдома, на прогулянці. І тому я зараз усім, хто зараз лучиться з нами молитвою і уважністю, увагою своєю бажаю, щоб Господь Бог супроводжував їх на дорогах їхнього життя, щоби усе, що вони роблять, було на славу Божу і на їхнє освячення. Нехай у цьому усім нам Господь Бог благословить.

Підготував о. Ігор Яців. (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.