Священики Ярослав Салевич та Михайло Длубак— про життя української спільноти, у Франції, та — про деякі аспекти українсько-французьких взаємин.

( розмір 6.20 MB )

Кор.

Як живуть українці на поселеннях у світі? Якою мірою цікавляться тим, що відбувається на Україні? Як і про що молиться? І, нарешті, в чому полягає роль українського священика, який десь у чужому краї служить для українських вірних — як для тих, які мешкають там вже протягом кількох поколінь, так і для тих, яких доля в пошуках праці привела туди в останні роки? Двоє таких священиків, обоє з Франції, завітали нещодавно до редакції нашого радіо: о. Ярослав Салевич, настоятель української громади в землі Мозель (з центром у місті Мец), він же ж— генеральний вікарій для українців греко-католиків у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу, та о. Михайло Длубак, настоятель українських громад, що розкидані в Ельзасі, а також тієї, що існує в місті Реймс.

Обидва священики народилися вже у Франції. Вони нащадки тих наших краян, яких сюди закинула ще перша, довоєнна, хвиля трудової еміграції. Проте, незважаючи на географічну та психологічну різницю між Францією й Україною, все їхнє життя тісно пов’язане з нашою Батьківщиною: українська Літургія, українське мистецтво й література, українська пісня, періодика, і наші пекучі проблеми — все це частина і їхнього життя. І звісно ж, рідна українська мова. Справді-бо, коли спілкуєшся по-українськи з ними, людьми, які за народженням є громадянами іншої країни, а в щоденному житті змалечку змушені спілкуватися іншою мовою, залишається тільки розвести руками на адресу тих людей, які, живучи на Україні і навіть займаючи державні посади, вперто ігнорують мову народу, який, власне, утворив цю державу і дав їй назву.

Отож, отці Ярослав Салевич і Михайло Длубак і цього разу, як і щоріч, відвідали Україну, зокрема Львівщину, щоб, як вони самі кажуть, подихати українським повітрям, наслухатись досхочу української мови, придбати україських книжок та записів українских виконавців, намилуватися на нові українські церкви і відслужити в них Святу Літургію. А також поділитись і з нами своїми думками про життя українською спільноти на Заході, зокрема у Франції, та про деякі аспекти українсько-французьких взаємин.

Втім, послухаймо пряму мову.

о. Ярослав Салевич

Люди приїжджають 10-30 кілометрів на цю Службу Божу нашу, щоб разом помолитися і рівно ж поспілкуватися, поговорити. Ще, Богу дякувати, у місті Агранж ми маємо свою домівку, де по службі Божій ми збираємося на добру каву. В Парижі є наша катедра Св. Володимира Великого, багато є наших людей, котрі приїхали з України і працюють в Парижі. По тих інших наших осередках, то є так до 20-30, часом навіть до 50 людей. Декотрі осередки цілком підупали, бо молодь відійшла, сфранцузилася.

Я тепер приїхав і собі замовив дві гарні ікони, бо ми переважно правимо по латинських, французьких церквах, то я все беру одну- дві ікони, щоб трошки показати наш обряд. Щоб люди відчували, бо ми знаємо наскільки наша ікона має велике місце у нашій Літургії. Як я хрещу дитину чи даю шлюб, чи навіть похорон, завжди я ставлю ікони. Дотепер я мав дві маленькі ікони, а тепер привезу великі. Отже, то таке мандрівне духовне життя наших душпастирів і наших людей, що є у Франції.

Кор.

У французів або таких, що офранцузилися, українців, які відчуття у них викликає наша Східна Літургія?

о. Ярослав Салевич

Вони дуже люблять, тому що у нас ще є обряд, так як покійний Святіший Отець казав, що треба дихати двома легенями — з одного боку латинська, римська Церква, вона більше така інтелектуальна, а наша Церква є така більше зі серця. Ми більше любимо співати, і у нас затримався весь той обряд, що у Латинській Церкві це все трошки відійшло, правда? Але у них так само є, але все ж таки ми стараємося дихати тими двома легенями. Наша та молодша генерація, що вже народилася у Франції, то вона, можна сказати, дихає французьким повітрям, але час від часу вона любить дихнути того українського, рідного.

Кор.

Отче Михайле, як у вас це все відбувається?

о. Михайло Длубак

Я більше на Сході Франції: в містах Кольмар, Мілюз, Монбельє, як хто знає — Пежо, де ці машини виробляють, і доїжджаю до Ремсу. Вже нажаль я багато поховав старої еміграції, молодих щораз менше також. Чуюся до обов’язку разом закінчувати з тими старшими, що приїхали перед війною, чи під час війни. З походження я латинського обряду, перейшов я на обряд український при счвяченнях. Так що трошки мішаю. Може, це не дуже добре, але стараюся, щоб та виміна була якнайкориснішою. Наш обряд має свої чари, і користаємо не раз з хорів, що приїжджають з України. Тоді це велике свято і зацікавлення до нашого обряду зі сторони франзузів. Але краще було б, щоб воно було і з нашого боку. Ми щоб були більше відкриті і щоб була оця виміна. Бо не йдеться лише про ззовнішній обряд, але про ментальності, які можуть взаємодоповнюватися. Сподіваємося, що це прийде. Академія виховає нам богословів, які, може, зацікавляться нами.

Кор.

Шановні отці. У мене ще таке запитання. Які хвилі еміграції дали те, що зараз є українською спільнотою у Франції? Як вона формувалась, звідки ті люди?

о. Ярослав Салевич

Більшість наших людей, що приїхали з України, були з Галичини. Коли Галичина була під Польщею, отже, в 1937, 1938 роках. Це була така перша хвиля еміграції, коли люди приїжджали на працю, як і мої батьки. Потім була більш політична еміграція. Багато опісля виїхали до Канади, Америки, Австралії. Я народжений у Франції, мешкаю в Меці. Колись у цій семінарії було до 300 питомців. Тепер ще є 25. Але рівно у Меці і близько мешкає отець Борис Хайневський і отець Іларіон, котрі є обидва священики нашої Православної Церкви, тому вони підчинені до Патріархату Константинополя. Ми маємо дуже гарні відносини, цебто говоримо між собою і так далі. Навіть тепер, коли я сказав, що я їду, просили привести календар православний. Я вже ходив, щоби їм купити. Різні книжки, ми собі обмінюємося. Цебто у нас, тобто у Франції, немає тих проблем, правда, що тут, може, є…

Кор

…І штучно створюються

Ярослав Салевич

Так, так, і штучно створюються. Відколи, отже, наша громада є у Франції, завсіди було щороку, як є панахида над Симоном Петлюрою на цвинтарі, то всі наші священики, як греко-католики, так і православні правимо панахиди. Навіть як є Служби Божі, то ми зустрічаємося разом.

Кор.

А нове покоління, нова хвиля еміграції, та, так звана, заробітчанська? Це така тема, про яку зараз багато говорять?

о. Ярослав Салеввич

Нажаль Франція не дає їм державних паперів побутових. Отже, майже всі ті люди працюють у Франції «на чорно». Ну, дають собі раду, правда, працюють десь там по різних годинах і т. д. Але вони горнуться, бо у неділю, якщо зайти до нашої церкви, то вона повна. Вони зустрічаються. Оце є таке коло нашої катедри Святого Володимира. Там є такий маленький сквер Тараса Шевченка. Отже, всі наші люди там у неділю стрічаються, між собою говорять. Це є таке місце стрічі у Парижі. І рівно ж при нашій катедрі є зал, де вони мають нагоду стрічатися, поговорити між собою, навіть часом як є кава і т. д., то все робить, що наша громада живе.

Кор.

Ми продовжуємо розмову з українськими священиками з Франції: оо. Ярославом Салевичем та Михайлом Длубаком, які завітали до нашої релакції, щоб поділитись зі слухачами радіо «Воскресіння» своїми думками про життя українською спільноти на Заході, зокрема у Франції, та про деякі аспекти українсько-французьких взаємин.

Крім парафіяльного життя, власне того, що люди збираються на Службу Божу, спілкуються, чи є ще якесь українське життя у Франції? Бо якщо погортати періодику, літературу п’ятдесятих-шістдесятих років, то складається враження, що активне було життя: і газети українські виходили, і журнали, організації різні, товариства. Очевидно, що з часом це все зменшується. Скажімо, чи це доля кожної діаспори?

О. Ярослав Салевич

В Парижі ще існує. Ну і по наших осередках, наприклад, Агранж, то ми святкуємо свято Тараса Шевченка, правда, про голодомор. Так само і в Парижі. В листопаді має бути велика Служба в Соборі Паризької Богоматері з нагоди голодомору. Це є Архієрейська Служба Божа. До цього підключилося посольство і багато допомагає тепер. По тих маленьких осередках — то вже є тяжко. Коли я їхав, люди просили: «Отче, привезіть нам якісь якісь CD української музики, літературу і т. д. Хочуть люди це мати, бо наше життя завмирає. Тому ми, священики, намагаємося час від часу організувати якесь свято і т. д.

Кор.

Газети не виходять?

о. Ярослав Салевич

Ще виходить у Парижі «Українське слово» раз на місяць. У Сакселі, правда, Товариство Т.Шевченка також завмирає. Ще Богу дякувати, що ви видали нашу українську літературу у французькій мові, таку дуже гарну книжку, десь два роки тому. Але нажать таке наше життя завмирає, і тому ми тепер все більше і більше дивимося на Україну, що тут діється. Ми приїхали не лише, щоб відвідати свою родину, але ходимо по книгарнях і вибираємо різні книжки, щоб там нашим людям показати. У кінці листопада має бути в одній школі виставка про Україну, то там така пані Марія просила мене, щоб я привіз їй дещо. То я вже купив їй деякі книжки, щоб вона там могла показати для тих французьких учнів і т. д.

Кор.

Наскільки французи свідомі того, що нехай не такі активні, численні, але були історичні зв’язки Франції і України: Анна Ярославна, Пилип Орлик. Наскільки вони знають такі речі, усвідомлюють? Бо Анна Ярославна— наша княжна, але і королева французька, Євангеліє…

О. Ярослав Салевич

Певні інтелектуали про то знають, але щодо народу, то він тепер знає Україну через футбол і т. д. Багато людей дивляться EuroNews, де часто передають про те, що діється в Україні, і вони знають багато про революцію. І дай Боже, щоб помаленьку наша Україна мала все більше свободи.

О. Михайло Длубак

Очевидно, що інтелектуали дещо знають. Наприклад, це Євангеліє, що є у Реймсі, у бібліотеці. Мені вдалося тому сорок п’ять років, коли я вернувся до Реймсу, бо я там навчався у семінарії, я пішов до бібліотеки і вдавав великого науковця, який хоче подивитися. Нікому це не дозволяли, але мене зачинили в одну кімнату і мені показали, і дали в руки. Я мав те щастя трохи зухвало, але то не довго було, але були деякі праці про це Євангеліє. Королі французькі на ній присягу давали. Я думаю, що наші люди мають взятися до праці. Не французи про нас, але ми щоб їм дали. У французькій мові нічого немає, так як тут є, у Львові. Очевидно, що може то би була наша справа, але я думаю, що з України дивитися на Францію і датися знати під боком дійсно вартісним. Французи дуже чутливі є на деталі. Дуже мало є інформації в інтернеті.

О. Ярослав Салевич

Потрохи це треба міняти. Я знаю особисто, що тепер наше посольство все більше робить. Наприклад, в Санліз поставили статую Анни Ярославни. Правда, ще минулого року. І маємо також деякі французько-українські асоціації, котрі стараються над тим працювати. Хоча ми з Франції, ми любимо Україну, хоча ми часом між собою говоримо по-французьки, але ми її любимо. Ми сюди приїжджаємо і любимо дихати тим духовним і патріотичним життям. Але треба, щоб Україна зі свого боку все робила, щоб Господь нас благословив.

Кор.

Шановні слухачі, сьогодні гостями нашої редакції були українські священики з Франції: о. Михайло Длубак, настоятель українських громад, що розкидані в Ельзасі, а також тієї, що діє в місті Реймс, та о. Ярослав Салевич, настоятель української громади в землі Мозель (з центром у місті Мец). Він же ж— генеральний вікарій для українців греко-католиків у Франції, Швейцарії та країнах Бенілюксу.

Спираючись на відгуки багатьох знайомих мені людей, а також на свій власний досвід десятирічної давності, коли я навчалася у Франції, хочу також підкреслити, що українська катедра св. Володимира у французькій столиці, настоятелем якої тоді був отець Ярослав Салевич, — ось де тоді, 10-15 років тому, була справжня, а не номінальна, українська амбасада в Парижі. Бо саме там людина, яка потрапила на Єлісейські поля просто з-за залізної завіси, могла знайти і тепле людське ставлення, і пораду, хоча б навіть у якійсь елементарній, побутовій проблемі (яка, — думаю тут зі мною погодять всі, кому довелося в житті скуштувати чужини, — принаймні в перші дні розростається до гігантських розмірів ), і горнятко гарячого чаю, а іноді — і притулок на ніч. За все це, користуючись нагодою, я б хотіла — від свого імені та від імені багатьох інших, відомих і невідомих мені людей, які пройшли в житті через цей острівець українства у — хоч і прекрасному, та все ж таки чужому Парижі, — скласти нашим шановним сьогоднішнім гостям щиру і сердечну подяку.

Підготувала Зоряна Курдина (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.