Учасники Синоду УГКЦ єпископи Іван Мартиняк, Лаврентій Гуцуляк, Степан Сорока, Петро Стасюк розповіли журналістам про життя Церкви на поселеннях.

( розмір 5.94 MB )

Кор.

З 13 по 20 вересня цього року у передмісті Львова — реколекційному центрі ім. Патріарха Йосифа Сліпого відбувався Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви. У роботі Синоду, який очолив Блаженніший Любомир, Верховний Архієпископ Києво-Галицький, взяли участь 38 архієреїв УГКЦ та запрошені гості. Владики розглянули сучасний стан Церкви, зосередивши свою увагу на подальшому розвитку та удосконаленню структури Церкви.

Особливу увагу було присвячено темі виховання майбутніх священиків, а також, покликання до священства та семінарійної освіти. Також йшла мова про літургійні питання.

Під час роботи синоду з журналістами на прес-конференції зустрілися єпископи з діаспори, а саме: Владика Іван Мартиняк, Митрополит Перемишльсько-Варшавський, Владика Лаврентій Гуцуляк, Митрополит Вінніпезький, Владика Стефан Сорока, Митрополит Філадельфійський, Владика Петро Стасюк, Єпарх для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії, які розповіли про життя УГКЦ на поселеннях.

З лютого цього року Митрополитом Вінніпезьким у Канаді є владика Лаврентій Гуцуляк, який перед тим дев’ять років був єпископом у Едмонтонській єпархії. УГКЦ Церква у Канаді існує понад 100 років. Тут є п’ять єпархій. Перші переселенці з України почали приїжджати в Канаду у 1891. У 1902 році приїхали перші священики та сестри. Цього року у Канаді відзначають 50-ліття з часу заснування Митрополії, що була однією із перших, створених поза Україною.

Владика Лаврентій Гуцуляк

Є 50 парохій. То є добра нагода для нас переглянути те, що відбулося і спробувати прямувати у майбутнє. У ці роки відбулося багато змін, і хоч тепер це є гарне святкування, ми знаємо, що вже починаються важкі часи для нас. Бо оце менше число вірних все важче стає утримати у нашій Церкві так, як це існувало дотепер. У нашій історії ми мали досить гарні стосунки з Римо-Католицькою Церквою, і вони нам досить багато допомагали мабуть тому, що у нас були створені перші митрополії. Ми є відомою Церквою взагалі в Канаді, і ми мали тут гарні успіхи і мусимо планувати далі наше майбутнє.

Кор

Владика Лаврентій Гуцуляк зазначив, що у Канаді, як і в інших країнах, відчутний процес асиміляції, також з’являється все більше змішаних подруж. До церкви ходять люди, які за національністю не є українцями

Владика Лаврентій Гуцуляк

І це є процес, що тепер ми переживаємо період і розуміємо, що це вповні означає бути членом Української Католицької Церкви. Щораз більше є змішаних подруж. Тут важко щось зробити, бо є проблема мови чи етнічна. Щоб бути членом нашої Церкви, чи ми мусимо мати якусь частину української крові у собі. У нас чи, скажімо, у Бразилії, все більше видно, що є чужі, тобто не українці, що дуже люблять, шанують обряд нашої Церкви і хочуть до неї належати. 20 чи 30 років тому це було важке питання, бо ми знали, що ми на поселення мусимо триматися українського, бо іншої можливості не було. Тепер це все зовсім по-іншому. Тут є свобода, тут у вас є український уряд, школи усе те, що потрібно. І ми знову змінили орієнтири.

Подекуди в Канаді, отієї попередньої Едмонтонської єпархії, де католицькі школи визнані урядом, ми часто маємо двомовні програми українською мовою у школах. Тому, коли починається процес асиміляції, перше що втрачається — це мова. Але це не означає, що втрачаються патріотичні почуття. Адже часто ми можемо бачити, наприклад, у єврейського народу, як вони є дуже ревними у своїй національності.

Кор.

Владика Іван Мартиняк, Митрополит Перемишльсько-Варшавський, розповідає про УГКЦ у Польщі.

Владика Іван Матриняк

Владика Лаврентій сказав, що його митрополія має сто років. Перемиська має тисячу. Це одна з найстарших слов’янських єпарахій. Вона зазнала удару у сорок сьомому році після акції «Вісла», була знищена. І це як єпархія Перемиська, так само і адміністратура Лемківщини. Щойно з п’ятдесят шостого року Церква була, так звана, толерована. Ми могли відправляти у латинських костьолах, хоч не були державою офіційно визнані. Рівно ж і не було жодного декрету на території Польщі, яким би Церква була ліквідована. Лише у вісімдесят першому році початково був вікарієм генеарльним протосинкелом примаса Польщі Вишинськго блаженної пам’яті Василь Гриник. Пізніше був мітрат Степан Дзюбина, і у вісімдесят першому році я був генеральним вікарієм примаса Польщі. Опісля, у вісімдесят дев’ятому році, найменовано мене помічним єпископом для греко-католиків. У дев’яносто першому році відновлено Перемиську єпархію самостійну, яку тимчасово прилучили до Варшавської архідієцезії латинської. Але був досить великий спротив, і Апостольський Престіл відлучив цю єпархію так, що стала самостійною і обіймала терени усієї Польщі. У дев’яносто шостому році Святіший Отець підніс Перемиську єпархію до гідності митрополії. Постали дві єпархії: Вроцлавсько-Гданська, де є єпископом Кир Володимир Ющак, і архієпархія Перемиська, яку я очолюю. Колись Перемиська єпархія начисляла мільйон двісті тисяч вірних. Було вісімсот священиків, біля дев’ятсот церков і каплиць. Після операції «Вісла» залишилось церков і каплиць небагато. Де виселили людей у час акції «Вісла», церкви перебрала латинська Церква — 230; 33 церкви перебрали православні, які не хочуть вернути і не дозволяють у них відправляти. Ми там маємо безнестанні процеси державні про ті церкви і майно. Латинська Церква потрібні нам церкви повернула, у деяких відправляємо спільно. Побудували ми 30 святинь. Для наших умов це є дуже багато.

Число вірних українського походження п’ятсот тисяч. Така є дійсність. Люди радо не підписуються, не признаються. Був список людей по національності, досить мало українців підписалося. Питали мене:« Чому?» Я сказав: люди бояться підписувати. Бо як люди тут на тих теренах підписалися колись, то їхали у Сибір. Але незалежно від цього усюди проводиться душпастирство на усіх рівнях: дошкільне, початкова школа, середня, університети. Всюди маємо доступ і можемо свобідно вчити греко-католицьку релігію. Ніхто нам не боронить, не мішає. Катехити вчать у школах, мають державну платню. Священики мають державне забезпечення разом з пенсійним забезпеченням і страховкою. Так що це є великий плюс польскій демократії. Ми, два єпископи, належимо і до Конференції єпископату Польщі і до Синоду, як звичайно право церковне становить. Маємо чотири середні школи, чотири віділи україністики в університетах і є дві початкові школи, де вчаться діти. Так що, як на наші можливості, то є досить багато. Священиків є так: в архієпархії Перемисько-Варшавській є сорок п’ять священиків, з них є десять василіан — монахів і священиків, і в єрахії Вроцлавсько-Гданській є в сумі сорок священиків. У семінарії маємо сорок студентів: 20 з України студіюють і 20 наших, з Польщі. Так що покликань нам не бракує. Ще є сестри Служебниці Пресвятої Діви Марії, Василіанки і сестри Святого Йосифа з тим, що не мають покликань. Вже кілька років ніхто не голоситься з дівчат, але сестри діють. Збудували великий дім для старших, для хворих під Перемишлем, де мають сімдесят пенсіонерів. Держава допомагає частково утримувати. Другий такий дім маємо у воєводстві Вармійськім, біля Пєнєнжна. Теж діє для старших. То два такі доми потребує митрополія, де є хворі.

Поза тим ще скажу: у трьох чи чотирьох випадках відправляється у костелі.

Уряд Польщі не мішається до наших справ, ніхто нам не боронить відправляти.

Кор.

Як зазначив владика Іван Мартиняк, митрополит Перемишльсько-Варшавський, особлива увага приділяється капеланству — у війську, лікарнях, у в’язницях.

Іван Мартиняк

Маємо капеланів у війську, які отримують платню. Їх є четверо. Це замало, і ми намагаємося долучити більше, але якось важко нам це вдається. У православних їх двадцять, а їх не набагато більше. Тому ми весь час воюємо з Міністерством. Маємо капеланів, священиків у шпиталях для наших хворих. Вони також отримують платню. І маємо капеланів у в’язницях. У в’язницях при кордоні є дуже багато українців, по 60-70 наших вірних з України. Також туди посилаємо капеланів, туди ходять студенти, вчимо катехизму. Чи з того щось буде — один Бог знає, але ласка Божа все діє.

Кор

У 2008 році в Австралії відзначатимуть 50-ліття становлення єпархії УГКЦ, також цього року у Сіднеї святкуватиметься Всесвітній день молоді. Кількість українців у Австралії приблизно може сягати 50000. Вони почали приїжджати сюди у 20-30 –х роках минулого століття. Розповідає владика

Петро Стасюк, Єпарх для українців-католиків в Австралії, Новій Зеландії та Океанії.

Владика Петро Стасюк

Більшість із них приїхали у 1949 році після Другої світової війни. У Австралію прибули близько дев’ятнадцяти тисяч з таборів, а до Нової Зеландії— близько трьох тисяч людей. З цього постала наша Церква. Маємо десь двадцять священиків, шістнадцять сестер-василіанок, чотири сестри-служебниці. Церква є досить добре зорганізована. Маємо ті самі проблеми, що, напевно, і Канада, і Америка, бо Австралія є така сама країна, як і вони. Тобто це є збірник людей усіх національностей світу. Треба подякувати Римо-Католицькій Церкві у Австралії за те, що вони нас рятували. Спочатку давали нам храми, допомогу. Ми всі були у тих церквах до того часу, поки не побудували свої. Дотепер наші стосунки є дуже добрі. Я належу до австралійської Конференції, є у нас три східні єпископи: є мелхіти і мароніт. Так що дуже гарно співпрацюємо і працюємо, щоб будувати нашу Церкву. Наша громада бере участь у австралійському житті, але ми не маємо представників в уряді. І тому, що ми живемо всюди, то нам важко здобути деякі привілеї, які мають інші нації. Бо ми не живемо, скажімо, в одній околиці, ми не маємо нікого у Парламенті. Так що ми покладаємося на ласку інших людей. Майбутнє наше, я думаю, є добре. Я не думаю, що ця єпархія буде дуже велика. Але хто знає. Тепер приїжджають багато з України.

Кор

Філадельфійська єпархія УГКЦ у США вважається першою, створеною поза межами України. Наступного року тут проходитиме Синод єпископів. Перші українці у США приїхали у 1880 році. Розповідає владика Стефан Сорока, Митрополит Філадельфійський.

Владика Стефан Сорока

У 1907 році приїхав перший владика Сотер Ортинський. В Америці є чотири єпархії, близько двохсот священиків і близько двохсот тисяч людей записано у наших церквах. Є набагато більше українців, а деякі приходять до нашої церкви більше на свята. Також ми переходимо деякі зміни, деякі парафії залишилися у старіших околицях. Інколи ми парафії закриваємо або приєднуємо до сусідніх. У тих околицях, куди прибули перші наші люди, збудували там церкви є так, як тут, на Україні. Там правиться і по старослов’янськи, і по англійськи. І це вже п’яте-шосте покоління, що дає нашій Церкві надію. Найбільша надія — створити нові парафії, знайти і об’єднати наших людей у західній Америці, в Каліфорнії, Арізоні, Техасі, а також у Кароліні. Там дуже багато тисяч нових емігрантів. У нас дуже добрі стосунки з нашими братами римо-католиками і православними. Ми часто разом сходимося, стаємо разом до відправ. Ми всі належимо до конференції Владик в Америці. Цікаво, що в Америці є вісімнадцять Східних Церков, чого більше ніде у світі немає. Ми створили групу Владик — асоціацію. Щороку ми маємо засідання, конференції, збираємося разом, обговорюємо наші потреби, те, як ми можемо допомогти один одному.

Підготувала Любомира Бурка. (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.