Єписоп УГКЦ Богдан Дзюрах — про ювілейну пленарну асамблею Ради Єпископських Конференцій Європи.

( розмір 5.58 MB )

Кор.

4-8 жовтня 2006 року відбулася щорічна пленарна асамблея Ради Єпископських Конференцій Європи (РЄКЄ). Від Синоду Єпископів УГКЦ участь у роботі РЄКЄ за дорученням Блаженнішого Любомира взяв Владика Богдан (Дзюрах), єпископ-помічник Києво-Вишгородський.

На сьогодні у Європі, від Туреччини до Швейцарії, є 34 національні католицькі єпископські конференції, що творять один загальноєвропейський орган – Раду Єпископських Конференцій Європи, яку дотепер очолював президент Ради владика Амеде Граб. Такі форуми дають можливість спілкуватися між собою окремим єпископським конференціям та виробляти уніфіковану позицію щодо різних викликів сучасності. Для УГКЦ такі зустрічі є особливо важливими, оскільки через них наша Церква входить у Європу і цим, зокрема, формує сприйняття України як європейської держави.

Під час засідання, яке вперше відбувалося у Санкт-Петербурзі (Росія), голови та представники 34 національних єпископських конференцій вибрали нове керівництво на черговий п’ятирічний термін до 2011 року. Швейцарського єпископа Кура Амеде Граба на посту президента Ради змінив глава Угорської католицької конференції Архієпископ Естергома і Будапешта Кардинал Петер Ердьо. Було обрано також віце-президента та другого віце-президента і нових голів комісій.

Основною темою Пленарної асамблеї є осмислення діяльності РЄКЄ, якій у 2006 році виповнюється 35 років. На зустрічі владики спробували визначити напрямки дальшої роботи Ради і євангелізації Європи.

Крім того учасники асамблеї проаналізували стан покликань у Європі, говорили про роль священства та ознайомилися із становищем Церкви в Європі та світі. Предметом обговорення стало також питання екуменічного діалогу. Предметом обговорення стали також відносини Католицької Церкви і Європейського Союзу і майбутнє процесу об’єднання Європи.

Пленарна асамблея завершилася у неділю, 8 жовтня 2006 року, урочистою Месою у храмі Святої Катерини.

Дорогі радіослухачі, у сьогоднішній нашій програмі ми маємо нагоду запропонувати вам послухати ексклюзивне інтерв’ю, яке для радіо «Воскресіння» дав Владика Богдан (Дзюрах), учасник пленарної асамблеї.

Преосвященний Владико, ви вперше були учасником такої асамблеї. Які ваші враження?

Владика Богдан Дзюрах

Звичайно, брати участь у заході такого рівня для мене становило досить великий виклик, але, дякувати Богу, я був прийнятий дуже сердечно і учасники цих зустрічей були надзвичайно відкриті на інформацію про життя нашої Церкви, зокрема у ділянці екуменізму. Тому моя присутність супроводжувалася великим зацікавленням і також такою братерською підтримкою, солідарністю єпископів, які представляли Єпископські Конференції Європи. Одне з таких головних вражень від цих зустрічей — це почуття співвідповідальності вже не тільки за Церкву в Україні, але також за Церкву у цілій Європі. На зустрічах такого рівня бачиш набагато ширшу перспективу, яка стоїть перед нами, і бачиш також, що багато проблем, з якими змагаємося ми в Україні, є спільними для інших єпископських конференцій інших Церков. І це створює відчуття близькості, відчуття однієї родини. Що з одного боку в наших труднощах ми не є самі, а з другого боку, що можемо брати участь у неповторному процесі, дуже цінному процесі взаємного обдарування тими дарами і досвідом духовним, яким кожна з наших Церков втішається.

Кор.

Про що свідчить те, що серед учасників пленарної асамблеї був тільки один офіційний представник від Греко-Католицьких Церков?

Владика Богдан Дзюрах

Це свідчить перш за все про зрілість нашої Церкви. Оскільки саме наша Церква має структуру найбільш розвинену. У нас працює Синод, який є найвищим органом управліня нашою Церквою. З другого боку це свідчить також про велику роль нашої Церкви у загальноєвропейських процесах, яку також бачить і Вселенська Церква і хоче свідомо користати з нашого досвіду. Я вважаю, що ця участь Східних Церков є надзвичайно цінна для Католицької Церкви, тому що ми живемо в Україні в контексті багатьох культур і в контексті різних церковних традицій, зокрема, візантійської, латинської. І саме УГКЦ має таке цінне завдання — покликання у Вселенській Церкви сприяти наближенню різних конфесій, сприяти поглибленю і покращенню екуменічного діалогу між Церквами, між Католицькою і Православною Церквами.

Те, що ми беремо участь у таких заходах як пленарне засідання Ради Єпископських Конференцій Європи, підкреслює зайвий раз, що ми у цьому діалозі є таким активним суб’єктом, з яким рахується як католцька, так і православна сторона.

Кор.

У повідомленнях по завершенні асамблеї йшлося про те, що було обрано нове керівництво Ради. Над чим ще трудилися учасники зустрічі?

Владика Богдан Дзюрах

Розглядалися питання, які в першу чергу стосуються життя Церкви в Європі. І тут на перше місце було поставлено справу священства, зокрема кризи священичих покликань, яка дуже болюче заторкує західний світ, але також перші симптоми цієї кризи проявляються вже у нас. І тенденція радше буде до зменшення покликань. Ми є цього свідомі, тому з великою увагою прислухалися до цього аналізу, який подали єпископи про ситуацію у західній Європі. Окрім того вказувалося на потребу розвивати духовність самих священиків. Криза священства не є кризою целібату, як інколи підкреслюється. Це в таких поверхових аналізах релігійної ситуації на Заході, але це передусім криза віри, яка також заторкує священичий стан, і тому йдеться про віднову духовного життя також священиків. Бо від того, чи священик буде тією Божою людиною, залежить його вплив на оточення. Чи він зможе провадити інших до Бога, чи навпаки буде гамувати їхній духовний поступ. Велику частину нарад було присвячено екуменічним питанням і не дивно. У Європі особливо болючо спостерігаємо той факт поділу християнства. На пленарній асамблеї були присутні представники Московського Патріархату, які виступили з привітальним словом, також дали свою оцінку релігійній ситуації в Росії. Але окрема сесія у працях пленарного засідання була присвячена, власне, екуменізму. І тут ми, як Церква, на яку покладено завдання бути лабораторією екуменізму, так про це сказав свого часу Іван Павло II, могли багато чим поділитися.

Кор.

Преосвященний Владико Богдане, і Синод єпископів УГКЦ у 2006 р., і пленарна асамблея Ради Єпископських Конференцій Європи, про яку ми говоримо у сьогодншій нашій програмі, розглядали питання покликань, говорили про священство. Що саме стало предметом обговорення?

Владика Богдан Дзюрах

Кардинал з Бельгії да Нільс надав дуже влучну, як на мене, корисну оцінку ситуації, яка склалася у Західній Європі на даний час. Пригадав той час, коли 50 років тому у західних країнах не бракувало покликань до священичого і монашого життя, а навпаки такі країни як Бельгія, Голандія та інші давали світові десятки, сотні, а навіть тисячі священиків-місіонерів. Сьогодні ці країни переживають велику кризу, пов’язану з браком священиків. Задамо питання: «Чому?» — і постараємося на нього відповісти. Звичайно відповідь не легко знайти. Можливо, дивлячись богословським поглядом на ситуацію, як казав кардинал, слід ствердити, що 50 років тому, коли ми мали великий людський ресурс, багато священичих покликань, ми надто повірили у свої сили, покладалися більше на себе. Ми вважали, що можемо самі все зробити, маємо достатньо людей, засобів. Тепер переживають ці суспільства на Заході, зокрема християнські спільноти, певний період, який можна було б порівняти із мандрівкою вибраного народу на пустелю. Туди, де мала очиститися їхня віра, мала зрости їхня довіра до Господа Бога. Туди, де вони мали навчитися, що все, що вони отримують, є чистим Божим даром. Так само у випадку священства було сказано, що воно є дар Божий, про який треба молитися, треба просити. Тому з іншого боку не можна опускати руки. Треба проаналізувати ситуацію, в якій нам довелося жити, і все таки робити те, що від нас Бог очікує, щоб розбуджувати покликання. Як хтось зауважив під час дискусії, покликань ніколи не бракує, але бракує радше відповіді на них. І тому другий момент, на який звернув увагу єпископ Да Нільс, це аналіз сучасної молодої людини, до якої Бог скеровує голос поклику. І тут цікаво було зауважити, що з одного боку наша молодь прагне Бога, духовних вартостей, вищих цілей, а з другого є багато елементів, які утруднюють або навіть унеможливлюють їй вибір священичої або монашої дороги. Такими труднощами, між іншим, була нездатність прийняти рішення на ціле життя. Кардинал зауважив, що молодь запалена прагненням любити Христа, наслідувати Його. Дуже радо слухає науки, духовні конференції, також шукає якісь оази духовні, вирушає до монастиря, але на кілька днів. Натомість бракує сили і відваги зробити дефінітивний крок посвяти на ціле життя. Так само зверталося на те, що сучасна молодь під впливом тої субкультури, яка пропагується ЗМІ, звертає більшу увагу на почуття, а не на ідеї. Вона готова піти скоріше за якимісь сильними особистостями, ніж за якоюсь, навіть дуже яскравою, ідеєю. І тому підкреслювалося, що нам необхідні провідники, духовні вчителі, які б більше своїм життям, як словами, потягали молодь за собою. Цей брак духовних провідників є відчутний як на заході, так і у нас, на сході. Інший момент, дуже важливий також, що молодь є схильна читати вибірково Євангеліє. Що це означає? Сучасна людина дуже радо слухає про Христа милосердного, люблячого, лагідного, але пропускає повз вуха радикальні вимоги Євангелія, де сказано про необхідність самозречення, терпіння, готовність до посвяти, а навіть до смерті за свою віру, за Христа. Слово про хрест надалі залишається твердим словом у вухах багатьох людей, у тому числі молодої людини двадцять першого століття. І тут також криється причина того, що так мало людей рішається на цю дорогу. Ми в Україні поки що втішаємося достатнім числом священичих покликань. Але вже в останні роки зауважуємо виразну тенденцію до різкого зменшення покликань до богопосвятного життя, до монашества, зокрема до жіночих згромаджень.

Кор.

Дорогі радіослухачі, у сьогоднішній нашій програмі ми розповідаємо про пленарну асамблею РЄКЄ, яка відбулася на початку жовтня у місті Санкт-Петербурзі, у Росії. Ми ведемо нашу розмову із Преосвященним Владикою Богданом Дзюрахом, єпископом-помічником Києво-Вижгородським УГКЦ, який був учасником цієї зустрічі. Владико Богдане, ви напередодні свого візиту до Санкт-Петербурга говорили про досвід практичного екуменізму, який реалізується і в Україні. Цей досвід, за вашими словами, ми можемо передати учасникам асамблеї. Чи мали ви нагоду представити наші напрацювання і як учасники зустрічі реагували на ваші пропозиції?

Владика Богдан Дзюрах

Звичайно, я мав нагоду поділитися нашим досвідом, і Асамблея була зацікавлена почути з перших уст доробок нашої Церкви під цим оглядом. Що я міг сказати? У першу чергу те, що спостерігаємо певну кризу екуменізму також в Україні. Але кажу «певну кризу» тому, що вважаю— ця криза стосується не екуменізму, як такого, але форм і доріг, які можуть провадити до бажаної єдності між християнами. Про що йдеться? Ми в Україні, і саме на цьому хотів наголосити, хоч не маємо якогось формального екуменічного діалогу з представниками інших християнських конфесій, все ж провадимо з досить такою відчутною позитивною динамікою так званий базовий екуменізм, або екуменізм від основ. Йдеться про те, що у наших відносинах з представниками інших християнських конфесій ми намагаємось підкреслювати те, що нас єднає, що є спільне. Якщо би згадати події і заходи за минулий рік, у яких ми брали участь, і які, власне, свідчать про перспективність такого шляху взаємного єднання. Беремо регулярну участь у спільних молитовних заходах з нагоди чи то державних свят, чи різних церковних подій. Наприклад, я, відвідуючи деякі свої парохії, зустрівся з такою дуже гарною ситуацією, коли на наші Богослужіння приходили священики інших Церков і були присутні під час Літургії, разом з нами молилися. Це вже дуже такий практичний вимір екуменізму. У листопаді мене запрошено до Євангельсько-Лютеранської Церкви тут, у Києві, щоб там на екуменічному зібранні молитовному виголосити проповідь. Інші того типу заходи дуже наближають християн. Бо коли ми спільно молимося, ми тоді відчуваємо нашу духовну єдність. Окрім цього, як вже, мабуть, усім відомо, цей 2006 рік був проголошений дев’ятьма основними традиційними і історичними Церквами в Україні Роком захисту духовного світу дитини. У рамках відзначення цього року передбачена не тільки спільна молитва, але також різні спільні заходи. 9 -11 травня 2006 р., як собі пригадую, у Києві під патронатом його Блаженства Любомира Гузара відбувся міжнородний Конгрес Родини, в якому взяли участь представники і делегати не лише християнських Церков і церковних спільнот, але також представники мусульманської і єврейської спільнот в Україні. Ми проявляємо вражаючу єдність у питаннях шкільництва, коли йдеться про викладання релігії у школі. Це також є знак такої плідної співпраці, якою ми можемо похвалитися. Крім того цього року вже ми взяли участь у двох міжконфесійних симпозіумах, присвячених питанням капеланства у пенітенціарних закладах. Маємо дуже добру співпрацю щодо капеланства у війську. Все це свідчить про успішність саме такого підходу. Я на це, власне, хотів звернути увагу. Цей практичний, духовний екуменізм, який займається дуже конкретними проектами там, де заторкуються права людини, блага чи то сім’ї, чи молоді, чи людей у потребі — це посланництво є спільне для усіх християн. Тут ми вже тепер можемо маніфестувати єдність, молячисть водночас, щоб Бог сам керував нас до тої єдності, яку бажає від нас Господь Бог Ісус Христос.

Підготував о. Ігор Яців. (Фрагмент програми Радіо Воскресіння)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.