«Митрополит Андрей Шептицький та Іван Франко» — до 150-літнього ювілею від народження письменника Івана Яковича Франка

( розмір 3.64 MB )

Шановні радіослухачі. Ведучи мову про релігійність нашого генія Івана Яковича Франка, я сьогодні хочу привернути увагу до його поеми «Похорон», в якій письменник використав переказ про великого грішника, котрий навернувся до Бога, коли в надприродний спосіб побачив свій власний похорон. Одначе Франко змодернізував цю легенду, перевіз, як він сам зазначив, на чисто світський грунт: «На цій старій основі я пробував виткати нові взірці». Є в цій незвичайній і глибокій поемі значущі рядки, які виокремив видатний поет сучасності Дмитро Павличко. «У ліричному герої «Похорону», — пише він — «пізнаємо Франка, розгніваного за те, що його назвали плебеєм. І тут він, можливо, вперше ототожнює себе з непоступливим духом жертвенного вождя нації». А далі ці строфи:

«Чи справді так? І чим же я плебей?

Тим, що родивсь у низькій хлопській хаті?

Немов і князь не міг родитись там?

Не родяться плебеї і в палаті.

Чи є плебейське що в моїм лиці,

В моїх чуттях і помислах, і мові?

Ні! З роду я плебейства ворог. Рад

Його знівечить у самій основі.

Від перших літ, коли мені тямка встала

З плебейством я воюю безупину.

І я плебей? Ні! Я — аристократ.

Таким родився і таким загину.

Ці рядки стають ще більш значущими, коли розглянемо взаємини великого Франка з великим Митрополитом Андреєм Шептицьким.

Член монашого чину оо. Василіан граф Андрей Шептицький, хресне ім’я Роман, зійшов на митрополичий престол 17 січня 1901 р., коли Іван Франко, а він був на 10 літ старший від владики, вже мав славу визначного майстра слова, людини, яку за його зацікавлення соціалістичними ідеями тричі заарештовували, ув’язнювали, і до якої з осторогою ставилась частина духовенства. Бо, мовляв, Франко невіруючий. Цього не міг не знати новий митрополит, який по батькові був українцем, походив із старовинного роду. Матір його, графиня Софія, була дочкою славного польського драматурга Олександра Фредра. Ці обставини були також знані і Франкові. Тим паче, що перехід молодого графа, доктора права та ще й мільйонера у безоглядне українство та в унію з її східним обрядом викликав в одних подив, радість, захоплення, в інших підозри, що це польська інтрига. І коли у травні 1904 р. Митрополит видав Пастирське послання «О квестії соціальній», тобто про соціальне питання, то Франко тут же відгукнувся статтею-рецензією під назвою «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм». У цій публікації Франко насамперед відзначив новаторство митрополичого Послання, оскільки попередники Шептицького видавали такі звернення шаблонною, запліснявілою лексикою, а це «…написане живою народною мовою, на конкретних прикладах, річ», — каже Франко — «нечувана у наших церковних достойників. До того ж Митрополит знає, про що говорить». І все ж Франко доволі м’яко, а деколи й різко, навіть повчально доповнює та поглиблює Послання Митрополита, критикує його, особливо трактування проблем приватної власності, сім’ї та справедливості. Такий Франків аналіз митрополичого Послання назагал грунтовний, але не завжди об’єктивний, як і його випади проти священнослужителів, вочевидь, не відхилив Шептицького від Франка, а навпаки ще дужче зацікавив. Глава з’єдиненої Української Церкви не вважає приниженням своєї гідності провідати письменника особисто. Ось що пише дочка Івана Яковича Анна: «Знаменною подією в нашім домі були відвідини Митрополита Шепицького. Видно, що візита Митрополита була заповіджена, бо тато вийшов напроти нього аж до візника і з висловами пошани ввів його до своєї кімнати. Тато замолоду цікавився постатями із Святого Письма, життям мучеників, апостолів. Годинами просиджував у бібліотеках, пильно студіюючи старі церковні книги. В його бібліотеці були не одні цінні в грубих обкладинках, пошкоджених молями, писані кирилицею старовинні книги, які він придбав або на приходствах, або в антикварнях. Знаючи про це, Митрополит зайшов до тата подискутувати деякі для нього цікаві питання. Здається, тоді йшла дискусія про Йоасафа і Варлаама». Тобто аристократ з походження, граф та ієрарх Шептицький побачив у Франкові аристократа духу, бо сам був такий. Тут ми маємо дуже повчальний приклад єднання і порозуміння чільних представників двох еліт — давньої аристократичної родової і нової демократичної, тобто тої, яка вийшла із надр народу. Єднання, незважаючи на певні розходження щодо віри і Церкви. Франко був занадто потужною та об’ємною творчою особистістю. І замість того, щоб відштовхувати його, як це чинили окремі нерозважні земляки, Шептицький пригортав його до себе і цим наближав до Бога і Церкви. Тому, якщо хронологічно поглянемо на останні роки Франка, то побачимо значні переміни у світогляді письменника, вже тяжко хворого, але й далі сильного духом.

Середина 1913 р. — відзначення 40-річного ювілею письменницької праці Франка. Іван Якович сидів у передньому ряді між гостями, а не у президії, слухав і плакав, а потім встав і заявив: «До помилок, які я у житті зробив, належить моя праця коло підвалин радикальної партії. На ділі нещастям нашого народу є те, що партія, для якої я клав підвалини, захитала в народній душі основи християнського світогляду» — це спогад письменника і мистецтвознавця Миколи Голубця, що його він опублікував 1938 р. у літературно-науковому додатку до газети «Новий час» за 13 червня. Микола Голубець наводить і такі слова Франка: «Наша молодіж не знає Святого Письма, вважає це непотрібним до читання. Коли б мав дати вам якусь пораду, особливо молодим, то я би радив частіше сповідатися і приступати до Святих Тайн і в той посіб наближуватися до Бога». Інший автор, літературознавець і учитель Роман Чубатий у своєму спомині твердить, що до зали Франка впровадив під руку сам Митрополит Шептицький, що викликало гучні оплески. Наступив 1914 рік. Франко передрукував свою першу збірку «Балади і розкази» під новою назвою «Із літ моєї молодості», в якій вмістив і релігійні вірші: «Коляда», «Божеське в людськім дусі», «Хрест». Два останні вірші я цитував минулого разу, зокрема, «Хрест»: «… Хреста нас знаменем святили, ростем під знаменем Христа, з Христа пливуть усі наші сили і наша віра пресвята».

І от війна. Останні дні доглядала письменника вчителька Олена Грозикова. Життя Івана Яковича догоряло, «…і він виявив бажання, — згадує Грозикова — сповідатися. До нього привели помічника пароха Успенської церкви отця Володимира Гургулу, але Франко відмовився від сповіді, бо, — підкреслює Грозикова,— їх політичні переконання були різні». Тобто, додам від себе, отець Гургула був москвофілом, а з москвофілом Франко боровся усе життя. Тому письменник попросив привести священика православного, бо, як він заявив: «Я почуваю себе більше православним, ніж католиком. Шлюб мені давав, діти мені хрестив, хату мені святив священик православний». Але православного українця- священика у Львові не було ,і до Франка привели з гарнізону православного священика румунського походження. Та цей душпастир повівся із хворим Франком грубо, і той просто прогнав його. «Перед ким я мав душу отворити, — пояснював Грозиковій, — перед тим молодиком, напів-капралом, а напів-священиком? Це крайній бруталь! Як смів мене питати, чи в Бога вірю. Коли я сказав йому, що вірю, він ще запитав: «Ви атеїст?» Я тоді показав на двері».

27 травня до Франка прийшов молодий отець-василіанин Теодозій Галущинський, чийого батька письменник добре знав, навіть бував у нього в гостях. Отож після тривалої розмови Франко погодився на сповідь, але наступного дня… Проте наступного дня Галущинський не прийшов, і цього ж дня письменник помер.

Звичайно, якби у Львові був Митрополит Шептицький, то справу сповіді було б полагоджено, а, отже, Франко шанував Митрополита, як і митрополит Франка. Проте Шептицький перебував тоді на засланні у Нижньому Новгороді. У травні 1917 р., після Лютневої революції, він вже був у Києві, де чекав на дозвіл виїхати до Львова. І тоді до нього підійшла дочка Франка Анна, яка якраз тоді теж перебувала у Києві. «У мене, — згадує вона — з’явилося бажання, щоб ніхто іншиий, а Митрополит відправив панахиду по татові, і я з тим бажанням пішла до нього. Мене стрінув отець Михайло Цегельський у скромно влаштованій вітальній кімнаті. Почувши з чим я прийшла, він заявив мені: «Це річ немислима. Тато вмер без Бога, і Митрополит напевно відмовиться». На ці його слова із сусідньої кімнати вийшв сам Митрополит, і, звертаючись до отця Цегельського, заявив: «Ви помиляєтеся, отче. Тим більше за таких людей ми повинні молитися». Потім звернувся до мене, привітався і дав свою згоду. Панахида відбулася у католицькім костелі, церква була вщерть виповнена народом. По панахиді Митрополит промовив, згадуючи тата в словах піднесчених і зворушливих».

Ще один приклад, як ми повинні ставитися до наших великих людей навіть тоді, коли вони й допускалися блудів. Бо мислити широко, державно, далекоглядно, а не загомінково — це ознака аристократизму і суть справжньої еліти.

Підготував Петро Шкраб’юк (Передача із серії програм Радіо «Воскресіння» кандидата історичних наук, письменника Петра Шкраб’юка, присвячених 150-літтю від народження Івана Франка)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.