Олег Турій, директор Інституту Історії Церкви при УКУ — «Відзначення 60-ої річниці Псевдособору — нагода для переосмислення не лише нашого історичного минулого, але й для призадуми над шляхами розвитку Церкви і християнської спільноти у світі»

( розмір 6.68 MB )

Дорогі радіослухачі, у сьогоднішній нашій програмі ми повернемося до теми, яка вже раніше звучала і в нашому ефірі, але що головне — звучала в суспільному вимірі, рмала суспільний резонанс. Йдеться про відзначення 60-ої річниці Львівського псевдособору 1946 р. Для того, щоб цю тему знову заторкнути, скажемо так, у підсумку, бо певним чином вже відзначення відбулося. Це було в березні. Щоб проаналізувати, що було зроблено, як відзначали і що досягли, ми запросили до нашої студії доктора Олега Турія, директора Інституту історії Церкви Українського Католицького Університету. Саме з допомогою пана Олега ми спробуємо довідатися, проаналізувати, як було відзначено і чого досягнуто.

Отже, у березні цього року УГКЦ відзначало 60-ту річницю Львівського псевдособору. У цьому контексті на офіційному форумі УГКЦ в інтернеті один із учасників започаткував тему у якій доводив, що це відзначення є непотрібним, ба, навіть шкідливим. Автор, цитую, зокрема писав, що «…під час відзначення буде згадано про тих, які похитнулись, зрадили батьківську віру і перейшли у православ’я, та тих, хто залишився вірними Ватикану». Знову вбивається клин в українське суспільство замість об’єднання. Знову поділ на тих, що не зрадили католицьку віру і зрадників. Автор питає, і я разом з ним: пане Олеже, кому це вигідно?

Олег Турій

Слава Ісусу Христу. Я думаю, що це питання, яке прозвучало у вашому ефірі, воно, напевно, могло і багатьох схвилювати, стривожити ,і я би сказав так: щоб відповісти на нього, напевно, треба сказати таку річ. Річниці мають таку дивну властивість, хочемо ми того чи не хочемо, але вони наступають. І тому не стояло, напевно, питання: відзначати чи не відзначати, а, напевно, полягало в тому, як відзначати і які це може мати наслідки для самої УГКЦ і ширшої спільноти. І тому, на мою думку, якраз ці відзначення, які відбулися цього року, вони продемонстрували, що було велике бажання і воно значною мірою було зреалізоване, використати цю нагоду не лише для переосмислення нашого історичного минулого, але й для призадуми над шляхами розвитку і нашої Церкви, і ширшої християнської спільноти в Україні. А може, навіть, у цілому світі на майбутнє.

Кор.

7 березня 2006 р. було опубліковано «Послання Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства до духовенства, монашества і мирян УГКЦ та всіх людей доброї волі з приводу 60-ї річниці Львівського псевдособору 1946 р.». Як ви з історичного погляду оцінюєте цей документ?

Олег Турій

Ви знаєте, коли історик знайомиться з текстами, які публікуються до тих чи інших дат, чи з тих чи інших нагод, мимоволі починаєш порівнювати це з минулим. Наприклад, сьогоднішній стан часто порівнюємо з періодом митрополитства Андрея Шептицького. Я знаю, що всяке порівняння є трохи небезпечне, але все ж таки я би наважився сказати, що з часів митрополита Андрея у цих справах, які стосуються міжконфесійних, церковно-державних стосунків, ще ніколи голос Церкви не звучав настільки переконливо і настільки аргументовано, як цього разу. Тому, як історик, я дуже тішуся, що УГКЦ спромоглася на таке Послання. Я би дуже бажав, щоби десь як, напевно, і в часи Шептицького, не всі його сучасники могли оцінити те, про що говорив Митрополит Анрей, звертаючись до своєї Церкви, до пастви, священиків і до ширшої спільноти. Мені здається, що до певної міри це послання випереджує загальний стан суспільної думки і нам ще треба доростати до певних думок, до певних формулювань і, навіть, до певних наставлень, які є у цьому Посланні.

Кор.

Відповідаючи на перше запитання, ви сказали, що не йшлося про те — відзначати чи не відзначати, а швидше про те, як відзначати. Отже, зокрема, цей документ. Чи на вашу думку він став нагодою для переосмислення подій 60-річної давнини. Якщо так чи ні, то чому?

Олег Турій

Для того, щоб дати повну відповідь на це питання, звичайно, було би дуже добре простудіювати публікації в пресі, якісь ширші дискусі на телебаченні, в радіоефірі. Я, нажаль, змушений констатувати, що широкого обговорення, якого би цей документ заслуговував, таки не відбулося. Воно промовило, як не дивно, а, може, і закономірно, до світу. Я побачив дуже захоплені і надзвичайно проникливі і, навіть, вдумливі, я би сказав, відгуки міжнародної громадськості. Зокрема, в німецькомовному середовщі, з яким я маю нагоду частіше спілкуватись. Мені здається, що в самій Україні, власне, напевно, що з тієї ж причини, що деякі думки у цьому посланні, можливо навіть, випереджують той контекст, у якому вони були посіяні, що ми ще повинні би очікувати справжньої дискусії.

Кор.

Мабуть, ви відслідковували, як Українська Православна Церква відзначала, чи, радше, вона вже тепер святкувала ювілейну річницю Львівського собору. Якщо порівнювати офіційні документи, які вийшли від Синоду цієї Церкви і згаданим вище Посланням Синоду єпископів Києво-Галицького Верховного Архієпископства, то які аргументи та контраргументи в них зустрічаються? Бо в приватній розмові ви сказали, що ви робили певний порівняльний аналіз. Отже, що ви зауважили? Яка різниця між такими документами?

Олег Турій

Отже, якщо дозволите, перш ніж перейти до документів, бо це, напевно, не мало би бути головним предметом нашої розмови, зробити таку невеличку ремарку, яка стосується цього нашого питання, але також і ширшого контексту. Ми в Україні десь повинні вже звикати до тої думки, що голос православ’я озвучує не лише одна Церква, і в даному випадку, я би сказав, що це був не один голос, цих голосів було кілька. Вони були різними. Я не хотив би тут спекулювати на цих темах, але мені здається, що з православного середовища прозвучали як голоси, які були, так би мовити, мов би під кальку написані із тих радянських агіток, які публікувалися у 40-70-х аж до кінця вісімдесятих років. І, нажаль, як це не прикро констатувати, саме у посланні Синоду Української Православної Церкви, яка є в юрисдикції Московського Патріархату, ці старі стереотипи повторюються, повторюються старі звинувачення безпідставні і часто абсолютно не аргументовані. Натомість у ширшому православному контексті я би, все ж таки, відзначив і відповідь на звернення нашого Синоду УГКЦ від Української православної Церкви Київського Патріархату, тому що якраз послання Синоду УПЦ не було відповіддю, а це було озвучення власної позиції ніби то без конкретного прив’язання до цього Послання. Мені здається, що навіть тут проявилася ота позиція монологічності. Натомість УПЦ Київського Патріархату принаймні спромоглася визнати, що вона готова до діалогу, засигналізувавши це опублікуванням оцієї відповіді зі звернення. Очевидно, що і там деякі думки є такими, які розбігаються з тими ідеями, які висловлені у Синоді УГКЦ. Зокрема провідною думкою Послання Синоду УГКЦ є уроки, які мав би дати нам досвід насильницької ліквідації УГКЦ і подальшого виживання Церкви у підпіллі всупереч несприятливим історичним і політичним обставинам. Так ось, дуже важливо, що і в одному, і в другому випадку насилля влади осуджується, але, принаймні, у посланні УПЦ КП міститься пропозиція про підстави для можливого об’єднання, чого немає нажаль у посланні УПЦ МП. Я не буду говорити про поодинокі голоси єрархів Української Автокефальної Православної Церкви, які, можна сказати, ще більш проникливі і глибокодумні. Зокрема мені тут згадується принаймні один виступ Архієпископа Харківського і Полтавського Ігора Ісіченка, який однозначно засудив і свавілля влади, і позицію офіційної Російської Церкви, яка скористалася плодами цього насилля. Я думаю, що найважливіше— це зрозуміти про що кожній із церков йдеться. І якщо поставити так питання, то ми виразно бачимо, що Послання Синоду УГКЦ зорієнтоване в майбутнє. Воно говорить про минуле, але кожного разу, кожен абзац, практично, рефреном ставить питання, що нам робити далі? Як нам із цією нелегкою спадщиною і внутрішньоцерковною, і міжцерковною, і церковно-державною рухатися до такого суспільства, до таких стосунків між християнами, які би виключали і насилля, і насильницьке воз’єднання, яле які би передбачали справжню єдність і, насамперед, єдність у Христі. Я ще раз кажу: це є той позитив, який передбачає можливість діалогу. Тому мені здається, що, напевно, подальший розвиток обговорення, подальші дискусії навколо цих та інших послань мали би відбуватися саме з такої перспективи. Чи ці думки, чи ця дискусія служить примиренню, чи вона сприяє порозумінню, чи вона по великому рахунку робить нас кращими християнами, чи ні. Ось саме така перспектива, мені здається, була би дуже корисною для обговорення цієї проблематики.

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.