«Церква і вибори»

( розмір 6.29 MB )

Тема нашої сьогоднішньої програми — Церква і вибори. В країні триває гаряча передвиборна пора, і те напруження, яке неминуче охоплює суспільство в цей період, не могло не знайти відбитку і в церковному житті. Воно й не дивно: адже віруючі люди, зокрема, християни різних конфесій, становлять значну частину громадян України. А небайдужість до долі своєї країни і прагнення вплинути на її майбутнє через використання власного виборчого права є нормальним і навіть похвальним для віруючої людини станом. Керуючись бажанням зробити вірний вибір, віруючі часто звертають свої погляди на авторитетних діячів Церкви, до якої належать, шукаючи відповіді на свої запитання у позиції, яку займає керівництво Церкви, її єпископат і духовенство. І цей момент, мабуть, є спільним для віруючих усіх без винятку конфесій. Навряд чи можна щось заперечити проти цього.

Розходження починають щойно тоді, коли Церкви починають реагувати на дану потребу своїх вірних. І, з цього моменту, можна спостерігати дві діаметрально протилежні лінії поведінки.

Про те, яку саме позицію займає в даному питанні Українська Греко-Католицька Церква, розповідає її Глава, кардинал Любомир Гузар.

— Надходять вибори, і дуже часто постає питання не лише безпосередньо щодо участі Церкви у виборчій кампанії, але і питання про те, чи можуть священники балотуватися. Засадничо церковний закон забороняє. У минулому ми на підставі прохання певних владик дозволяли священникам на рівні місцевої влади, не вище, балотуватися, якщо на це є виразний дозвіл місцевого єпископа. Наш досвід у цій ділянці показався негативний, тому ми повернулися до строгої інтерпретації церковного закону і ніякому священнику не дозволяється балотуватися. Якщо священник хоче балотуватися, то він втрачає контакт з Церквою і йде проти виразної волі Церкви. Дозволу на це ніхто не отримає. Думаю, що вибори — це є чудесна хвилина. Дуже приємна, тільки ми, люди, робимо її неприємною нажаль. Бо зводимо вибори щось такого гарного, демократичного, де людина повинна сяяти у своїй гідності і славі, до такої брудної боротьби за владу і за гроші. Ну, та нема ради. Але УГКЦ буде старатися зберегти за всяку ціну нейтральність щодо кандидатів. Щодо виборів як таких ми будемо реагувати, буде у свій час якесь послання, яке буде заохочувати людей не тільки голосувати, але дійсно вибирати. Щоб дивилися, кого вибирають і щоб шукали справжнього добра, а не якоїсь своєї тимчасової вигоди. Мабуть, будемо на це звертати увагу виборців, але не будемо стояти за якоюсь одною партією як такою чи за якимись певними кандидатами. Бо це абсолютно переходить нашу компетенцію і, замість допомагати, шкодить і Церкві, і суспільству.

Наша держава — ще дуже молода, ми лише вчимося жити за демократичними засадами, чимало азів громадсько-суспільної поведінки, яка давно вже є нормою у країнах з розвинутою демократією, нам, громадянам України, доводиться осягати самотужки. Але ж це — чудово, адже людина, особистість, у підході до такого прямого прояву демократичного процесу як вибори, навчається звіряти власне сумління, мислити, здобуваючи власне бачення соціально-політичних процесів у своїй державі й інших країнах світу.

Таким чином людина з чутливим сумлінням — а саме чутливості сумління повинен прагнути кожен віруючий, — поступово приходить до розуміння, що основним у прагненні слушним чином реалізувати своє виборче право є не бажання догодити комусь (неважливо — спонсору фірми, де працюєш, чи сповіднику храму, до якого вчащаєш), а бажання бачити свою державу серед цивілізованих вільних країн світу.

Це не завжди легко, але хіба хтось говорив, що щось хороше досягається легко?! Навпаки, чогось хорошого можна досягти, лише напруживши всі свої інтелектуальні і душевні сили. Чи може Церква допомогти в цьому віруючій людині? Очевидно, що може і повинна. Яким чином?

Про це розмірковує священик Святослав Шевчук, адміністратор патріаршої курії УГКЦ, віце-ректор Львівської духовної семінарії св. Духа.

— Церква не покликана втручатися прямо у політичні процеси, які існують у державі. Церква має свою місію, своє завдання вести людей до вічності, до царства небесного. І тоді, коли вона занадто ангажується у політичне життя, то часом вона свою місію, яку Христос на неї поклав, може не сповняти. Інколи різні політичні сили і партії намагаються використати Церкву як інструмент для своєї політичної мети. І навіть намагаються підкупити чи якимсь іншим способом заставити Церкву до такого типу співпраці. Очевидно, що це є до певної міри інструментаризація Церкви як Тіла Христового. Тому Блаженніший і наші владики відчувають себе покликаними від того відсторонитися. Друга така дуже важлива річ: Церква, особливо священики, душпастирі, покликані бути отцями, духовними наставниками усіх вірних. Якщо духовний отець себе пов’язує лише з однією політичною силою, можливо навіть і з найсильнішою і найвпливовішою, він автоматично стає чужим для тих християн, для тих вірних, які цих поглядів не поділяють. Таким чином сама приналежність того чи іншого душпастиря до якоїсь політичної сили, навіть не з метою якоїсь політичної боротьби чи балотування у депутати, обмежує його як душпастиря. Він не здатний частину своїх вірних повести за собою і відкрити для них слово Євангелія. Можливо, якраз з такою думкою і з таким відчуттям була проголошена остання категорична заборона для духовенства нашої Церкви балотуватися у депутати. О чевидно, що ця заборона не позбавляє священика його громадянського обов’язку брати участь у виборах, але голос священика не може бути голосом політичної партії. Голос священика має бути голосом Божим Господа, який звертається до свого люду. Третя річ, яку також треба мати на увазі, і це також вже історія нашої Церкви, і нещодавно історія нашої держави підтвердила, що Церква, церковна громада все ж таки живе у цій державі і повинна виявляти свою активну громадянську позицію. Але таким чином церковна спільнота в непрямий спосіб впливає на соціальний процес. Такий спосіб, як ми нещодавно побачили, виявився дуже потрібний — це виховання совісті громадян. Церква покликана так само і у суспільному житті голосити Євангеліє і має право мати свою соціальну доктрину. І згідно цієї соціальної доктрини виховує своїх громадян, формуючи совість людей, даючи їм силу вірити в те, що добро завжди перемагає зло, виховувати чутливість до різного роду несправедливості. Так Церква допомагає, створює певні умови для самостійного дозрівання людей до участі у тих чи інших суспільних процесах. Священику не потрібно тоді прямо казати за кого голосувати чи яку політичну силу підтримувати. Але дозріла християнська совість сама підкаже віруючим, які політичні сили більше відповідають їхнім вимогам, краще можуть втілювати ті засади християнського життя чи соціальну доктрину Церкви, яку вона проповідує сьогодні.

Думку продовжує о. Ігор Яців — прес-секретар Глави УГКЦ

— Бачите, те, що наша Церква оголосила цього року, фактично не відрізняється від попередніх років. Справа в тому, що в УГКЦ вже було заборонено священникам ставати депутатами Верховної Ради чи вищих рівнів влади, а тільки на місцевому рівні з огляду на певну поважну причину і з благословення місцевого єпископа це дозволялося. Але як показав досвід, це було не добре, не приносило користі. І ті самі священники, які ставали депутатами міської ради засвідчували, що вони не отримали бажаного ефекту. Тобто вони вирішили, що краще все ж таки священнику не втручатися у політику. Чому? Перш за все тому, що він не зміг так впливати, як думалося, що ось присутність священника буде впливати на моральність рішень чи щось. Цього не виявилося. Крім того він щодо своїх вірних перестав бути священиком, тобто душпастирем, а став політиком, членом міської ради. І, відповідно, це вже зовсім інші стосунки. Це не є стосунки душпастирські, що показало на його власному прикладі про те, що це не є корисно для правдивого священника бути депутатом. А ще у сучасній ситуації є ще один момент, який виник внаслідок політичної реформи, адже до влади, до Верховної Ради чи інших місцевих рад потрапляють за партійними списками. Відповідно, якщо священик хоче стати членом міської ради, він повинен належати до якогось партійного списку. А це вже породжує несприйняття його вірних або взагалі всіх тих, хто є поруч з ним, хто поділяє інші позиції, має інші симпатії. Безумовно, вони в цьому священнику не будуть бачити свого душпастиря, але політика. І це не є на користь душпастирської справи.

— То в чому має полягати місія Церкви перед виборами і під час виборів?

— Місія Церкви є однакова перед, під час, після і поза виборами, незалежно від того, чи є передвиборний час, виборний час чи його немає. Місія Церкви — це голосити Слово Боже і все те, що Господь нам заповідав, тобто проповідувати моральність людських вчинків і до того заохочувати. І це не залежить від того, до кого говориш: до членів своєї Церкви чи до суспільства, в якому живеш. Бо до членів своєї Церкви ти говориш ще також на основі віри, їхньої приналежності до тебе, до твоєї Церкви, до нашої Церкви. А коли ти говориш до суспільства, ти можеш так само говорити, хоча вони, може не віруючі, не є членами твоєї Церкви, що красти і вбивати є погано. І це розуміє навіть невіруюча людина. Ця місія є перед виборами і під час, і після виборів.Тобто Церква повинна звертати увагу на моральність тих партій і політиків, які ідуть до влади. І повинна, безумовно, людям допомагати це пізнати. Навіть не так допомагати, розставляючи крапки над «і», а радше заохотити їх бути уважними, тобто свідомо підходити до своєї місії громадянина держави. Не просто голосувати, але вибирати. Тобто проводити аналіз, порівняльний аналіз і тоді робити певні висновки для себе і голосувати згідно із своїм голосом сумління.

— Якщо до вас прийде віруючий і скаже: «Отче, я не знаю за кого голосувати, я на роздоріжжі. Що мені робити?». Що ви йому порадите?

— Я йому пораджу по можливості вивчити передвиборчі програми тих партій, якщо йдеться про парламентські вибори, за яких він має намір голосувати, тобто які йому більше симпатизують. Якщо їх є багато, то нехай проведе порівняльний аналіз їхніх програм і подивиться, яка партія пропонує щось кращого, зрозуміло, на його погляд. Кожен з нас чинить суб’єктивний вибір, тобто, через призму себе. Отже нехай він вивчитть ті програми а не просто купується іменами, які є в першій п’ятірці, бо самі розуміємо, що є ще друга п’ятірка і тад далі, але нехай він вивчвть, які та політична сила прпонує зміни в державі. Якщо це мені симпатизує, якщо я також кажу це, це і це треба змінити тоді голосую за нього.

— Як на вашу думку, вказувати прямо чи якось опосередковано віруючим, за кого слід голосувати, чи це не означає позбавляти людину вільної волі, яку йому дав, власне, сам Господь.

— Так, безумовно. Однозначно навіть. Вибори — це є якраз момент прояву Божого дару — свобідної волі кожного з нас вибирати те, що ми хочемо. І якщо Господь, тобто той, який має над нами, як так скажу по земному, повну владу дозволяє і пропонує і ніколи не посягає на те, щоб ми мали вільну волю, тобто вибирали праведне чи грішне, то тим паче людина, яка не має влади над іншою людиною, повинна толерувати її вільний вибір і ніколи не нав’язувати свого погляду на її, щоб вона мала справді свободу і була у цьому дитиною Божою, людиною. Адже людина — розумна і свобідна істота.

Причиною, яка часто призводить до того, що ми втрачаємо мир, є непевність, занепокоєння сумління у хвилину випробування, коли потрібно прийняти рішення. Ситуації можуть бути доволі складними, а деякі дилеми доволі болісними. Загальне положення про покладання на Бога, цілковите віддання себе в руки Божі — ось що є особливо цінним для нас у таких ситуаціях непевності. Ми повинні мати глибоке бажання і постанову Божого послуху. Але це бажання буде справді одностайне із Святим Духом, якщо супроводжуватиметься миром, внутрішньою свободою, довірою і самозреченням, а не тоді, коли воно є джерелом тривоги, яка паралізує свідомість і перешкоджає вільно прийняти рішення. Бо лукавий щосили прагне відібрати у нас спокій. Він підступний і використовує наше бажання виконувати Божу волю, щоб завдати нам тривоги. Не можна дозволити йому цього. Тому ми повинні докласти зусиль аби вдосконалюватися саме таким чином — у внутрішній свободі і мирі.

Право на вільний прояв політичної волі особистості шляхом участі у виборах — невід’ємна частина того великого і прекрасного явища, яке називається СВОБОДА. В цьому слові акумульовано все найкраще, до чого людство прагнуло і за що боролося протягом довгих важких років, століть і тисячоліть. Адже СВОБОДА — це право людини на вибір: вибір літературно-мистецьких і політичних вподобань, вибір йти чи не йти на демонстрацію чи маніфестацію і на яку саме, вибір релігійної конфесії, до якої належиш, і телеканалу, який вмикаєш увечері, повернувшись із роботи.

СВОБОДА, незалежно від того, як там хто до неї ставиться, — як повітря: поки воно є, його не помічаєш. Помічати починаєш щойно тоді, коли його забракне.

І лише СВОБОДА дає людині ексклюзивне право — користуватися її, СВОБОДИ, плодами, чи добровільно їх зректися: залежно від того, кому і що підказує його власне сумління. Саме про це — про роль сумління у справі реалізації людиною власного виборчого права і йшлося у нашій сьогоднішній програмі. Своїми роздумами на цю тему поділилися Глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар і священики Святослав Шевчук та Ігор Яців. Уривок з книги Жака Філіпа «Шукай миру» прозвучав у виконанні диктора Ореста Гарди.

Підготувала Зоряна Курдина (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.