Митрополит Андрей Шептицький. Послання «Про музейні вартості церковних річей»

1 зірочка2 зірочки3 зірочки4 зірочки5 зірочок Голосів: 2
Loading...

До дня пам’ятників історії і культури України (18 квітня) пропонуємо Вашій увазі пастирське послання Митрополита Андря Шептицького «Про музейні вартості церковних річей» (за виданням «Митрополит Андрей Шептицький. Пастирські послання» фундації «Андрей» підготувала ред. Л. Пуга).

Митрополит Андрей Шептицький

Митрополит Андрей Шептицький

( розмір 3.10 MB )

Пастирське послання Митрополита Андрея Шептицького
«Про музейні вартості церковних річей»

Хто лише звертає увагу на давні пам’ятники штуки, той ствердить на кожнім кроці потребу якоїсь організації, котра мала би на цілі збереженнє тих пам’яток від загибелі. Такої загальної організації ми, священики, не посідаємо, хотяй нам повірені найкращі, найдорогоцінніші пам’ятки нашого народу.

Вправді, почуваємося всі до обов’язку стерегти ті пам’ятки і заховуватии, і пошануваннє до старовинности стається чимраз загальніше; однак, мимо того, майже кожний рік приносить на тім полі якісь страти, часом непоправні. Старі дерев’яні церкви найдавнішої архітектури з кожним роком стають чимраз рідшими. Де розбирають стару церкву, а тим більше, де вона горить, разом з нею пропадають часом і дуже цінні, хоч і дуже знищені ікони з іконостасу. Вже в старій церковці вони не мали відповідного місця. або до широкости церкви не були допасовані, бо давно вже нема тої церкви, для котрої були роблені. Вона уступила місце другій, а та часом — третій, а і та вже валиться. В новій, мурованій церкві старі ікони візантійського стилю мусять уступити місце образам малярів, котрі вже нічого не мають з давніх традицій церковного малювання.

Парохіяльні архіви, при найліпшій волі пароха, самим ділом переходження їх з рук до рук і з місця на місце з кожним роком поволі зменшуються, затрачуються найцінніші, бо найбільше знищені, акти, метрики і папери. Рукописні церковні книжки, відписи ще з давніших рукописів і, таким способом, часом вже найрідші свідки найдавнішого церковного язика заступлені друками, звичайно неоправлені, не мають для себе відповідного місця.

Старі церковні друки, ті самі, які в якімсь європейськім музею мали би місце серед найцінніших бібліографічних раритетів, не раз служать в руках дяка до буденної служби, до похоронів під дощем і там, де треба зашанувати новішу книжку.

При такім стані річи, накиненому обставинами щоденного житті і щоденної праці, священик при найліпшій волі не в силі оцінити значеннє пам’яток своєї церкви і остерегти їх від знищення, як того домагається наука і сама археологічна, і артистична вартість тих предметів.

Най Вам, проте, преподобні отці, не буде дивним, що зверну Вашу увагу на декотрі сторони консервування пам’яток минувшини, що, з обов’язку мого уряду, видам деякі розпорядження, котрі, певно, відповідять Вашим бажанням і добрій волі, що вкінці разом з Вами спробую впровадити в життє організацію, котра помогла би нам в тій праці.

Передовсім звертаю Вашу увагу, преподобні отці, на те, що люди в археології і штуці не фахові, якими ми є всі з не многими винятками, до котрих себе не зачислюю, не є в силі оцінити вартість якої-небудь пам’ятки. Те,щ після здорового розуму, конечно видається безвартісною річчю і заслуговує лише на спаленнє і викиненнє, те може ще мати якусь вартість — наукову, артистичну або археологічну. Майже нема такого старого предмету, котрий би не заслуговував на увагу і на якесь пошануваннє. Люди не фахові мусять в оціненні тих річей бути дуже осторожними і більше боятися не достатку, як пересади.

Припис канонічного права, що заказує бенефіціятам (парохам — Л.П.) (а тим більше» відателям бенефіцій) всякі алієнації, тобто продажі, дарування і заміни, про що цим письмом нагадую і підтверджую, належить, з огляду на старовину річи, тлумачити так, що парох є лише їх сторожем і не може без дозволу ординарія ними розпоряджатися. Тим чином є заказаними заміна книжок або ікон старих на нові, даруваннє або знищеннє якого-небудь предмету з церковного або парохіяльного архіву, продаж старих фелонів або церковних риз, віддаваннє церковних предметів хоч би й до якогось публічного музею. На те все треба спеціяльного дозволу Ординаріяту.

Всі ці старовинні предмети, акти, старі не уживані книжки, не уживані ризи повинні бути якнайстаранніше заховувані і в якійсь шафі на сухім місці зложені в осібній шухляді, старі ікони — ніколи не виставлені по стінах зовні церкви.

Якби тих предметів ніхто не цінив в церкві і про них не дбав, просив би я преподобних отців відіслати їх до семінарського музею, котрий закладаємо в одній з зал семінарії при бібліотеці для науки питомців. В тім музею знайде місце всякий предмет якоїсь вартости й, за бажаннєм, буде вписаний в інвентар як власність і депозит відповідної церкви.

У разі проектованої продажі або заміни старих книжок за нові вистачить в поданні до Ординаріяту назви книжки, місце, рік друку і ім’я друкаря. Рукописи і ікони належало б представити якомусь знавцеви або відіслати до Ординаріяту.

Особлившу увагу прошу звернути на парохіяльний і церковний архів, котрий чим старший, тим цінніший. Старі акти з XVIII століття і старші мусять бути заховані в осібних теках в сухому місці.

Якби де знайшлися старі надгробні написи, належало б їх десь так помістити, щоби остерегти від затертя.
Тому що справа заховання пам’яток минувшини є стисло зв’язана з захованнєм передань церковної архітектури і мальовання, усильно прошу преподобних отців, щоби в тім згляді так поступали: як де стару дерев’яну церков мають розбирати, належало би конче постаратися про зняттє фотографії старої будови, і то такої, по котрій найліпше можна б судити про її цілість.

При спорядженні нових плянів треба б домагатися від будівничого такого пляну, котрий був би пристосований до давнього візантійського стилю. Від маляра — таких ікон, які у всім відповідали б переданням нашого обряду. Важною річчю для нашого народу є розуміннє кожного образу в іконостасі. Мудрими були рішення нашої давньої Церкви, якими впрост заказували вживання в церквах інших ікон, крім тих, що відповідали усталеним і прийнятим типам. Хто лиш хоч трохи складає собі справу з артистичної вартости творів візантійського мистецтва, мусить признати, що в напрямі релігійного малярства жодна школа не змогла досі зрівнятися зі школою візантійською, що цілі століття створили, того не осягне один чоловік.

Щоб улегшити духовенству цю працю, наложену на них більше їх урядом, ніж властею Ординаріяту, завзиваю клір до вибрання на найближчім деканальнім соборчику одного священика, що має до того найбільше знання і охоти, на члена «єпархіальної комісії консерваторів пам ‘ятників і штуки».

Деканальні консерватори, потверджені Ординаріятом, мали б обов’язок передовсім пізнати і по можності з часом списати всі важніші пам’ятки, що знаходяться в церквах свого деканату. Вони були би дорадниками деканів і парохів в справі консервування цінніших предметів і мали б право робити в тім ділі до Ординаріяту подання про цілі здійснення того що вважали б за потрібне.

За рік або півтора зібрана у Львові комісія консерваторів порадилася б про дальші уконституювання і діяльність.

В надії, що всечесні отці схочуть помогти мені заінтересованнєм справою і в заложенні семінарського музею, і в організації комісії, і що ті мої нинішні зарядження принесуть якийсь хосен, усильно поручаю їм діло. Не чекаймо, як інші займуться більше від нас нашими справами, недопустім, щоби хто-небудь міг більше від нас цінити те, що в наших церквах має признану світовою наукою вартість.

Писано у Львові дня вересня 1(14) року Божого 1901.

Надр.: Postulatio Causae Beatificationis et Canonisationis Sentii Andreae Szeptycky Archiepiscopi Leopoliensis Ukrainorum Metropй Halyciensis. – Voi XI. 1902-1933. – Roma, 1964. – C. 249-257.

Опубліковано у Дати. Події. Імена | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.