«Промінь» просить владу не нищити «Українське радіо»

Колектив радіо «Промінь» (Національна радіокомпанія України, НРКУ) заявляє про критичну ситуацію, яка сталася з поширенням сигналу радіостанції і просить Кабінет міністрів, Держкомтелерадіо та Комітет з питань свободи слова та інформаційної політики пояснити причини таких скорочень і зупинити подібну практику, що шкодить, на їх думку,  інформаційній безпеці України. Про це йдеться у відкритому листі співробітників радіо на адресу Кабміну, Держкомтелерадіо та Комітету свободи слова, копію якого отримала «Телекритика».

«Замість FM-частоти, яка колись у каналу була, нині ми мовимо на незручному низькому діапазоні УКХ, і то не в повному обсязі і не по всій Україні. Нині ж ефір другого каналу “Українського радіо” практично відключено і від УКХ, тож нас чути тільки по фактично знищеній мережі проводового мовлення (так звана «друга кнопка»). Здається, що не горами той час, коли роботу великого колективу журналістів і запрошених фахових гостей зможуть чути лише режисери прямого ефіру самого радіо “Промінь”», – констатують на радіостанції.

Колектив «Променя» зазначає, що з 17-ти годин денного мовлення на сьогодні на УКХ не чути 7 годин. Слухачі позбавлені змоги приймати низку музичних і розмовних програм в той час, коли частка сучасної української музики становить на радіостанції  95%, а 100% розмовного формату – оригінальний національний продукт.

«Керівництво пояснює вимкнення сигналу браком фінансування. Бюджетних коштів елементарно не вистачає на оплату сигналу, і поки що перспектив отримання грошей немає», – заявляє колектив радіо і стверджує, що зменшення і  без того мізерних можливостей трансляції національного інформпродукту викликає обурення журналістів і слухачів.

На їхню думку, припинення фінансування трансляції сигналу «Українського радіо» виглядає дивним в час інформаційної війни, коли зусилля держави мають бути спрямовані на збільшення покриття радіостанцій, що забезпечують якісний український продукт. «Фактичне зупинення трансляції виглядає як спланована диверсія. Адже є речі, на яких навіть в умовах фактичної війни економити державі неприпустимо, бо це загрожує її безпеці і життю», – заявляють співробітники «Променя».

У відкритому листі колектив радіо «Промінь» просить  Кабмін, Держкомтелерадіо та Комітет свободи слова з’ясувати причини скорочень видатків на поширення сигналу і «зупинити подібну практику нищення не лише «Українського радіо», а й інформаційної сфери і інформаційної безпеки України».

Під листом поставили свої підписи 34 співробітник  радіостанції «Промінь».

 

Нагадаємо, через вимкнення Миколаївського радіоцентру Концерну радіомовлення, радіозв’язку та телебачення (КРРТ) в селищі Луч (Миколаївська область) 5 і 6 березня на більшій частині України неможливо приймати на середніх хвилях програми «Українського радіо» (УР). Миколаївський радіоцентр КРРТ припинив роботу 5 березня о 15.00. У кол-центрі ПАТ «Миколаївобленерго» повідомили, що «Херсонобленерго» відключило радіоцентр у зв’язку з несплатою за електроенергію.

Опубліковано в категорії: Культурне життя |

Президент України вручив Шевченківські премії

У день 201-ї річниці від дня народження Великого поета Тараса Шевченка Президент Петро Порошенко вручив Національну премію України імені Тараса Шевченка 2015 року.

Цього року лауреатами Шевченківської премії стали поет Юрій Буряк – за книгу поезій «Не мертве море», художник Микола Компанець – за мистецький цикл «Земля моїх батьків» та ілюстрації до творів Миколи Гоголя, письменник Костянтин Москалець – за книгу літературної критики та есеїстики «Сполохи», а також актор Петро Панчук – за втілення образу Тараса Шевченка на вітчизняній театральній сцені.

Вручаючи премії, Глава держави відзначив вагомий внесок цьогорічних лауреатів у розвиток та популяризацію національної культури, її інтеграцію у європейський культурний простір. «Гідність, мужність і жертовність – ці одвічні національні чесноти притаманні героям літературних і мистецьких творів, автори яких отримують сьогодні високе визнання й високу нагороду», – зазначив Президент.

Глава держави наголосив, що слово Великого Тараса надає сьогоднішнім українцям натхнення та підтримку. «Під час Революції Гідності теж постало Шевченкове Слово. «Борітеся – поборете! Вам Бог помагає!» – лунало над Майданом. Ця настанова звучить і сьогодні, коли здійснюється воєнна агресія проти нашої держави», – зазначив Петро Порошенко.

Президент на підтримку ініціативи радіомарафону «Шевченко мобілізує» прочитав вірш Кобзаря «Молитва». «Російські спецслужби без упину працюють над дестабілізацією обстановки в Україні, щоб зовнішню агресію посилити потужною внутрішньою дестабілізацію, розбратом, сваркою. Тому цей Тарасів вірш є для нас дороговказом, тому і прошу щодня Всевишнього послати нам єдність, і ті самі братолюбіє та єдиномисліє», – сказав Петро Порошенко. Президент впевнений, що українці переможуть «з мудрими Шевченковими словами».

Глава держави висловив переконання, що для дієвої боротьби з агресором, утвердження незалежності необхідно виробити ефективну модель культурної політики. «Саме культура стане найпершою гарантією єдності України, буде нашою зброєю у протистоянні спробам розмивання національної ідентичності», – впевнений Президент.

При цьому Глава держави зазначив, що зараз культура «виходить з музеїв і майстерень на площі і в окопи». «Новітню українську культуру творять «мистецькі сотні» і активісти в соціальних мережах – нове явище, яке на сьогоднішній день дуже чітко відображає ті процеси, які зараз відбуваються в країні. Дуже важливо, щоб ми побачили і підтримали їх», – сказав Президент.

Петро Порошенко висловив переконання, що сучасна культурна політика стане і зброєю для перемоги над ворогом, і інструментом реформ, адже недарма вона включена важливим розділом до Стратегії сталого розвитку «Україна –2020».

Церемонія вручення премій відбулася у Національному музеї Тараса Шевченка.

http://www.president.gov.ua/

 

Опубліковано в категорії: Культурне життя |

16- 18 березня у реколекційному центрі Львівської архиєпархії (м. Львів-Брюховичі,вул. Широка, 4) проходитиме зустріч координаторів програми “Жива парафія”

У рамках цієї зустрічі запланований семінар на тему: Парафіяльне душпастирство в кризовій ситуації. В основі обговорення Звернення Блаженнішого Святослава до священиків про душпастирство в умовах війни.

Додаток:

Програма зустрічі  з координаторами

16 березня (понеділок)

Приїзд, поселення
13:00  Обід
14:00  Стан впровадження програми «Жива парафія» у Архиєпархіях, єпархіях та екзархатах УГКЦ в Україні. (Ділення досвідом)  модератор – о. Михайло Гарват
15:30 Перерва
16:00 Початок семінару «Парафіяльне душпастирство в кризовій ситуації.»
Тема: Інформаційна війна та протидія їй –  доповідачі: п. Євген  Глібовицький  та  п. Мирослав Маринович.
18:00 Вечірня
19:00 Вечеря
20:00  Тема:  Інформаційна війна та протидія їй – продовження зустрічі у формі відкритої дискусії  – модератор о. Ігор Яців.

17 березня (вівторок)

7:00  Утреня
8:15  Сніданок
9:00 Тема: Мобілізація та пов’язані з нею питання – доповідач о. Любомир Яворський
10:30 Перерва
11:00 Тема: Подолання паніки, травм і ненависті – доповідач о. Тихон Кульбака
12:40 Шостий час
13: 00 Обід
14:00 Тема:Перемагати зло добром: практичні поради душпастирям  –  доповідач владика Богдан Манишин
15:30 Перерва
16:00 Тема: Душпастирська опіка учасників бойових дій – доповідач  о. Андрій  Зелінський
18:00 Вечірня
19:00 Вечеря
20:00  Тема: Підведення підсумків та  затвердження практичних  рекомендації для священиків.

18 березня (середа)

7:00  Утреня
8:15  Сніданок
9:00 Спільна зустріч координаторів з головами комісій  Патріаршої курії УГКЦ.  Відповідальні – вл Богдан Дзюрах та о. Петро Рак
10:30 Перерва
11:00Продовження зустрічі координаторів з головами комісій  Патріаршої курії УГКЦ.
12:40 Шостий   час
13: 00 Обід
Від’їзд учасників зустрічі

Повідомив о. Михайло Гарват

Опубліковано в категорії: Анонси та оголошення |

В Національному академічному театрі опери та балету України відзначили 200-ліття від дня народження о. Михайла Вербицького

4 березня о 19:00 в Національному академічному театрі опери та балету України імені Т. Г. Шевченка, за участю Єпископа-помічника, Київської архиєпархії Йосифа (Міляна) відбулись урочисті заходи з нагоди 200-річчя від дня народження відомого композитора та священика Української Греко-Католицької Церкви о. Михайла Вербицького.

В урочистостях також взяли участь Віце-прем’єр-міністр – Міністр культури України В’ячеслав Кириленко, духовенство та численні вірні Київської архиєпархії УГКЦ м. Київ.

До усіх присутніх від імені Глави Української Греко-Католицької Церкви, Блаженнішого Святослава (Шевчука), звернувся преосвященний владика Йосиф (Мілян): ««Не чужого ми бажаємо, а свойого права…». Згадуючи пам’ять видатного сина українського народу в дні, коли наша Батьківщина переживає одну із кривавих сторінок своєї історії, на думку спадають саме ці слова, промовлені двома велетнями духу: мовою поезії їх прорік поет Володимир Шашкевич, син греко-католицького священика і поета о. Маркіяна Шашкевича, а звуками музики – композитор і греко-католицький священик Михайло Вербицький» – зазначив на початку Владика.

Представляючи кортку біографію Вербицького, Єпископ Йосиф наголосив на тому, що о. Михайло, був вірним та ревним священиком Української Греко-Католицької Церкви: «Він належав до когорти духовенства Української Греко-Католицької Церкви, які вбачали своє пастирське служіння не тільки в рамках парафіяльної діяльності, а в пробудженні нації, відродженні християнської душі, яка возносить свої молитви до престолу Всевишнього Бога рідною українською мовою.»

Промовистими для усіх стали слова Владики про події, які огорнули Україну в ХХ та ХХІ ст, а про талановитого композитора Єпископ Йосиф сказав: «Він не міг знати, що у ХХ столітті кров українських патріотів зафарбує в багряний колір сніги Сибіру та піски Казахстану, що стопи українських емігрантів обійдуть Америку і Бразилію, Австралію і Європу. Він не міг знати, що у ХХІ столітті, як і в його час, українці все-ще боротимуться проти гармат тих самих імперських посягань. Але він не сумнівався, що Україна «ще не вмерла» – не помре, що її не зможуть вбити ані монгольські списи, ані радянські танки, ані російські гради. Він знав, що українець зуміє піднятися, наче фенікс із попелу, після будь-якої атаки, якщо в його серці перебуватиме Бог».

Подаючи постать священика – композитора до наслідування владика зазначив: «Отець Вербицький знав, що допоки на вустах українців буде молитва, допоки в наших серцях палатиме любов до Бога, допоки Слово Христове освітлюватиме наш шлях, жодна сила не зможе зруйнувати бастіон українського духу. Вербицький не брав до рук зрою – бо єдиною його зброєю була віра, якою він боровся проти зла в людських серцях та непересічним мистецтвом української музики».

Завершуючи промову архиєрей нагадав дату смерті відомого митця України : «у 1870 році ще молодий священик навіки заплющив свої очі, але не склав своєї зброї, бо «муза» його звучить. Й сьогодні його мелодії звучать завжди, коли українець наповнюється найбільш піднесеними почуттями до Батьківщини: ця мелодія давала надію мільйонам на Майданах, і дарує наснагу на фронтах, «в ріднім краю панувати не дамо нікому»».

«Отець Михайло Вербицький залишив наступним поколінням свій заповіт, записаний у нотах. Заповіт, який не дозволяє нам поринути в темряву сну й забути своє духовне та національне коріння. Він став лакмусом нашої ідентичності.»

«У Бозі наша сила, у Бозі ми вічні бо з нами Бог і Україна!

Якщо маємо змогу і палке бажання рости на творчості Шевченка, живитися духовною музикою о. Михайла Вербицького, якщо вміємо будувати своє завтра на фундаменті нашого славного минулого – то «ще нам браття українці, усміхнеться доля»!» – Завршив Єпископ Йосиф (Мілян)

Усі присутні мали чудову нагоду послухати незабутніх релігійних творів, а саме «Отче наш», «Ангел вопіяше», «Єдинородний Сину» та багатьох інших., автором яких є відомий священик УГКЦ о. Михайло Вербицький. Його Творчість виконували Патріарший хор Собору Воскресіння Христового УГКЦ, Заслужений артист України Тарас Компаніченко та гурт «Хорея Козацька», Національний академічний оркестр народних інструментів України, Національна заслужена академічна капела України «Думка», Муніципальна академічна чоловіча хорова капела імені Ревуцького, Академічний камерний хор «Київ» та ін відомі діячі.

На завершення заходу прозвучав Гімн України, ноти до якого ми отримали у спадок від відомого на весь світ композитора і Греко-католицького священика о. Михайла Вербицького.

Прес-служба Київської архиєпархії

Опубліковано в категорії: Культурне життя | Позначки: , , , |

Омелян Коваль нагороджений державною відзнакою Королівства Бельгія

Надзвичайний і Повноважний Посол  Королівства Бельгія в Україні Люк Якобс 24 лютого у Львові вручив активному громадсько-політичному діячеві української діаспори в Бельгії Омеляну Ковалю Орден Леопольда II, бельгійське звання «офіцер Ордена Леопольда Другого».

«У Вашому житті були дуже важкі моменти, які Ви пережили з великою гідністю, силою волі та патріотизмом. Це викликає у нас велику пошану. Ви і далі будете зв’язковим між Бельгією та Україною», – сказав Надзвичайний і Повноважний Посол, звертаючись до Омеляна Коваля.

Син Омеляна Коваля – Зенон Коваль наголосив: «Батьки завжди мріяли повернутися на Батьківщину та жити у незалежній Україні. Ми дуже радіємо, що вони зараз живуть у Львові».

Нагадаємо, що Орден Леопольда II – державна нагорода Королівства Бельгія. Заснований 24 серпня 1900 королем Леопольдом II.  У 1908 році введений до складу бельгійської нагородної системи. Орден вручається військовослужбовцям та цивільним особам, бельгійцям і іноземцям за заслуги перед монархом і як знак його благовоління.

Омелян Коваль — активний громадський діяч, член проводу Організації українських націоналістів (ОУН). Саме він 1941 року організовував проголошення в місті Долині на Івано-Франківщині Акта відновлення Української держави. Найважчою ж сторінкою його біографії, котра перегорнулася з гестапівським арештом 15 вересня 1941-го, стало поневіряння в тюрмах і в’язницях — у Станиславові, «На Лонцького» у Львові, «Монтелюпіх» у Кракові, а надто ж — у концентраційному таборі в Аушвіці, в якому перебував два з половиною роки під №49730 в одному списку «Бандера-группе» з молодшим братом Степана Бандери Василем.

Після Другої світової війни став активним громадсько-політичним діячем української діаспори в Бельгії. Він очолював різні утворення української діаспори в Бельгії, в тому числі й Український допомоговий комітет та Головну раду тамтешніх українських громадських організацій.

Підсумовуючи свою 55-літню керівну громадську працю в Українському допомоговому комітеті О. Коваль видав  «Ювілейний альманах УДК 1945-2005» з нагоди 60-ліття від створення комітету.   У 2013 році разом з дружиною Іванною повернувся на Україну. Мешкає у Львові.

http://loda.gov.ua/

 

Опубліковано в категорії: Культурне життя | Позначки: |

Комітет Верховної Ради з культури і духовності співпрацюватиме з Радою Церков

Парламентський Комітет з питань культури і духовності намітив напрямки співпраці з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій.

Обговорення з цього приводу відбулося під час розширеного засідання Комітету 19 лютого 2015 року у приміщенні Верховної Ради, повідомляє Інститут релігійної свободи.

Голова Комітету Микола Княжицький запевнив присутніх релігійних діячів у бажанні налагодити постійну співпрацю з метою вдосконалення законодавства у сфері державно-конфесійних відносин.

“Настав час виконувати свої обіцянки. Настав час налагоджувати робочі відносини між Всеукраїнською радою Церков і релігійних організацій та Верховною Радою”, – заявив голова підкомітету у сфері свободи совісті та релігійних організацій Віктор Єленський. Він зауважив, що нинішні представники влади повинні втілити у життя ті зауваження та пропозиції, які вони озвучували, перебуваючи в опозиції до попереднього режиму.

Патріарший намісник УПЦ Київського Патріархату митрополит Епіфаній (Думенко) підкреслив важливість у нинішній ситуації запровадити на офіційному рівні капеланську службу у Збройних Силах України, яка б дозволила священикам безперешкодно надавати душпастирську опіку українським воїнам.

Жвава дискусія відбулася стосовно критеріїв відбору та вимог до військових священиків, перед тим як допускати їх до служіння у війську.

Головуючий у ВРЦіРО, керівник Церкви адвентистів сьомого дня Віктор Алєксєєнко відзначив важливість виховання дітей високоморальними та гідними громадянами. Задля цього, як неодноразово наголошувала Рада Церков, парламент нарешті має законодавчо дозволити релігійним організаціям засновувати дошкільні, загальноосвітні та інші навчальні заклади.

Також під час засідання окрема увага була приділена Концепції державно-конфесійних відносин в Україні. І представники конфесій, і народні депутати погодилися з необхідністю ухвалення цього проекту у якості закону.

Керуючий справами Союзу євангельських християн-баптистів Віталій Матвіїв зауважив на відсутності злагоджених дій між органами влади у виробленні механізму направлення на альтернативну службу тих віруючих громадян, які не можуть захищати Батьківщину зі зброєю. Це питання особливо актуальне в світлі спроб притягнути до кримінальної відповідальності віруючих, які намагаються скористатися цим конституційним правом.

“Всі гілки влади сьогодні можуть дійти до порозуміння у тих питаннях гармонізації державно-конфесійних відносин, які потребують вирішення. Тим більше, що релігійний фактор є основним у ході агресії проти України”, – зауважив директор Департаменту у справах релігій і національностей Мінкультури Андрій Юраш.

При цьому єпископ ЦХВЄУ Михайло Паночко підкреслив: “Найбільша проблема нашої країни – хвороба корупції, тому державним мужам часто немає діла до моралі та добробуту громадян. Рік тому суспільство дало потужний сигнал на Майдані, що далі так робити неможна! Нам необхідно оздоровлення владних структур. Нас хвилює, що Верховна Рада часом абсолютно не прислуховується до голосу церков і релігійних організацій, які виражають думку значної частини українського суспільства”.

Він також запропонував об’єднати зусилля церков і влади у профілактиці та лікуванні поствоєнного синдрому серед військових і громадян з зони АТО, які стали свідками бойових дій.

У підсумку Комітет з питань культури і духовності вирішив найближчим часом опрацювати порушенні питання та законодавчі ініціативи, запропоновані членами ВРЦіРО.

Інститут релігійної свободи, Київ
www.irs.in.ua

Опубліковано в категорії: Культурне життя | Позначки: |

У Львові молитимуться за абортованих дітей

У День пам’яті абортованих дітей, 7 березня 2015 р. Б., о 14.00 год. у місті Львові біля пам’ятника Т. Шевченку відправлятиметься молебень за участю духовенства українських Церков. ЛОГО Товариство «Рух за життя» запрошує всіх людей доброї волі до участі в цій акції.
Також у цей день у храмах УГКЦ згідно із затвердженою Синодом УГКЦ Програмою протидії абортам молитимуться за зцілення ран від абортів.
Пам’ять абортованих дітей УГКЦ вшановує через спільну молитву у другу суботу Великого посту. Цей день має стати часом скорботи за втраченими ненародженими дітьми, а також часом прощення та примирення.

Опубліковано в категорії: Анонси та оголошення |

В УКУ відбудеться круглий стіл «Актуальні питання християнсько-мусульманського діалогу в Україні: львівський аспект»

Інститут релігії та суспільства УКУ запрошує взяти участь у круглому столі «Актуальні питання християнсько-мусульманського діалогу в Україні: львівський аспект». Захід відбудеться 26 лютого в конференц-залі університету (вул. Свєнціцького, 17, 4-й поверх).

Метою круглого столу є сприяння встановленню конструктивного діалогу між представниками общини киримли (корінний народу Криму) та львівською громадою задля кращого взаєморозуміння й полегшення адаптації та інтеграції переселенців-кримців.

Внаслідок окупації території Автономної Республіки Крим Російською Федерацією тисячі представників корінного народу Криму були змушені покинути Батьківщину через загрозу репресій через їхні політичні або релігійні переконання. Більше двох тисяч кримців знайшли прихисток у Львові та Львівській області, приїхавши на запрошення громадськості та місцевої влади.

«Хоча львів’яни щиро та гостинно прийняли вимушених переселенців із Криму, дається взнаки відмінність ментальностей, культур, релігій, традицій. Справа у тому, що мешканці західних регіонів України сприймають народ киримли передусім як політично активну, проукраїнську спільноту, а не як інакший народ із власною історією, культурою, традиціями. Тому іноді трапляються прикрі непорозуміння як на побутовому рівні, так і на рівні органів влади. Й навпаки, часто-густо кримці не розуміють відмінностей між російськомовними мешканцями Криму та галичанами, не знають історії та традицій Галичини як історичного регіону України. До того ж, є сили, які намагаються роздмухувати міжрелігійну, міжетнічну ворожнечу та розбрат. Так, 2-й львівський телеканал повідомив про появу у громадському транспорті листівок з ісломофобськими закликами», – розповідає про ідею проведення заходу віце-ректор УКУ, президент Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету Мирослав Маринович.

Очевидно, що протягом найближчих кількох років кримці не зможуть повернутися на історичну Батьківщину та повинні облаштовуватися на Галичині. Тому, на думку Мирослава Мариновича, потрібний діалог між новою, для Львова та Львівської області, общиною кримських мусульман та авторитетними представниками громади Львова, який допомагатиме обом громадам краще пізнати одна одну.

Участь у заході візьмуть представники християнських і мусульманської громад, експерти та громадські діячі. Власним досвідом життя мусульман в європейських країнах-членах Європейського Союзу і їхнього співжиття з християнськими громадами поділяться поважні гості з Польщі та Литви, зокрема: Муфтій мусульман Литви хаджи Рамазан Якубаускас, професор Варшавського університету Еуґеніуш Саковіч, голова Спілки громад литовських татар хаджи Адас Якубаускас.

Організатори: Кримська ГО Інститут громадянського суспільства, Інститут релігії та суспільства Українського католицького університету, Мусульманська громада «Хатіджа»
Партнери: Незалежний культурологічний журнал «Ї». Творче об’єднання «Дзиґа».
Круглий стіл проводиться у рамках проекту «Новітня кримська община та львівська громада: порозуміння через діалог» за підтримки Міжнародного Фонду «Відродження».

ПРОГРАМА

10:00 Привітання учасників
Ректор Українського католицького університету о. д-р Богдан Прах
Представник МФ «Відродження»
Голова Ради Інституту громадянського суспільства аджи Рустем Аблятіф
10:15 Тема І. Історичне та суспільно-політичне підґрунтя для християнсько-мусульманського діалогу в Україні та Східній Європі (модерує член капітули Незалежного культурологічного журнала «Ї» Андрій Павлишин)
Муфтій Литви аджи Рамазан Якубаускас (Вільнюс, Литва)
аджи Рустем Аблятіф, Голова Інституту громадянського суспільства/викладач Львівського Національного університету ім. І. Франка. «Відродження Ісламу в Україні/Криму: 1987-2015 рр.»
проф. Євґеніуш Саковіч, Варшавський університет, Польща. «Сучасний стан християнсько-мусульманського діалогу: християнська перспектива»
Аділь Ґірєй Аблятіф, дослідник Інституту громадянського суспільства/Стамбульський університет «Шєхір». «Порівняльний аналіз становища мусульманських громад у Болгарії, Румунії та Угорщині»
11:30 Перерва на каву
11:45 Дискусія
13:00 Обід
14:00            Тема 2. Новітня громада кримських мусульман Львова: проблема чи потенціал для розвитку? Шляхи до діалогу (модерує віце-ректор УКУ, президент Інституту релігії та суспільства УКУ Мирослав Маринович)
д. ф. н. Рустем Жангожа, Український центр ісламознавчих студій/старший науковий співробітник Інституту світової історії НАН України
к. психол. наук Ірина Брунова-Калисецька, науковий співробітник Інституту соціальної і політичної психології НАН України
Олесь Пограничний, Голова капітули Незалежного культурологічного журналу «Ї»
15:15 Перерва на каву
15:45 Дискусія та обговорення можливої резолюції Круглого столу
Робочі мови: українська, російська, киримли

Опубліковано в категорії: Анонси та оголошення | Позначки: , , |

Блаженніший Святослав на прес-конференції у Ватикані розповість про пасторальні виклики УГКЦ в умовах війни

23 лютого о 12:00 за італійським часом у прес-центрі Радіо Ватикану (sala Marconi) Блаженніший Святослав, Глава УГКЦ, проведе прес-конференцію на тему: “Пасторальні виклики Української Греко-Католицької Церкви в умовах війни”.

Зустріч із акредитованими при Апостольській Столиці журналістами відбудеться з нагоди завершення паломництва Синоду Єпископів УГКЦ до гробів Верховних апостолів та аудієнції у Святішого Отця.

Додамо, що ad Limina триває з 16-21 лютого. У програмі цього візиту відвідування різних ватиканських установ та молитовна програма за мир в Україні.

Участь у прес-конференції за попередньою акредитацією у прес-службі Ватикану.

Прес-служба товариства “Свята Софія”

Опубліковано в категорії: Анонси та оголошення |

Четверта хвиля мобілізації… Як рекрутують переселенців зі Сходу і Криму у Львові

В Україні триває четверта хвиля мобілізації, яка ще до оголошення викликала живу реакцію суспільства. Враховуючи багатолітню інформаційну війну, що ведеться проти України, і яку наша держава, на жаль, все ще програє, треба розуміти, що до цієї мобілізації, а радше її зриву, активно долучилися антиукраїнські сили. Серед безлічі питань, що нуртують у суспільстві, багато гарячих дискусій викликає ситуація тимчасово переселених з Криму та зі Сходу осіб. Прокоментувати ситуацію у Львівській області ми попросили Романа Поронюка, речника Львівського обласного військового комісаріату.

–         Пане речнику, чи четверта хвиля мобілізації торкнулася також тимчасових переселенців зі Сходу та Криму, які зараз проживають на території Львівської області?

–         Так. Як громадяни України, ті з них, котрі стали на облік у соціальних службах, районних військових комісаріатах, отримують повістки так само, як і всі інші, що підлягають мобілізації. Хочу наголосити, що є певна кількість добровольців серед тих, які приїхали зі Сходу, і просять відправити їх на службу. Треба враховувати, що об’єктивно ця кількість у Львівській області може бути на порядок нижчою порівняно з прилеглими Харківською, Дніпропетровською та іншими областями, навіть Києвом, куди приїхало значно більше тимчасово переселених осіб. Люди змушені були залишити рідні домівки у зв’язку з веденням бойових дій, виїжджали куди ближче, щоби врятувати свою родину. Але коли вже забезпечили для своїх дружин, дітей, старших родичів безпечне місце для тимчасового перебування, переконалися, що рідні мають дах над головою, мають що їсти і де спати, приходять до військових комісаріатів і зголошуються, що хочуть іти захищати свою малу Батьківщину.

–         Чи можете сказати, скільки є таких добровольців і скільки повісток виписав Львівський обласний військкомат?

–         Ми не оприлюднюємо таких цифр. Усі повідомлення щодо конкретної кількості мобілізованих чи добровольців – це ніщо інше, як маніпуляції і перекручення фактів. В інформаційному просторі інколи з’являються повідомлення про кількість потенційних призовників з числа тимчасово переселених осіб. Але треба пам’ятати, що серед них буде частина непридатних за віком, за станом здоров’я, тих, які змушені зараз бути зайняті доглядом за непрацездатними родичами, тих, у кого троє і більше дітей. Такі люди не можуть бути мобілізовані.

–         Чи можна якось примусово мобілізувати тимчасово переселених осіб і чи передбачена відповідальність за ухилення від мобілізації?

–         Ті, хто приїжджає на Львівщину і стає на військовий облік, потрапляє під мобілізацію на тих же засадах, що й постійні мешканці області. Але, звичайно, є люди, що приїхали з Донеччини, зняли квартиру у Львові, але ніде: ні в соціальних службах, ні в районних військкоматах не ставали на облік, вони не хочуть, щоби хтось знав, де вони зараз перебувають. Ми не маємо жодного права шукати таких осіб, з’ясовувати, хто вони, де, звідки приїхали, і примусово їх мобілізовувати. Ми не можемо ловити таких людей на вулиці і за вуха тягнути до районного військового комісаріату. Та й чи потрібно це нашому війську? Це не наша компетенція. Такі завдання виконують інші державні органи і служби України.

Крім юридичної сторони справи, є ще й чисто людська, психологічна. Прокоментувати цей аспект ми попросили Вілену Кіт, практикуючого львівського психолога, яка разом зі своїми колегами з Української спілки психотерапевтів зі Львова, Києва та інших міст, з перших днів Революції гідності надавала допомогу як самим учасникам Майдану, так і їхнім родинам, а тепер працює з пораненими у Львівському військовому госпіталі.

–        Пані Вілено, як Ви прокоментуєте мобілізацію переселенців зі східних областей України та Криму? Вони фактично втікали від війни до Львова, а тепер їм не тільки треба повертатися на війну, але їхати воювати на своїй землі і, згідно з військовим обов’язком, доведеться там стріляти, вбивати. З’являються голоси, що це не гуманно.

–        А що може бути не гуманного в тому, що громадян України відправляють на захист своєї ж держави? Мова не йде про гуманізм, коли реальність вимагає бути рішучим і виконувати свій громадянський обов’язок незалежно від прописки і навіть з особистих міркувань. Це різні площини, індивідуальні переживання відходять на другий план, коли життя вимагає керуватися колективними інтересами. Якщо розглянути детальніше, то чим гуманнішим є відправляти до зони бойових дій та наражати тим на смертельну небезпеку львів’янина чи тернополянина, люблячого батька та коханого чоловіка, сина матері, добропорядного громадянина та перспективного працівника? У нього теж є свій внутрішній світ, такі ж емоції, страхи, невпевненість в обставинах, які від нього не залежать, роздуми про змістовність свого там перебування та критичне оцінювання ситуації у регіонах країни взагалі. Конституція України гарантує рівні права всім мешканцям країни, незалежно від місця їхнього перебування (проживання).

–        Але чи для тимчасово переселених осіб це не є додатковою психологічною травмою?

–        Для когось, можливо, так, але не для всіх. Це з кожним переселенцем індивідуально. Громадяни України, котрі тимчасово переїхали зі східних областей, переживають часто суперечливі відчуття, та нерідко вони травмуються ще більше від того, що не можуть активно впливати на розвиток ситуації в залишених містах, де зараз ведуться активні бойові дії. І саме цим людям повернення в складі військового підрозділу (а значить більш захищеним) до рідних місць допоможе відреагувати психотравму саме в бойових умовах. Якщо люди – патріоти, а те, що відбулося на їх рідній землі, для них болісне, то піти зробити активну дію — означає зняти напруження, взявши вже відповідальність на себе, спробувавши звільнити свою домівку від руйнівників свого мирного минулого і оздоровити цим свою психіку. Травматично це може бути для тих людей, котрі ще й досі не визначилися зі своєю власною позицією і перебувають у підвішеному стані «подивлюся, чим це все закінчиться, тоді й вирішу, на чийому я боці, що для мене корисніше». Таких людей війна теж розставляє на свої місця, прискорюючи реакцію реагування на реальність та виявлення своєї громадянської позиції. Вона їх або цілковито ламає, або робить впевненими у собі та вчить довіряти оточуючим, єднає почуттям побратимства. Цей аспект є надзвичайно важливим і про це ми вже починаємо говорити на офіційному рівні: кожному мобілізованому разом із військовою медичною комісією вкрай необхідно проходити і психодіагностику з метою виявлення психічних дисфункцій, які загострюються в екстремальних умовах перебування у бойовому стресі, котрий не минає жодного бійця, що потрапив на фронт. Те саме я можу сказати про громадян усіх областей. Наш свіжий досвід роботи з мобілізованими перших трьох хвиль (на жаль, не зі всіма військовими підрозділами тоді вдалося попрацювати психологам) свідчить, що під час психодіагностики виявляється і мотивація майбутнього бійця, вдається опрацювати «слабкі сторони», такі як страхи, незнання психофізіології стресу, більш чітко уявити функції майбутніх завдань і т.п., а в декого діагностувати і посттравматичний стресовий синдром (або розлад, ПТСР). Осіб із діагностованим фаховими психотерапевтами ПТСР в зону бойових дій не відправляють. Тому, і чоловіки, які є переселенцями, якщо вони до мобілізації вже є психотравмованими до рівня ПТСР, на фронт не потраплять. Крім того, треба заздалегідь думати про загальне психо-соціальне тло країни.

–        Ви маєте на увазі другу сторону процесу мобілізації, мовляв, чому сини/чоловіки зі всіх областей України гинуть на Сході, а здорові мужчини з Донбасу переховуються у нас, більше того, ми їх годуємо, одягаємо, допомагаємо, чим можемо?

–        Так. Зараз, на жаль, у нас помітний розкол у суспільстві, люди починають ділитися на «ми» і «вони»; і в районах, де часткою населення стають переселені мешканці зі східних регіонів України, місцеве населення очікує від них активного суспільного життя. Тобто, вони готові допомогти адаптуватися, діляться буквально всім: і помешканнями, і матеріальними засобами, і одягом, і харчуванням, одним словом, дають старт, але розраховують, що переселенці також почнуть самі активно собі допомагати. Але, коли з загальної маси переселенців є якась кількість працездатних, придатних до військової служби чоловіків, а їхати визволяти їхні ж домівки повинні місцеві мешканці, тоді як практично в своїх домівках вони залишають господарювати чоловіків, які втікли з зони війни…, то в населення, відповідно, це викликає обурення: «Чого ми маємо їхати їх рідні землі відстоювати, коли вони ховаються в наших хатах?» Таким чином, мобілізація до виконання військового обов’язку також громадян східних регіонів, які тимчасово проживають в інших, однозначно зніме напругу та оздоровить соціальну атмосферу, як у західних регіонах зараз, так і на майбутнє в країні загалом. Ми маємо всі повстати на захист країни.

–        А як загалом ставляться всі жінки до того, що їхніх чоловіків забирають до війська?

–        Тут треба почати радше з чоловічого. Зараз іде четверта хвиля мобілізації, війна в Україні триває вже майже рік. Як лунає в соціальних мережах, «до війська йде вже диванна сотня». Справжні почуття чоловіків, які сховалися і сидять, повірте, не солодкі. У психології є таке поняття як «ініціація» – це символічна посвята у маскулінність, у світ чоловіків, остаточне формування чоловічої ідентичності, коли чоловік починає виконувати традиційно притаманні саме йому ґендерні функції. Основна функція чоловіка — це захищати. У мирні часи – це економічний захист сім’ї, функціональний, коли чоловік дбає, щоб його родина почувалася у безпеці — мала надійну домівку, кошти на харчування, була забезпечена одягом, відпочинком. Але, коли в країну приходить війна, то це вже час, коли чоловік фізично стає на захист своєї родини як частини всього суспільства, в котрому довелося жити. Він стає воїном, чоловіком-захисником. Природою закладено так, що прагнення відбутися чоловіком є у кожному, і, коли це не вдається, то чоловік відчуває внутрішній дискомфорт: природа в такий спосіб пробуджує його чоловічість.  Якщо чоловік знаходить як зреалізувати цей поклик, себе, то жінка, яка є поруч із ним, відчуває що біля неї справжній чоловік, він може її захистити, вона сама тоді стає жіночнішою, реалізовує себе у своїх прекрасних жіночих функціях — підтримує його у чоловічих проявах, кохає, піклується про нього та дітей, робиться милою та розуміючою, терплячою та мудрою, гарною, бо знає що такий чоловік захоче мати поруч із собою відповідно розвинену дружину. Тож, коли дружина каже: «Ой, на кого ж ти мене лишив?», – то насправді вона любить сильного чоловіка, спроможного захистити її у всіх розуміннях, він не злякався, коли отримав виклик, а значить, він має всі шанси перемогти, вистояти. Жінка починає вірити в це. Стосунки такої пари мають всі шанси стати сильними, гармонійними та надійними, наповненими довіри і любові, підтримки один одного.

Попри те, що контакт із Кримським півостровом зараз до неможливості утруднений (люди бояться в інтернеті відкрито висловлюватися з приводу теперішньої влади та політичної ситуації в Криму), все-таки вдалося поговорити з мешканкою Криму, кримською татаркою, назвімо її Альме (з міркувань безпеки не подаємо її справжнього імені).

–         Пані Альме, коли 2 березня 2014 року Львів вголос заявив, що готовий прийняти кримських татар і надати тимчасовий прихисток, Ви одна з перших приїхали до Львова з п’ятіркою дітей, щоб рятувати їх. Потім так само однією з перших Ви повернулися до Криму, хоча багато Ваших співвітчизників залишилися на материковій Україні або й подалися далі за кордон шукати щастя і спокійного життя. Тоді у нашій розмові Ви сказали, що повертаєтеся, бо стає зрозумілим, що, скоріше за все, Росія вже не відпустить Криму, і можуть закрити кордон, а Ви мусите бути поряд зі своїм чоловіком. Ви повернулися і сталося так, як сталося. Як ви тепер живете зі своєю родиною на тимчасово окупованій території Криму?

–         Як у страшному сні згадуються розповіді старших людей ще там, в Узбекистані, де ми колись жили, про жахи переселення і мрії про повернення на рідні кримські землі. Коли ми приїхали назад до Криму в 1989 році, я була маленькою, але добре все пам’ятаю: загальна радість з приводу повернення на рідні землі. Ми всі ходили зі свідомістю виконаного обов’язку перед світлою пам’яттю наших предків, вигнаних із Криму, особливо тих, хто навічно залишився спочивати на чужині. Життя не було веселковим. Виявилося, що наших домівок або немає, або вони давно зайняті іншими. Кримським татарам давали землю у важко доступних районах, де не було води, куди найчастіше навіть не було дороги – жодних умов для життя. Про те, щоб повернутися в наші рідні місцевості на узбережжі, не могло навіть бути мови. Але ми підбадьорювали себе і один одного думкою, що руки маємо, голова на місці, отож, якось дамо собі раду. Тільки почали налаштовувати своє життя, побудували будинок, започаткували маленький туристичний бізнес… Ми навіть уявити собі не могли, що на долю нашого покоління і наших дітей випаде таке страшне пережиття. Але зараз нам нема куди втікати: тут наша земля. Боїмося тільки за наших синів – щоб їх не забрали до російської армії, бо розуміємо, що обов’язково кинуть на Донбас вбивати українців. Тому хто тільки може, намагається переправити старших синів до України.

–         Але ж, коли вони приїдуть до України, то змушені будуть зареєструватися, щоб могти вчитися, працювати. А отже, як і всі українські чоловіки, можуть отримати повістку і потрапити туди ж, на Донбас, на війну…

–         Так, це можливо, і ми це усвідомлюємо. Але тоді вони воюватимуть за Україну. А ми, все-таки, віримо, що Україна переможе і вижене чужі війська зі Сходу, а Донбас залишиться у складі України. Після того українська влада візьметься за визволення і повернення Криму. А наші сини в цьому допоможуть. А це – священний обов’язок захищати свою землю.

«Де общеє добро в упадку, забудь отця, забудь і матку – лети повинность ісправлять», – писав в «Енеїді» Іван Котляревський. Звичайно, легко все розставити на свої місця, коли йдеться про когось, про чиюсь долю, незнайомих людей. Набагато важче прийняти, зрозуміти і відпустити, коли йдеться про твого власного сина/чоловіка/брата… Але це має бути насамперед свідоме рішення особисто того, кому прийшла повістка. Рішення, позитивне чи негативне, яке визначить усе його подальше життя. Ніхто інший за чоловіка цього рішення не прийме – тільки він сам! І тут немає поділу на місцевих мешканців і переселенців, більшу і меншу відповідальність і причетність того чи іншого регіону до захисту своєї землі, майбутнього своїх дітей.

 

Люда Бублик

 

 

Опубліковано в категорії: Культурне життя |