Святіший Отець Франциск проголосив блаженним Католицької Церкви Папу Павла VI

«Християнин, який живе Євангелієм, є “Божою новизною” у Церкві та у світі», – ствердив Папа Франциск під час проповіді, виголошеної у неділю, 19 жовтня 2014 р., на площі Святого Петра у Ватикані. Цього дня Наступник святого Петра очолив Євхаристійне богослуження з нагоди завершення ІІІ Надзвичайної Загальної Асамблеї Синоду Єпископів, яка протягом двох тижнів обговорювала у Ватикані виклики, пов’язані з душпастирством родин.

Це урочисте богослужіння було поєднане із ще одною непересічною подією у житті Вселенської Церкви: Святіший Отець Франциск проголосив блаженним Католицької Церкви свого попередника Слугу Божого Папу Павла VI, який очолював Церкву протягом 15 років під час тривання і після завершення Другого Ватиканського Собору. З цієї нагоди на площі Святого Петра, разом з синодальними отцями та офіційними делегаціями з батьківщини та місць служіння Папи Монтіні, був присутній і вислужений Папа Венедикт XVI. Пригадаємо, що саме блаженний Павло VI ввів Мюнхенського архиєпископа Йозефа Ратцінґера до Колегії Кардиналів.

В євангельському читанні прозвучав відомий Христовий вислів: «Віддайте кесареві кесареве, а Богові – Боже», – що є відповіддю Спасителя на підступні запитання фарисеїв про доцільність платити податки кесареві. «Без сумніву, – зауважив Папа, – Ісус ставить наголос на другій частині: Віддайте Богові те, що є Божим. Це означає визнавати та сповідувати перед обличчям будь-якої влади, що лише Бог є Паном людини, і не існує жодного іншого. Це – вічна новизна, яку слід відкривати щодня, перемагаючи страх, який часто відчуваємо перед обличчям Божих несподіванок».

За словами Святішого Отця, Бог не боїться новизни, а тому «безперервно застає нас зненацька, ведучи немислимими шляхами», постійно нас оновлюючи, вчиняючи новими. Християнин, який живе Євангелієм, є «Божою новизною» у Церкві та у світі, яку Господь Бог дуже любить. А «віддавати Богові Боже» означає «відкриватися на Його волю, посвятивши Йому своє життя».

«В цьому полягає наша сила, – вів далі проповідник, – закваска, яка ферментує та сіль, яка додає смаку кожному людському зусиллю, спрямованому проти переважаючого песимізму, який нам пропонує світ. В цьому – наша надія, тому що надіятися на Бога не означає втікати від дійсності, це не алібі: вона означає чесно повертати Богові те, що Йому належить. Ось чому християнин споглядає на майбутню, Божу дійсність, для того, щоб у повноті прожити теперішнє життя, твердо стоячи на землі, щоб відважно відповісти на незчисленні нові виклики».

Як зауважив Святіший Отець, свідками саме цього ми були під час синодального зібрання, під час якого «пастирі та миряни» з усіх кінців світу принесли до Риму голос своїх місцевих Церков, щоб «допомогти сучасним родинам прямувати шляхом Євангелія, зосередивши погляд на Ісусові». «Це був великий досвід синодальності та колегіальності, – додав він, – і ми відчули силу Святого Духа, який провадить і завжди оновлює Церкву, покликану без зволікання лікувати кровоточиві рані та наново запалювати надію».

У контексті беатифікації Папи Павла VI, Святіший Отець Франциск пригадав його слова із Апостольського листа про встановлення Синоду Єпископів: «уважно досліджуючи знаки часу, намагаймося пристосовувати шляхи і методи до зростаючих потреб наших днів та до змінних умов суспільства». «Перед цим великим Папою, перед цим сміливим християнином, перед цим невтомним апостолом, сьогодні перед Богом, не можемо не сказати так простого, як і щирого та важливого слова: дякуємо! Дякуємо, наш дорогий та улюблений Папо Павле VI! Дякуємо за твоє смиренне і пророче свідчення любові до Христа і Його Церкви!», – наголосив Папа Франциск.

Біографія Павла VI

Джованні Баттіста Монтіні – Папа Павло VI, який протягом 15-ти років, від 1963 до 1978, здійснював Петрове служіння, народився в м. Кончесіо в північноіталійській провінції Брешя 26 вересня 1897 року. Маючи 23 роки, отримав пресвітерське рукоположення, а 1923 року поступив на дипломатичну службу Апостольської Столиці, працюючи у Варшавській Нунціатурі. Згодом працював у Державному Секретаріаті Святого Престолу, а від 1954 року – призначений Архиєпископом Мілану. Через 4 роки святий Іван Павло ХХІІІ ввів його до Колегії Кардиналів, а 1963 року Джованні Монтіні обраний Наступником святого Петра, прийнявши ім’я Павло VI.

Його понтифікат припав на період Другого Ватиканського Собору, який він успішно допровадив до кінця, на здійснення реформ, впроваджених Собором, що вимагало вірності Євангелію та переданню і відкритості на знаки часу. Папа Павло VI заснував ватиканський Синод Єпископів, започаткував Апостольські Подорожі, відвідавши Святу Землю, Індію, осідок ООН, Туреччину, Океанію, Уганду і Далекий Схід. Був автором шести енциклік, найвідомішими з яких є соціальна «Populorum Progressio» та присвячена сім’ї й контролю над народжуваністю «Humanae vitae». Важливим вкладом у сучасну історію Церкви стала відкритість на діалог з іншими християнами, зокрема, історична зустріч з Константинопольським патріархом та взаємне зняття екскомунік. Відійшов по вічну нагороду 6 серпня 1978 року.

Папа Павло VI і Українська Греко-Католицька Церква

Протягом усього свого життя та діяльності він завжди був близьким до українського народу. Про це писав святої пам’яті архиєпископ Мирослав Марусин, який у ті часи тісно співпрацював з владикою Іваном Бучком, Апостольським Візитатором українців греко-католиків у Західній Європі, був його особистим секретарем, а 1974 року Папа Павло VІ призначив його Апостольським Візитатором українців на місце архиєпископа Івана Бучка.

Владика Мирослав Марусин пише: «Папа Павло VІ, батько всіх християн, любив своєю батьківською любов’ю і наш український народ. А знав він його потреби вже від перших років свого священицького служіння, найперше, як молодий співробітник Папи Пія ХІ, а потім – як права рука Ангельського пастиря Папи Пія ХІІ».

Преосвященний Марусин згадував, що він особисто пізнав і високо цінив Слугу Божого митрополита Андрея Шептицького, зберігаючи у серці велику пошану до нього, про що не раз згадував Владиці Іванові Бучку, якого знав і любив за його відданість Католицькій Церкві та Вселенським Архиєреям.

Йому, великою мірою, завдячують свій порятунок від насилля, а може й смерті, тисячі українських військовополонених. Коли він був Заступником Державного Секретаря, пізно вночі прийняв Архиєрея Івана Бучка, коли той прийшов до Папи Пія ХІІ просити порятунку для понад десяти тисяч українських полонених воїнів у Ріміні.

У важкі повоєнні роки він розумів духовні й матеріальні потреби наших скитальців, зокрема, науковців і студентів. Саме він знайшов спосіб, як врятувати мощі святого Йосафата, Архиєпископа Полоцького, коли у Відні їм загрожувало знищення. Джіованні Монтіні особисто зайнявся справою перевезення нетлінних мощей святого Йосафата до Риму, адже цьому Апостолові церковної єдності загрожувало ще одне переслідування і знищення.
У всіх складних справах архиєпископ Іван Бучко завжди мав вільний доступ до Державного Секретаріату, а тим самим – і до Святішого Отця, як про це свідчать численні листи за підписом монсеньйора Монтіні, світлини та інші документи.

У вересні 1969 року Папа Павло VІ зволив особисто прибути на урочисте посвячення собору Святої Софії в Римі та з цієї нагоди подарував частину мощей святого Папи Климента. Папа Павло VІ підніс до кардинальської гідності Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого і ставився до Первоієрарха української католицької Церкви з особливою братньою любов’ю. Павло VІ подбав про те, щоб за його часів українська Церква мала у Ватикані своїх представників на найвищих становищах, наприклад, у Конгрегації для Східних Церков, в Комісії приготування Кодексу східного канонічного права, в Комісії інтерпретації Декретів Другого Ватиканського Собору.

Папа Павло VІ був великим захисником “Мовчазної Церкви”. Він часто зізнавався, що це – його «найболючіша рана». «29 вересня 1963 року, виступаючи на Вселенському Соборі, він заявив: «Нам треба бути реалістами і у жодний спосіб не приховувати тієї рани, яка з багатьох причин, доходить аж до цього Вселенського Собору. Невже можемо бути сліпими і не спостерегти, що на цьому зібранні є чимало порожніх місць? Коли ми про це згадуємо, нашу думку обтяжує те, що знаємо, а ще більше те, чого нам не дано знати: про священну ієрархію, про ченців і богопосвяених осіб, і чимало тих наших дітей, які зазнають тривог, переслідувань, нестач, утисків заради своєї непохитної віри в Христа і Церкву. Який же смуток з приводу цих страждань, як засмучує бачити, що в деяких країнах, на основі засад і методів політичної, расової чи релігійної нетерпимості, пригнічується релігійну свободу та інші основні права людини».

Подібні думки й почуття Папа Павло VІ висловив у липні 1977 року, приймаючи українських професорів і студентів, наголосивши, що поділяє страждання української греко-католицької Церквми. Своє звернення до них Папа Павло VІ завершив таким словами: «Оце ваше загальне горе і скорбота повсякчас присутнє. В ньому і ми беремо участь, і про нього раз у раз думаємо, і проказуємо молитву: за вас, за всі ваші добрі й здорові намірення, і супроводимо їх особливим апостольським благословенням».

На світлині: 13 лютого 1972 року в базиліці святого Петра у Ватикані Папа Павло VІ уділив єпископські свячення Кир Єфремові Кривому, ЧСВВ, довголітньому Правлячому Архиєреєві Куритибської єпархії УГКЦ в Бразилії

За матеріалами Радіо Ватикану

Опубліковано у Без категорії | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.