Роздуми напередодні Нового року:Послання Блаженнішого Любомира до вірнихЛьвівської архієпархії Української Греко-Католицької Церквиі до людей доброї волі

Дорогі у Христі!

Вже минула більша частина Різ–двяного посту, під час якого ми маємо підготуватися до гідного святкування великих свят Христового Різдва і Богоявлення та зустрічі Нового року. Святкування цих празників і цілий наступний рік, по суті, залежать від того, як ми налаштуємо свої душу і серце до того, щоб отримати Божі дари, прийняти Божу благодать. Зазвичай із часом підготовки до великих свят ми пов’язуємо три духовні справи: молитву, піст і милостиню.

Ці, випробувані століттями, засоби допомагають нам налагодити своє ставлення до Господа Бога, нашого Творця і Добродія, і впорядкувати внутрішнє життя: заспокоїти серце, відректися від гріха, скріпити волю через утримання від певного роду задоволень і від розмаїття страв (якщо комусь такі доступні).

Натомість милостиня допомагає налагодити стосунки з ближніми. Адже коли ми починаємо думати категоріями милосердя, то звертаємо увагу не тільки на тих людей, які бідніші від нас, але починаємо дивитися довкола себе, виходимо за межі власного «я», яке часто-густо є перешкодою у сфері відносин з ближніми, та, крім того, замислюємося, як інші сприймають нас.

Крім цих трьох надійних засобів, наприкінці цього року хочу звернути Вашу увагу на ще один важливий момент — на наше розуміння поняття спільноти. Розмірковуючи на цим, ми повинні відповісти принаймні на три запитання.

Перше запитання: чи справді в нас існує спільнота? (Чи, може, кожен живе сам по собі, не маючи спільних зацікавлень з людьми, які є поруч, не відчуваючи з ними взаємозв’язку та справжньої потреби в них для нормального буття?)

Друге запитання: що робить для нас спільнота, якщо вона справді існує? (Інакшими словами: якщо в нас виникає якась потреба, чи спадає нам на думку звертатися до спільноти?)

І третє запитання: що робимо для спільноти ми? Чи хочемо ми її будувати, зміцнювати?

Пропоную Вашій увазі декілька думок, які допоможуть Вам відповісти на подані запитання. Чи існує у нас спільнота? Відповідаючи поспішно, скажемо: так, існують церковні громади, товариства, організації, в яких люди об’єднані професійними інтересами, походженням чи іншими факторами. Проте чи можна їх назвати спільнотами? Чи мають їхні члени відчуття справжньої солідарності? Чи радіють і сумують разом? Справедливо оцінити ситуацію допоможе прик–лад, близький і знайомий нам усім. Йдеться про прийняття святих таїнств Хрещення і Миропомазання. День, коли дитина приймає ці таїнства, зазвичай є святом тільки для найближчого кола її рідних. А для спільноти ця подія народження у Христі її нового члена, на жаль, не має жодної ваги.

Розмірковуючи над другим запитанням — чи існує така група людей, що виходить за межі сім’ї чи родини, наприклад, парафія, сільська громада, яка справді дбає про нас, до якої за потреби ми могли б звернутись? — більшість із нас може відповісти так: якщо така спільнота існує, то я такий далекий від неї, що або її не потребую, або їй не довіряю, бо відчуваю, що вона мною не цікавиться. І така відповідь небезпідставна.

Згадаймо: чи втішається увагою і підтримкою з боку спільноти стороння людина, яка прийшла на Службу Божу в сільську церкву? Чи тоді, коли люди виходять із храму, до такої особи хтось підходить, вітає, запрошує до себе, так як це зробили Акила і Прискилла супроти апостола Павла (див. Ді 18,1). Те саме можна сказати і про спільноти в більших населених пунктах – районах і містах. Якби й тут люди жили спільними ідеалами, якби кожен почувався у своїй громаді як удома, то, напевно, не стався б у Львові акт самоспалення, спричинений розпачем, що немає до кого звернутися.

Тоді постає третє запитання: а що ми від себе готові зробити чи вже зробили, щоб таку спільноту збудувати, щоб люди, які живуть поруч — наші співвітчизники, сусіди — відчували справжню спільність. Бо ж Господь Бог створив людину як суспільну істоту, яка конче потребує інших людей для життя, розвитку, духовного зростання. Тому й Церква закликає нас принаймні раз на тиждень спільно молитися, бо хто разом з іншими людьми підносить молитви до Господа, той не тільки сам зростає, але й стає відкритим до свого ближнього.

Ці думки, представлені Вам напередодні Нового року для роздумів, породжені тим, що протягом останніх років у середовищі Української Греко-Католицької Церкви досить часто проявляється якийсь дивний відцентровий рух. Більші чи менші об’–єднання людей або поодинокі особи проголошують себе справжніми спасителями нашої Церкви, бо, на їхню думку, без них врятувати Церкву не можливо. Насправді вони ділять спільноту, роздирають церковне тіло.

Важко дійти до коренів цього лиха: дехто вважає, що це діють ворожі сили, налаштовані проти нашої Церкви, які бажають її знищити. І якщо справді є такі сили, які хочуть нашкодити нашій Церкві, а тим більше, якщо ми самі через свою антисоціальну позицію винні у такому стані, то повинні шукати внутрішнього змі–цнення, консолідації, взаємного зближення, відчуття духовної спільноти в Христі.

Це, по суті, — єдиний шлях, яким можемо врятувати те велике добро, яким є для нас Церква. Користаймо із часу підготовки до великих празників Різдва і Богоявлення: поміркуймо над тими проблемами сьогодення, щоб розв’язати їх Богові на славу та собі на добро. Тоді з виправданою надією зможемо дивитися не тільки в найближчий рік, але й у дальше майбутнє.

Благословення Господнє на Вас!

  • Любомир
Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.