ВНЕСОК СХІДНИХКАТОЛИЦЬКИХ ЦЕРКОВУ ОБ’ЄДНАННЯ ЄВРОПИЗ ПОГЛЯДУ УКРАЇНИ

Промова на «Прийнятті Св. Михаїла»

Німецької Єпископської Конференції

Вельмишановні пані та панове!

Насамперед я хотів би подякувати за запрошення на це урочисте зібрання. Брати участь у ньому — честь для мене — і сподіваюся, що моя коротка доповідь зможе передати Вам міркування про об’єднання Європи і розширення Європейського Союзу на Схід з точки зору України, і Ви зможете їх сприйняти як ініціативу. Стосовно терміну «Східні Католицькі Церкви» у назві доповіді хотів би ще додати маленьке пояснення. Маються на увазі Церкви на європейському Сході, які постали з візантійської традиції, але знаходяться у повному сопричасті з римським Апостольським Престолом. Це — Церкви іншої традиції, — нелатинської, — яка вам близька.

Геополітичне положення України на межі між Східною і Західною Європою надає цій країні роль посередника, коли йдеться про ментальність східних та західних європейців. Тому саме на території України перетинаються східний та західний світи, саме тут зустрічалися впродовж історії візантійський та римсько-латинський світи. Сьогодні вони повинні знайти спільну мову в той час, коли вони себе взаємно доповнюють і у жодному випадку не протистоять взаємно один одному у неприязні.

У цьому просторі, де перетинаються дві найважливіші європейські культури — візантійська і римсько-латинська, культура Сходу і культура Заходу, — виникла і розвивається Українська Церква Київської традиції, яка від початку зберегла зв’язок і з Константинополем, і з Римом. Папа Іван Павло II дуже влучно висловився про те, що Київська Русь була «православною у вірі й католицькою в любові», бо ці два поняття «православний» і «католицький» не є протилежностями, але радше взаємно себе доповнюють. Саме ця Церква намагалася впродовж століть бути посередником між Сходом і Заходом і об’єднати у собі найкраще, що випрацювали ці два світи і дві культури. Власне це було причиною того, що 1596 року ієрархія Київської Русі відновила у Бресті своє сопричастя із Римським Апостольським Престолом. Після підписання цієї та інших уній богослови та історики почали говорити про Східні Католицькі Церкви.

Об’єднання Європи є темою, яка сьогодні широко обмірковується та обговорюється. Темою, яка торкається всіх європейців: чи дійсних членів Європейського Союзу, чи потенційних, чи, — як у випадку України, — тих, які стануть кандидатами в далекому майбутньому. Важливо, однак, наголосити, що всі ми разом вже тепер становимо Європу.

У першій половині XI століття Київською Руссю, колискою нинішньої України, правив великий князь, якого звали Ярослав Мудрий (1019-54). Він дуже багато зробив для свого народу, особливо в ділянці науки, законодавства та культури, через що народ назвав його «Мудрим». Ярослав Мудрий мав дванадцятеро дітей. Шляхом вмілої дипломатії йому вдалося деяких своїх дочок і синів одружити з дітьми видатних європейських правителів. Одна з його дочок, Анна, стала королевою Франції, син подався до Скандинавії. Його сини і дочки розійшлися по цілій Європі. Тому Ярослав Мудрий став відомий як «Тесть Європи». За його часу існувала єдина Європа, — так, я вважаю, що кожна тогочасна столиця бачила лише одну-єдину Європу, яка була об’єднаною.

Щойно в наступних століттях почали говорити про Східну і Західну Європу, тобто про Європу поділену, — стан, який залишився донині. Тепер прагнемо із цих двох частин знову побудувати єдність.

За словами Святішого Отця Папи Івана Павла II, якщо Європа знову хоче бути цілісною, вона повинна дихати обома легенями, причому під цим він розуміє Схід і Захід. Зазвичай ми міркуємо цими категоріями. Якщо ми вже використовуємо це порівняння з анатомії, то, напевно, для нас буде корисно пам’ятати, що передумовою цілковито здорового тіла, обидві легені якого дихають разом, є людське серце. Завдяки ньому обидві легені функціонують.

Вже в далекому минулому, від початків європейської історії, події якої розгорталися від Атлантики до Уралу, існували латинська і візантійська традиції та культури, які ідентифікувалися з певними географічними регіонами нашого контитенту і сьогодні загалом сприймаються як Схід і Захід. При цьому не можна не помітити, що обидві ці традиції і посталі з них культури є, власне кажучи, християнськими.

Таким чином, християнство є спільним серцем, єдино можливим принципом досягнення цілі об’єднання. Навіть коли сьогодні це багатьма опротестовується, слід згадати про те, що згадані обидві великі традиції виходять із християнства. Християнство надало нове обличчя класичним грецькій і римській культурам. Це були культури, які спільно сформували нашу Європу. Християнське вчення і християнська культура зробили Європу Європою. Чому Ярослав Мудрий, цей «Тесть Європи», міг так вільно пересуватися по ній? Це було можливим лише тому, що тоді європеєць ніде не почував себе чужинцем. Серед цілого ряду самостійних елементів, які складали справжнє різномаїття, існувало щось, спільне для усіх народів, і воно наділяло всіх жителів Європи почуттям домашнього затишку, де б вони не були.

Населення цілого європейського простору володіло одними і тими ж основними цінностями, які ґрунтувалися на християнстві. Коли йдеться про об’єднання Європи, то не можемо не добачати цього фактичного стану. Всі інші можливі фактори, які мали би забезпечити єдність Європи, не можуть ані викликати почуття єдності, ані створити дійсність спільного дому. Економічні, соціальні та політичні елементи, які намагаються узгодити між собою всі учасники, не можуть створити жодної єдності. Від різноманітності у майбутній Європі не слід відмовлятися, її слід зберегти. Водночас у цьому розмаїті слід бачити і відчувати щось спільне. Це не означає, що всі ми, як у старі часи, повинні належати до однієї Церкви. Ми сьогодні належимо до різних Церков. Справді, цей поділ не є жодною перевагою, він може вважатися навіть виразом великої духовної поразки, але не можна не помітити, що навіть за нашої конфесійної поділеності усіх нас пов’язує спільна європейська культура, бо всі наші духовні цінності є християнського походження. Заперечувати це означало б відмовитися від наших коренів, витерти їх і, взагалі, завадити, щоб коли-небудь у майбутньому ми стали духовно єдиними.

Є ще й інше міркування, на яке я хотів би звернути увагу. Міркування, яке мене турбує. Воно торкається нас самих, України, навіть якщо в найближчому майбутньому вона не стане членом Європейського Союзу. Якщо Європейський Союз запросить нас до членства і при цьому ми змушені будемо втратити свої християнські цінності та відмовитися від своїх християнських коренів, то чи в такій Європі ми могли б, як і багато століть тому, почуватися як вдома?

Економічні та інші проблеми можна якимось чином врегулювати, для цього існують механізми укладення угод та інші важелі, але чи була б тоді ця єдність справжнім спільним домом? Ми залишилися б тоді напевно чужими, не здобувши справжньої єдності духовної. Тому що це було б для нас великою небезпекою, — приєднатися до утворення, яке відмовилося від своїх основних цінностей, які колись сформували його та нас, наш народ.

Ми бачимо себе посередниками між Сходом і Заходом. Це означає, що ми повинні віднайти свою власну тотожність та жити згідно неї. Проте ми хочемо також присвятити себе завданню — допомогти Сходу зрозуміти Захід і допомогти Заходу пізнати Схід у найширшому значенні цього слова. Я переконаний, що при цьому йдеться про дуже важливе завдання, величну ціль Східних Католицьких Церков, яка торкається укладу світу та вигляду майбутньої об’єднаної Європи.

На початку своєї промови я виразив свою радість, що можу перебувати тут, серед Вас. Хотів би додати, що ця радість торкається не лише особисто мене. Радію, що можу тут бути, тому що серед багатьох народів, які утворюють Європейську Спільноту, напевно, саме німці є тими, котрі найвиразніше зберегли свідомість християнського походження. Це має для нас значення, бо, як європейці, ми свідомі того, як сильно нас характеризує християнство. Якщо ми в майбутньому формально і офіційно станемо частиною Європи і хочемо почувати себе в ній як вдома, то це для нас питання дуже важливе.

На завершення цієї скромної доповіді хотів би ще раз повернутися до слів Папи, які він промовив на початку 90-х років: «Схід і Захід повиннні обмінюватися дарами!» Багато хто зрозумів це так, що після зміни і розпаду комуністичної імперії випробуваний у переслідуваннях Схід повинен передати Заходу духовні цінності, тоді як Захід, що мав шанс вільно розвиватися і досягнув добробуту, повинен підтримати Схід матеріально. Думаю, що Папа мав на увазі не таке розуміння обміну дарами.

Оскільки йдеться про спільний Європейський дім, який має бути збудований протягом багатьох десятиліть, то мається на увазі радше обмін духовними дарами. За останні десятиліття Схід, який мусів перенести під комуністичним пануванням багато терпінь, не повністю втратив свою християнську культуру і героїчно зберіг християнську віру. Проте й ви всі на Заході, виставлені багатьом небезпекам і «спокушені» добробутом, змогли зберегти свідомість християнських витоків Європи.

Оскільки ми зустрілися і знову входимо у Європейський дім, знову його оживлюємо, щоб спільно збудувати переконливу у світі силу, ми можемо взаємно обдарувати один одного духовними дарами.

Завершую в надії, що ми зможемо один одного підтримати, допомогти один одному і взаємно один одного обдарувати, бо ми прагнемо збудувати спільну Європу, складену зі Сходу і Заходу, з живим християнським серцем.

Берлін, 4 листопада 2002 р.

Блаженніший

Любомир Кардинал Гузар

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.