«Компас, щоб орієнтувати насна шляху 20 століття»(до 40-річчя відкриття II Ватиканського собору)

11 жовтня 2002 р. Католицька Церква відзначала 40-у річницю відкриття II Ватиканського собору. Протягом трьох років, з 1962 до 1965, ієрархи чотири рази збиралися у базиліці св. Петра на сесії собору, що став переломним в історії Церкви. У соборі взяли участь майже всі єпископи з цілого світу (лише єпископам з комуністичних держав було заборонено залишати територію своїх країн) — всього близько 2400.

Як сприймаються рішення цього собору у наш час? Чи актуальними залишаються ті засади, які були покладені в основу праці соборових отців у середині 60-их? Чи, навпаки, вони вже застаріли?

Щоб знайти відповіді на ці запитання, деякі західні інформаційні агентства звернулися до кількох осіб, що свого часу були задіяні в підготовці і проведенні собору — деякі з них в даний час очолюють підрозділи римської курії. Всі вони були солідарними в одному пункті — одним з важливих наслідків соборових дебатів стала відкритість Церкви до інших релігій. Зокрема, соборова декларація «Nostra Aetate», підписана в 1965 р., позначила офіційне визнання Церквою цінностей, встановлених нехристиянськими релігіями. За словами папського теолога о. Жоржа Котьє, собор на цьому рівні мав два позитивні наслідки. Перший, «те, що християн вперше було запрошено звернути особливу увагу на той позитив, який присутній в інших релігіях, нехристиянських». Другий наочний плід цієї декларації: велике молитовне об’єданння різних конфесій і релігій в Ассізі, скликане вже Папою Іваном Павлом II — тим Папою, який свою діяльність підпорядкував переконанню, що «молитва, коли вона є щирим підняттям душі, не може бути непочутою і неприйнятою, навіть якщо вона є дуже недосконалою».

За словами кардинала Поля Пупара, який зараз є президентом Папської ради з питань культури, напередодні II Ватиканського собору, Церква переживала кризу, схожу на теперішню. Станом на 1962 рік, «була наявною криза у питанні про статус священика та в питанні про різке скорочення священичих і монаших покликань». Поль Пупар зазначив, що основним завданням собору було відкрити Церкву назустріч світові, хоча «світ, у його сучасному культурологічному прояві, навпаки, дедалі менше прагне відкриватися назустріч Церкві». Саме з точки зору виконання Церквою свого священного призначення — запровадження людства до Царства Божого — розглядалось на II Ватиканському соборі завдання максимальної відкритості до світу. Кардинал зазначив, що сучасну кризу від кризи 60-их років відрізняє надзвичайно важливий елемент, а саме — «виникнення нових мирянських та монаших рухів, які дедалі більше притягують молодь». Відповідаючи на запитання, чи не настав час для проведення III Ватиканського собору, — з огляду на нові реалії третього тисячоліття, — кардинал Поль Пупар відповів заперечно. Прелат заявив, що «справжньою проблемою Собору є проблема його сприйняття загалом Церкви». «Перед тим, як думати про скликання III Ватиканського собору, слід до кінця використати скарби II Ватиканського собору».

У статті, опублікованій газетою «Кор’єрре делла сера», преосв. Ріно Фізічелла, єпископ-помічник Римський, також стверджує, що багатство соборових документів до кінця ще не вивчене. Не можна забувати, додає він: «що більше Церква говорить про себе, то більше вона забуває, що повинна проголошувати Христа».

Коротка історія II Ватиканського собору

Ледве через два місяці після свого обрання на престол св. Петра, Папа Іван XXIII прийняв рішення зібрати другий ватиканський собор Католицької Церкви. 25 січня 1959 року у монастирі св. Павла в Римі новий Папа оголосив цю новину кардиналам, які зібралися там на асамблею.

Слід зауважити, що це перше оголошення бурхливої реакції не викликало. Ватиканський офіціоз «Оссерваторе Романо» подав інформацію лише кількома рядками, навіть без заголовку. Через кілька днів, відповідаючи на аргументи своїх співробітників, які доводили Папі, що відкрити собор в 63-му році є абсолютно неможливим, Іван XXIII сказав: «Ми відкриємо його у 62-му».

Таким чином 11 жовтня 1962 року єпископи зібралися на урочисте відкриття собору у базиліці св. Петра, переобладнаній на цей час на величезний зал засідань. Представництво єпископів на соборі було наступним: 40% становили європейські прелати, 35% — ієрархи з американського континенту, 10% — з африканського, 14% — єпископи з азіатських країн і 3% — з Австралії та Океанії.

Папа Іван XXIII був присутній на першій сесії собору (він помер 3 червня 1963 року). Три наступні сесії провадив його наступник Папа Павло VI, який і закрив собор 8 грудня 1965 року.

Плодом праці собору стали 16 опублікованих документів, з них — 4 конституції (перша присвячена питанням Церкви, друга — про священне Одкровення; третя — про святу Літургію; а четверта — про Церкву у сучасному світі). Учасники собору ухвалили також 9 декретів (5 про обов’язки та стан життя в Церкві і 4 — про відносини католицької Церкви з іншими конфесіями), ще 3 декларації стосувались питань християнської освіти, відносин з нехристиянськими релігіями та свободи віросповідання. За три роки пройшли 136 генеральних конгрегацій, під час яких вислухано понад 2 тисячі усних доповідачів та представлено на розгляд 4361 письмову доповідь. 10 засідань собору були публічними, тобто відкритими для громадськості і преси.

У праці собору взяли участь 460 експертів, 235 світських священиків, понад 200 ченців і черниць. Вперше в історії Церкви у засіданнях взяли участь 52 спостерігачі від мирян (як чоловіки, так і жінки), а також 104 спостерігачі, делеговані від інших Церков і деномінацій.

Лефевризм — символ опозиції II Ватиканському Собору

Основну опопзиційну силу на соборі втілив у своїй особі французький єпископ Марсель Лефевр (1905-1991) та заснований ним рух традиціоналістів під назвою «Братство Пія X». Хоча він не виступав жодного разу під час дебатів про Літургію, однак заявив про себе дуже активно під час обговорення питань про єпископську колегію та свободу віросповідання, — вбачаючи в них загрозу для Католицької Церкви втрати свою ідентичність і з часом взагалі зникнути.

Після собору його точка зору знаходила щораз менше підтримки. У листопаді 1970 року він заснував семінарію в Еконі (Швейцарія), де майбутніх священиків продовжують навчати «по-старому». Дозвіл, що його Ватикан дав спочатку на заснування цього руху, був скасований 6 травня 1975 року, коли Лефевр почав самовільно висвячувати священиків-традиціоналістів. Марсель Лефевр був суспендований зі священичого і єпископського сану. Надія на примирення між Святим Престолом та інтегристами (традиціоналістами) з’явилася лише в 1988 р. Однак після того, як колишній прелат висвятив в Еконі чотирьох єпископів, самого Лефевра і його послідовників було відлучено від Церкви.

В даний час діалог між Святим Престолом і Братством святого Пія X триває. Папа Іван Павло II уповноважив у 2001 р. колумбійського кардинала Даріо Кастрійона Гойоса «провадити важку і делікатну справу» переговорного процесу з лефевристами.

Нинішній Папа і II Ватиканський собор

Серед усіх дійових осіб собору особлива роль, з огляду на актуальність виступів, належала молодому єпископу-помічнику Краківському Каролю Войтилі.

У біографічній книзі «Свідок надії», присвяченій постаті Папи, йдеться, що єпископ Войтила під час собору наголошував на «фундаментальній кризі епохи» — у цих виступах знайшов відбиток увесь досвід прелата, якому довелося пережити нацистську окупацію, реалії соціалістичної Польщі, і особистий досвід педагога і сповідника, а також поета, драматурга та філософа.

Войтила брав участь в усних і письмових дебатах протягом усіх чотирьох сесій собору. У своєму першому виступі 21 жовтня 1964 року він прохав соборових отців, щоб документи Церкви були зрозумілими і доходили до слуху Божого люду: ця велика ідея стане пізніше визначальною рисою його понтифікату. Його наступні виступи були позначені вивченням «персоналізму», а теми стосувалися головним чином питань громадської думки, міжрелігійного діалогу, засадничої моралі та сучасного атеїзму. За словами експертів, Войтила під час собору «справив сильне враження».

Обраний на папський престол, Іван Павло II протягом усього понтифікату не перестає працювати над втіленням у життя ідей II Ватиканського собору, особливо тих, які стосуються відкритості Церкви до інших релігій. У 1985 р. у Касабланці (Марокко) він зустрівся з тисячами молодих мусульман. 13 квітня 1986 р. вперше в історії Папа Римський відвідав синагогу. 27 жовтня того ж року він організував — в Ассізі — першу міжрелігійну зустріч молитви за мир. «Беручи до уваги все, що вже здійснено, можна впевнено сказати, що Собор не залишився мертвим письмом», — писав Папа у виданій в 1994 р. книзі «Переступити поріг надії». У 2001 р., в апостольському листі «Novo Millenio Ineunte», він назвав Собор «компасом, щоб орієнтувати нас на шляху 20 ст».

За матеріалами закордонних агентств

підготувала Зоряна Курдина

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.