Слово Патріарха Йосифа Сліпогопромитрополита Андрея Шептицького

У вступі до книги «Der Christliche Osten» (Християнський Схід) митрополит Андрей, говорячи про важливість і довговічність ідей знатних людей, зазначував, що «дуже часто такі ідеї приносять свої плоди далеко після смерті їх автора чи носія». Таке сталося з самим митрополитом. Все, що Він старався розбудувати, організувати, здавалося, — загинуло, пропало в хуртовині воєн та переслідувань. Але Його світлі, далекосяжні ідеї збереглися і здійснюються знову, десятки років після Його смерті.

Патріарх Йосиф Сліпий, в 1983 році у вступному слові до морально-пасторальних творів мирополита зазначував: «Аж дивно стає, коли перечитувати деякі його писання, писані півсторіччя і більше, і бачити, які вони живі, свіжі, актуальні сьогодні для священиків-душпастирів, наших діячів, хворих, робітників, інтелігенції. В тім і сила слів і поучень митрополита Андрея. Деякі з них навіть випереджують його часи і далекозоро бачать хід Церкви у її апостольсько-пасторальній праці.

Весь християнський Схід, а ми в першу чергу маємо бути переконаними, що митрополит був святим Божим знаряддям, вірним окличником і апостолом Христовим. Це можемо бачити з його праці, з його молитви, з його слів, якими провадив і виховував свою паству».

Митрополит Андрей, – святитель Патріарха Йосифа (30.09.1917 р., Унів), — цінуючи його глибокі знання і помітивши великі організаційні здібності, працю для добра Української Церкви і народу, призначає тоді ще отця-ректора Йосифа Сліпого своїм наслідником». «Коли в 1939 році, — пише Патріарх Йосиф в своєму «Заповіті», — почався новий «хресний хід» нашої Церкви, і Великий Святець та Геній-Мислитель, Слуга Божий Андрей покликав мене до архипастирського служіння, іменуючи мене Екзархом Великої України в жовтні 1939 року, а в грудні цього самого року, враз із єпископською хіротонією, призначуючи мене своїм наступником, сприймав я ці покликання, як поклик таємного Голосу Божого, що словами Христа кликав – «Гряди по мні…» (Йо.1, 44).

Митрополит Андрей помер першого листопада 1944 року. «Жахлива і важка це була хвилина, — згадує патріарх Йосиф. — Після заупокійних відправ і послідного ціловання я виголосив пращальне слово на архикатедральній площі, тому що було велике число вірних».

Слово над могилою блаженної пам’яті

Митрополита Кир Андрея,

виголошене Високопреосвященним Митрополитом Кир Йосифом

дня 5 листопада 1944 року

Пророк Єремія, співець народної недолі і пророк печалі та смутку, характеризуючи одного провідника народу, записав в своїх видіннях оці знамениті слова: «Ось він орлом здіймається й ширяє…» (Єр. 49,22).

І так наш Митрополит, князь і проповідник народу, підносився щораз вище і вище своїми ділами і подвигами, поривав нас, захоплював, а ми, затаївши дух у собі, гляділи на Його ревну і жертвенну працю, та радувалися Його велетенськими успіхами. Забули ми, сердеги, що Він, ширяючи щораз вище і вище, віддалюється від нас і відлетить в кінці в небесні простори та лишить нас сиротами.

Немов апостоли з громадою вірних на Оливній горі, стоїмо ми, дивлячись у небо, і не можемо отямитися та сповнити те, що нам остало, а саме, — похоронити Його тлінні останки. Стоїмо, а думка думку здоганяє, спомини линуть за споминами про минуле Покійного. 80 літ життя і 45 літ єпископства і митрополитування!

Хоч життя Його нам усім відоме, та нині немов на екрані пересувається перед очима душі нашої силует монументальної Його постаті. І так сунеться картина за картиною, хвилина за хвилиною Його життя… і бачимо, як Він колись, як малий ще хлопчина, зложивши руки до молитви, повторяє за матір’ю молитви. Пізніше, як побожний учень, запитаний, ким хотів би бути, відповів, що священиком.

І це початок Його покликання і митрополитування. А кілька літ пізніше, бажання стати священиком об’являється ще виразніше: Він заявляє своє рішення посвятитися чернечому станові. Без надуми вибрав тернистий шлях, відвернувшись від вигід і утіх світського життя. Вже тоді поставив як гасло свого життя: «Великого бажайте». Його батьки, граф Іван і Софія з Фредрів Шептицькі боялися, чи це не молодечий порив, і зажадали, щоб Він скінчив наперед правничі студії, зробив докторат, і щойно тоді вступив до монастиря оо. Василіян. Була це зворушлива сцена, коли батьки відвозили Покійного до Добромиля як жертву роду Шептицьких для Бога. Десь тоді мав Він також сказати, співчуваючи з тим болем, який завдавав своїм батькам, а зокрема матері: «Не бажав би я собі, моя нене, щоб ти була при моїй смерти». Як зразковий монах, сповняв Він покірно всі прикази чернечого життя. Покінчив філософічні студії та завершив їх другим і третім докторатом. Прийшла хвилина пресвітерських свячень з рук єпископа [Юліана] Пелеша в Перемишлі. З якою ніжністю і радістю описувала їх рідна мати в своїх споминах!

Як священик, з запалом кинувся у вир місійного життя, переміряв своїми стопами вздовж і поперек Західну Україну, виголошуючи проповіді, закликаючи вірних до покаяння. А де вже не міг живим словом досягнути слухачів, там як редактор «Місіонаря» посилав їм своє печатане слово. Ревною працею звернув на себе увагу всіх, а передовсім Апостольського Престолу, який іменував Його Станиславівським владикою. Ширший горизонт розкрився Його творчому духові і знову ще більше зросла Його апостольська праця. Канонічні візитації, проповіді, пастирські посланія чергувалися у дбалого про добро душ своєї пастви єпископа. За тим пішло підготування до оснування Духовної Семінарії, створення великої бібліотеки і передусім віднова і прегарне мистецьке розмалювання катедри [Св. Юра]. Ця коротка і успішна діяльність виявила Його як найкращого кандидата на митрополита.

Хто ж не пам’ятає, хто ж не пригадує собі Його пастирського послання «До моїх любих гуцулів», писаного в їх таки говорі. Та й та Його єпископська діяльність не тривала довго. Боже Провидіння піднесло Його на ще вищий щабель духовної єрархії, бо покликало Його на Галицького митрополита. Хоч як боронився Він, і перед єпископством і перед митрополичою гідністю, та одначе мусів підчинитися приказові Апостольського Престолу. І була це спасенна хвилина – благодатна для нашої Церкви і нашого народу.

Найвидніше становище в нашому народі дало Йому змогу обняти вповні не лише церковну ділянку, але й ціле народне життя. І знову висилав Він повчаючі, змістовні Посланія, щоб піднести духове життя, будував церкви і посвячував їх при величезних здвигах народу. Всі візитації мали притягаючу силу і розбуджували народну свідомість. Завжди вмів Він десь винайти спосіб, щоб допомогти чи то площею під церкву, чи дарами в матеріалах, чи грошах, і тим причинитися до ктиторства Божих храмів. Щедро вивіновував монастирі оо. Василіян, оо. Редемптористів, оо. Студитів, Василіянок, Служебниць, Бельгійських Вінкентинок і інших. Висилав на студії молодих студентів богословії, з яких тут на похороні є нас велика громада. При тому всьому обіймав усі стани, молодь і старших, селян, робітників, інтелігенцію.

Велику увагу присвятив Покійний письменницькій діяльності. Згадані численні Посланія, переклади аскетичних творів св. Василія Великого, зокрема оригінальні аскетичні праці – проповіді, численні статті, розміщені майже у всіх часописах, краєвих і заграничних, між якими згадую, в першу чергу твори «Про Божу мудрість», про митрополита Рутського та інші праці. Не диво тому, що Він, як вчений, енциклопедист, історик, мовознавець, філософ, суспільник і митець, зазначився у тих ділянках поважними працями.

Не підрядну роль Його діяльності займають гуманітарні фундації, засновані порадні, вакаційні оселі, опіка над вдовами і сиротами, немічними, гуртожитки, бурси, захисти і інтернати. Між ними, як свідок Його великого співчуття зі страждаючими, красується «Народна Лічниця» , що тисячі і тисячі немічних повертала їх родинам, спосібними до праці.

А хто ж з вас, мої дорогі, не знає про Його культурно-освітну акцію, про підтримування княжими дарами нашої «Просвіти», фундування бібліотек і архівів. «Національний музей» — це многомовний свідок нашого великого минулого і вияв великого духа фундатора.

Золотими буквами записав Він себе і в економічно-господарському житті. Оснування школи в Милованю, піддержування кооперативів, випосадження ботанічних заповідників і т.д., говорять самі про себе. А відомі пожертви, — це лиш стотисячна частина того, що давала правиця, а не знала лівиця. Словом, Він був у нас найбільшим громадянином, що на кожному кроці заступався за права народу і боронив покривджених в Соймі та в Палаті Панів. Боронив Він і справу університету, справу виборів та всіх інших життєвих інтересів народу. Меценатом науки і мистецтва назвав Його з вдячності народ. Нагадує Він Мойсея своєю палкістю, великим практичним розумом, провідницьким хистом. Від св. Павла перейняв Він розмах і вдумливість, оригінальні помисли. Справді перелляв на Нього Господь з великих дарувань обох Мужів (св. Павла і Мойсея) частину тих харизм.

У всій тій многогранній діяльності та подвигах висувається на перше місце Ідея з’єднання Церкви. Для неї Він і горів і палав, жив і страждав, і вона займає у всьому Його житті найчільніше місце. Вже як студент права вибрався Він на Велику Україну і в Москву, щоби, як казав Його покійний батько, пізнати терен майбутньої праці. Тоді то познайомився з найвизначнійшими громадянами — професорами Антоновичем в Києві, а філософом В. Соловйовим у Москві. А коли став архиєреєм, то боровся, як лев, за З’єдинення Церкви. Ні суші, ні моря не спиняли Його в починаннях і трудах. І Петроград, і Київ, і Вільно, і Лондон, і Париж, і Америка, і Канада, Аргентина і Бразилія, і Палестина – всюди Він хотів бути, всюди щось здобути і придбати для Унії. Був душею Велеградських З’їздів. А як імпозантно виглядав перший унійний собор у Петрограді з покійним екзархом Фйодоровим! Яка до глибини серця переймаючою була сцена, коли в одному місті в Бразилії, задля браку мощів при посвячені церкви, виняв митрополит з Панагії мощі свщм. Йосафата і зложив їх, щоб мученик був і там присутній серед наших поселенців – не лише духом, але й тілом. А навіть пізніше, коли прикований із-за недуги до крісла не міг вже подорожувати, то своїми письмами старався вдержати зв’язок зі всіма, щоб бодай таким способом почули Його могутній голос. Кому ж з нас невідомий Його недавній заклик до православних єпископів в Україні, щоб вони злучилися з Вселенською Церквою? Справді, це був залізний робітник, якому ніхто з нас не міг дорівняти. Не диво тому, що один французький єпископ, визначний римський церковний діяч, назвав Його un grand travailleur — «великим працівником». До останньої хвилини Свого життя був чинний і вів усі агенди не лише церковні, але й світські, які мимоволі опинювалися в Його руках. Найкраще про це свідчить кількалітній архиєпархіальний собор, яким Покійний провадив і якого був творцем.

Впродовж півстолітньої діяльності ми так зжилися з блаженної пам’яті Митрополитом Андреєм, що творили одну душу, і один народний моноліт. Переживали ми з Ним гіркі хвилі недолі, смутку, страждань, широку скалю сумних і радісних хвилин. Переживали ми з Ним і боротьбу за університет, і війни, і знищення, і царську тюрьму в Суздалі, і пацифікацію. Але не щадив Йому Господь і світлих хвилин радості і веселості, і ювілейних обходів, аж до тріумфального повороту із заслання [1917] і здвигу «Українська молодь — Христові» [1933].

Ми завжди були спокійні, чи добре чи зле нам було, – бо провід спочивав у певних, досвідчених руках. Був Він вірним сином Вселенської католицької Церкви, великим Українцем, вченим, мистецтвознавцем, покірним богомольцем і митрополитом, якому рівного не легко знайдемо не лише в нашій історії, але й загалом в останньому столітті в католицькій Церкві.

В кожній ділянці чинний і письмом, і словом, і ділом, буквально до останнього віддиху життя. Словом: був Він честю і окрасою нашої Церкви і народу. І так роздумували б ми над Його життям і далі, і далі – наче б читали історію нашого народу останнього півстоліття.

Але ось з домовини дається чути Його пронизуючий душу, тремтливий голос: «Простіть і прощайте! — Яке тверде і болюче слово, як гірко почути його дітям від свого батька! — Дякую вам за останню прислугу, Любі Архиєреї і Вам, Преосвященні Владики, Йосафате і Григорію, що не лякаючись нинішніх небезпек, прибули, щоб віддати мені останню прислугу. І Вам, сердечний Архиєрею Николаю, і Пресвящений Кир Никито, що як рідні сини до останньої хвилини помагали двигати тягарі управи архиєпархії. Дякую Вам, Отці з капітули, протоігумени, декани і все чернече і світське духовенство, Сестри-черниці, та всі вірні, що так численно зійшлися, щоб в останнє зі мною попрощатися»!

Щож маємо Тобі прощати, наш Батьку, хоч Ти не раз з казковою покорою звертався до нас прилюдно за прощення своїх провин. Хіба дякувати Тобі можемо за Твою працю, за Твою науку, за добре, шляхотне і благородне серце. Одного лиш прохаємо Тебе, вимоли у Господа святости і премудрости для нашого народу, про які Ти за життя так щиро молився.

Та з поміж тих голосів чуємо зворушливий до сліз дрожачий і проймаючий до глибини серця голос, яким Він звертається до своїх кревних двох братів, генерала Станіслава, і Ігумена Климентія, тих, що остали ще в живих. «Зокрема Тобі, брате Климентію, я складаю мою подяку, що пішов моїми слідами, полишив всі земські багатства, та й тоді, коли обновлених чернців не мав я кому поручити, тоді саме Ти взяв на себе той тягар, який мені так дуже лежав на серці. Тай пізніше впродовж мого архиєрейства Ти вірно стояв при мені і зносив долю і недолю аж до останньої хвилини та двигав зі мною тягар моїх хрестів. Молити буду Всевишнього, щоб благословив Тебе ще довгими літами, вилляв Свою благодать та уділяв обильної помочі в розвитку монастирів Студитського Уставу, щоб вони розсіялися по широкій Україні, в Москві, Петрограді, Сибіру, Казахстані та ген далеко аж до Зеленого Клину. Велике спасибі Тобі за це!»

Та оце мовкне голос Покійного, нам лишається зложити на вічний спокій Його тлінні останки. Серце крається з болю, грудь роздирає печаль. Боже, скільки жертв Ти забрав від нас! Ріки крови течуть по нашій землі, а численні могили свідчать про перенесене горе. Нема родини, щоб не втратила батька чи матері, нема батька, ані матері, щоб не плакала за дітьми, нема братів і сестер, щоб не плакали за своїми, за рідними, за свояками.

Як прорідилися ряди нашого духовенства, наших громадських діячів, лікарів, науковців, скільки то буйних голів лягло в боротьбі, скільки цвіту віку зложили ми вже на жертівнику Твоєму Господи! А тепер, те найкраще і найцінніше, що дав Ти нам, нашого Батька і Провідника, — Митрополита Андрея, — береш Його, бо вже більше не маємо що дати. Коли така Твоя Воля, — бери й ту найбільшу та найболючішу жертву за кращу долю Українського Народу.

А Ти, Пречиста, занеси її перед престол Всевишнього. Амінь».

Патріарх Йосиф став митрополитом УГКЦ в один з найтрагічніших періодів історії Українського народу та його Церкви – 1 листопада 1944 року, — три місяці після зайняття Львова радянськими військами. Подібно до свого Учителя та Духовного Батька Митрополита Андрея, Він не залишив пастви в час випробовувань без Пастиря, маючи у серці слова Христові: «І ненавидітимуть Вас задля імени Мойого — хто видержить до кінця той спасеться, — бо слуга не є більший за свойого пана, ані ученик над свойого вчителя». Митрополит Йосиф прийняв, так як і митрополит Андрей, так як і перші Ісповідники-мученики, шлях терпіння, заслань в таборах Сибіру. Та й на засланні Патріарх Йосиф пише численні послання до вірних і духовенства, закликає бути стійкими у Вірі, вірними Апостольській Столиці, не сумніватися в пророчих словах митрополита Андрея про Воскресіння Української Греко-Католицької Церкви. Постать і постава митрополита Андрея давали і самому Патріархові силу мужньо і стійко переносити 18-літнє ув’язнення; не раз із вдячністю згадував Він митрополита у своїх Посланнях, споминах.

В монастирі Сестер св. Вінкентія Пауло у Львові серед листів Патріарха, писаних до них із заслання, зберігається і життєпис митрополита Андрея, датований 1958 роком. З цінної для всіх нас писемної пам’ятки Патріарха Йосифа, довідуємося, що: «Давати характеристику такої великої геніальної особистості, з її всебічною діяльністю, надзвичайно важко. Найперше був Він глибоко віруючою людиною, котрого віра опиралася на розумові докази і волеві постанови, і Вона була двигуном і нормою всіх Його думок і чинів. Не любив солодкої побожності, що легко допускала переступлення Божих і Церковних Заповідей. Він був відданим сином Католицької Церкви, для якої посвятив усе своє життя і готовий був кожної хвилини віддати його задля неї. До самої смерті думав про мучеництво, про нього молився від своєї молодості і свою смерть на ложі назвав марною.

Мав великого духа молитви, робив годинні розважанні перед Найсвятійшими Тайнами і довгі благодарення, в часі яких обдумував свої постанови і рішення. Передусім пройнятий був живою вірою в Євхаристійну присутність і до Хр[ист]а звертався безпосередньо з величезним, безмежним довір’ям.

Г[оспо]дь не щадив не тільки важких і великих хрестів, які доніс Він бодро до побідного кінця, але і щедрих ласк для звершення могучих подвигів на Божу славу і рідких на століття успіхів, які вже тут були для Нього потіхою і розрадою в туземній 80-літній мандрівці. А певно прийняв Він від Хр[ист]а і нетлінний вінець небесної вічної слави, про який мріяв і молився усе своє страдальне життя і для осягнення якого посвятив був себе взарані всеціло. Його могутній, вдумчивий, містичний, але і сильно активний і неспокійний дух, що рвався до Всевишнього день і ніч, найшов остаточно в Ньому свій вічний спокій.

Нехай ці рядки будуть живою китицею квітів на могилу Великого Покійного і причиняться, бодай дрібку, до приспішення заслуженого прославлення на вівтарях Церков».

Закінчуючи свій Заповіт [1970] для Української Церкви і народу, Патріарх Йосиф зворушливими словами закликає: «А як воплотиться наше видіння і постане на волі наша Свята Церква і наш Український Нарід, занесіть мою домовину, в якій спочину, на рідну Українську Землю і покладіть її у храмі Святого Юра у Львова, біля гробниці Слуги Божого Андрея. Вмираю і відходжу з цього світу, як той, кого він, Слуга Божий Митрополит Андрей, Глава нашої Церкви, властю своєю покликав на Екзарха Великої України».

Ми були свідками втілення в життя пророчих слів Митрополита Андрея про Воскресіння Української Греко-Католицької Церкви, переживали хвилюючі години перенесення домовини Ісповідника Віри Патріарха Йосифа на рідну Землю. Сьогодні ми всі маємо можливість прийти і помолитися в Святоюрській крипті, подякувати Господеві за обох Мужів Божого Провидіння, яких Він нам послав у найбільш важкі і відповідальні періоди нашої історії для того, щоб Вони, подібно до Старозавітних Пророків, підтримували свій народ у змаганнях за Святу справу: «здвигнення Патріархату Української Церкви» — за словами Патріарха Йосифа, та, як заповідав митрополит Андрей, — «Української Держави, наділеної християнською душею».

Культурно-мистецький Фонд

ім. Митрополита Андрея Шептицького

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.