О.-д. Стефан Батрух:«Коли християнин декларує, що він хоче будувати спільноту любові, а в зовнішній поведінці цього не видно, — то значить, що маємо до діла зі свідомимабо несвідомим обманом»

Кор.: Ваша доповідь на 3-й сесії Патріаршого собору УГКЦ мала назву «Катехитичний довідник як приклад конкретних вказівок християнам». Що ви маєте на увазі під катехитичним довідником, чи не дублюватиме він катехитичний правильник, що вже існує?

С. Б.: Це дві зовсім різні речі. Катехитичний довідник — це ніби провідник по духовному життю, який би показував, що в житті християнина є основне, якими є критерії, за якими можна розпізнати зріле мислення християнина, зріле бачення духовного життя і життя загалом. Довідник має на меті допомогти вірним краще орієнтуватися в духовному житті, допомагати віднайти себе в сучасному світі як християнина, як віруючого, як греко-католика.

Катехитичний правильник займався самою катехизою. Катехиза є ніби наступним етапом формування християнина. Перший етап — це євангелізація чи проповідування Євангелія, з якого в людини має породжуватися жива віра, усвідомлення, що Бог є справді реальний, хоч невидимий, але правдивий, близький, люблячий, що Бог є всемогутній. Якщо така свідомість не сформується, дуже важко говорити про те, що хтось має основи християнського мислення і може продовжувати навчання катехитичне.

Може виявитись, що це буде змарноване зусилля, бо для того, щоб когось формувати до дозрілого життя, до усвідомлення, до знання про історію Церкви, про історію спасіння потрібні фундаменти. Сьогодні в багатьох країнах світу виникає це питання.

Навіть особи, які навчаються в християнських католицьких університетах, дуже часто не мають живої віри. І буває так, що можна мати знання богослова і бути людиною невіруючою. Тому ті два аспекти повинні бути між собою взаємопоєднані.

Кор.: Християни часом бачать негативний приклад священика, що дуже розхитує віру. Як бути у таких випадках?

С. Б.: Потрібно взяти до уваги, що священики не з’являються з якоїсь порожнечі. Священики виводяться саме з середовища християнського, з середовища парафії. Можна сказати, що священики ніби відзеркалюють рівень духовного життя християн загалом. І те, що багато духовних осіб переживає кризу, слабкі, не мають сили протистояти різним спокусам — це показує, що середовище, з якого вони прийшли в семінарію не дало їм міцних основ для того, щоб вони, пройшовши формування в семінарії, могли дійсно стати мужніми, сильними, хоробрими християнами, в першу чергу, і особами духовними. Це все взаємопов’язане.

Священики є частиною суспільства і тими, хто, живучи у Церкві, у парафіяльній спільноті, відчули поклик стати священнослужителем. І коли ми відчуваємо, що їхній спосіб життя не є зразковим, то це для нас не тільки нагода для того, щоб негативно оцінити сам стан духовний, а треба шукати глибшої причини, чому так діється. І я впевнений, що від ревності священиків залежатиме, який буде рівень духовного життя вірних, але теж і від рівня духовного життя членів парафії, членів церковної спільноти залежить, який буде рівень священиків. І ці дві справи є між собою дуже пов’язані.

Очевидно, треба піднімати, формувати християнське життя серед вірних, але потрібно дуже сильно наголошувати на розвитку і рівні свідомості, рівні життя тих, хто готується до священичого служіння. Чим більше буде ставитися вимог, тим чіткішими будуть критерії, які вказуватимуть, що особа розвивається, що видно прогрес в її мисленні, в її свідомості, в її моральному житті. Я на це звертаю увагу і в своїй доповіді.

Не можна тільки задовольнятися тим, що хтось ревно молиться, але коли його ревна молитва не поєднана з ревним життям моральним, є небезпека лицемірства. Ті дві площини повинні взаємно доповнювати себе і бути інтегрованими одна в одну. Коли цього нема — не все гаразд.

Кор.: Що означає бути християнином у сучасному постмодерному суспільстві, де наявні споживацька ідеологія та маніпулятивний спосіб спілкування?

С. Б.: Бути християнином — справжнім християнином (не тільки таким, який себе декларує; був похрещений, але сам факт охрещення не вплинув на його спосіб мислення, спосіб життя) — вимагає великої мужньості, стійкості, послідовності. А щоб вистояти, відстоювати ті цінності, які тісно пов’язані з християнським життям, — цього без високого рівня духовного життя, без справді живої віри, яка буде горіти в серцях, годі собі й уявити. Тоді це стане дуже релятивним. Може виявитись, що хтось, хто декларує себе, що він віруючий, заангажується в політику (і це одне другоме не перечить) Але якщо він не матиме великої сили, мужності, щоб обстоювати свої інтереси, переконання, то незабаром така людина піде шляхом, яким ідуть інші політики — шляхом брехні, обману.

Кор.: Під час минулих виборів, деякі священики, зокрема православні, балотувалися у Верховну Раду. Як можна поєднати політичну діяльність з душпастирською працею?

С. Б.: Завдання і роль священика дуже чітко окреслені. У першу чергу, священик покликаний до того, щоб формувати ту громаду, серед якої він поставлений. Це його найголовніше завдання — служити (і то безкорисливо) і це нелегко робити. Служити другій людині незалежно від її статусу, суспільного становища, заможності, незалежно від її вдачі. Це вимагає справді великої дозрілості, щоб бути готовим безкорисливо підтримувати таку людину, втішати, вливати надію, показувати позитивне в житті попри всі труднощі. Це вимагає дуже високого рівня життя духовного, інтелектуального, особистого, морального… І мені здається, що коли священик не розуміє цього покликання, коли бракує йому цієї сили для служіння безкорисливого, — він пробує себе реалізувати в інший спосіб, шукає себе в інших формах діяльності. Хоче бути відомим, хоче впливати на політику, починає входити в сферу, куди зовсім не повинен входити.

Священик має орієнтуватися в політиці, має займати відповідну позицію у важливих справах, коли є надужиття, коли гідність людини принижена, він повинен захищати саме тих, які несправедливо окраджені і одурені. Для цього треба неабияку сміливість, мужність, велику вразливість серця, співчуття до тих вбогих, яких використовують сильні цього світу. Виявляється, що дуже часто заможність, багатство тих, хто дійшов до вершка успіху, побудована на кривді знедолених. І коли священик не вміє цього побачити, він часто втрачає свою священичу тотожність.

Кор.: Як Ви оцінюєте рівень духовності в Україні? Ви маєте змогу порівняти Польщу і Україну.

С. Б.: На мою думку, проблеми в духовному житті різних країн дуже подібні. Різниця може бути тільки в кількості тих проблем. Немає такої країни, немає такого місця у світі, де не було б проблем духовного рівня. Можуть бути тільки по-різному розкладені пропорції. І в Польщі так само, як і в Україні, є дуже багато проблем, пов’язаних саме з духовністю, але з огляду на те, що обставини політичні в Польщі, можливості розвитку Церкви були зовсім інакші, ніж в Україні, то ті пропорції є розділені інакше. Там можна зустріти пропорційно більшу кількість мирян, залучених до життя Церкви, можна зустріти більшу кількість людей високого духовного рівня. В Україні теж такі люди зустрічаються, тільки з огляду на те, що Церква не могла вільно розвиватися через політичні обставини, та кількість людей трошки менша, а інші проблеми є дуже подібні.

На мою думку, для того, щоб сформувати еліту християн на високому рівні — потрібно докласти багато праці і зусиль. І плодами цієї праці буде більша кількість людей високого духовного рівня.

Кор.: Отче, розкажіть, будь ласка, детальніше про свою діяльність у Польщі.

С. Б.: Моя діяльність в Перемишльсько-Варшавській архієпархії (до якої я належу) є досить різнопланова: пасторальна, харитативна. Працюю заступником директора «Карітас» Перемишльсько-Варшавської архієпархії. Разом з сестрами-служебницями ми вже кілька років робимо спроби створити дім соціальної допомоги, у першу чергу для тих людей, які потерпіли під час війни, тих, які були переселені з рідних корінних земель на північно-західні терени Польщі, — дім, у якому вони (а це люди похилого віку) могли б провести останні роки свого життя, де отримували б духовну опіку й медичну поміч. Там мав би бути також реабілітаційний центр і осередок вишколу волонтерів для харитативної праці серед українського населення.

Друга площина діяльності — душпастирська. Моя парафія в Любліні тим специфічна, що більшість її членів — студенти. Саме в Любліні навчається дуже багато студентів греко-католиків з різних країн. Отже, я є таким академічним душпастирем. Дуже близькою мені є праця з молоддю. Вже понад десять років в Перемишльсько-Варшавській митрополії організовую різні табори, зустрічі, сарепти тощо. Ще часто проводжу реколекції для молоді в школах. Кілька років тому ми започаткували справу реколекції для молодих подружніх пар.

Дуже близькою мені є справа польсько-українського порозуміння, поєднання. Я є членом Капітули польсько-українського порозуміння, яка раз на рік вручає нагороду одному поляку і одному українцю, які активно працюють в плані поліпшення польсько-українських стосунків.

Розмовляла Любомира Бурка

Опубліковано у Без категорії | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.