Архієпископ УАПЦ Ігор Ісіченко:«Не може бути державної ідеологіїбез усвідомлення нашого місцяу спадкоємному зв’язку поколінь українців»

Кор.: Владико, якою, на Вашу думку, має бути державна ідеологія? На фундаменті яких епохальних подій повинна базуватися вона? Наскільки вагомим у ній може буту присутній християнський фактор?

Вл.: Навіть західні нації, які декларують свою присутність у світі плюралістичному, постхристиянському, виходять із тієї реальності, що вони сформувалися як такі в лоні Христової Церкви. І саме тоді вони стали націями, а не згромадженням людей. Український народ, який мав свою складну історію в безперервному опорі чужинцям, що намагалися нав’язати свої конфесійні та ідеологічні доктрини, тим більше має підставу бачити у минулому ту незаперечну реальність, що він став народом, оскільки був вірним Христової Церкви.

Кор.: Епохальні події минулого у житті наших предків: чи здатні вони тепер і у майбутньому давати українцеві поживу для життєвої мудрості?

Вл.: Хрещення України-Руси, створення Київської митрополії, створення християнської лицарської спільноти Запорізького козацтва — все це чинники, які є данністю нашого буття. І без осягнення їхнього значення, без розуміння тих цінностей, які формували нашу культуру протягом кількох століть, ми просто ніколи не зможемо говорити з усією повнотою про національну ідеологію та навіть про наше майбуття.

Кор.: Які традиції, на Вашу думку, для нас є найдорожчими?

Вл.: Чи може бути державна ідеологія українців без вшанування українського війська в день Покрови Пресвятої Богородиці, чи можемо існувати ми як нація не шануючи своїх святинь, чи можемо уявляти свою культуру не переживаючи радість присутності на Святій Літургії і співприсутності тих, що відійшли від нас? Усвідомлення нашого місця у спадкоємному зв’язку поколінь українців — невід’ємне від поняття апостольського спадкоємства, нашої приналежності до візантійської традиції, нашого місця у колі країн візантійсько-слов’янської спільноти. Думаю, що це і є сьогодні визначальнним в утвердженні державної ідеології українців: є ми християнським народом чи ні?

Кор.: Які чинники, серед великого пласту надбань нашої історії, першочергово повинні поширюватись у суспільстві?

Вл.: Без дієвого процесу оцерковлення народу, (що можна назвати новою євангелізацією), без розмови не тільки про читання Слова Божого, але і пізнання цінностей, пов’язаних із спадщиною Святих Отців, із візантійсько-українським обрядом, ми ніколи не вийдемо із замкнутого кола гонитви за ілюзіями, створюваними розмаїтими політиками. Не може бути майбутнього — без минулого.

Кор.: Чи можемо твердити, що наші політики відчувають потребу самозахисту нації перед ідеологічними полідоктринами світу у фокусі інкультурації християнства?

Вл.: Частина політиків намагається ввійти у ліберальне суспільство, перестрибнувши своє минуле, знівелювавши його. Але якраз зараз ми бачимо у Західній Європі протилежні чинники. Як би ми не сприймали наслідки виборів у деяких західноєвропейських країнах, вони свідчать про одне: нації, які відкрили перед собою дорогу в інтегруванні у європейську спільноту, злякалися втратити те, що вони мали, що мають у собі, в своїй ментальності, у своїй культурі. І кожна державна політична структура вживає в силу своїх можливостей чинники самозахисту.

Кор.: Чи здатні представники українського парламенту у певному законодавчому акті визначити місце нашої християнської традиції, яка б дією закону була захищена перед квазірелігійними ідеологіями, які силою капіталу нав’язують українському суспільству із-закордону?

Вл.: Очевидно, що в демократичній країні немає потреби декларувати особливу роль певної церковної традиції у культурі, але визначити місце цієї культури, як предмету особливого піклування, захисту державою, вони можуть. Аналіз останніх документів, що стосуються взаємостосунків Церкви і держави, які видав Президент України та Кабінет Міністрів, дає нам надію сподіватися на те, що ставлення держави до Церкви стає більш чуйним, дбайливим, що переговори, які провадяться релігійними центрами, пов’язаними з Україною, не є байдужими для держави. Маємо надію, що вона не створюватиме нових експериментів із Церквами, але допомагатиме Церкві усвідомити себе, знайти своє місце у християнській спільноті.

Кор.: Образ ворога, сформований у минулі десятиліття, — він є сталим чи має властивість до видозмінення, дроблення на малі, але чисельні часточки?

Вл.: Існує образ ворога, але чи не найбільш небезпечний для суспільства, з огляду на динаміку розвитку його, спосіб творення цього образу, сама модель, яка робить для нас існування ворога неминучою. Біда в тому, що ми протягом цих років шукаємо собі цей образ, і кожен у міру своїх можливостей вкладає у нього своє бачення. Хтось бачить в образі ворога «москаля» — росіянина, хтось — поляка, хтось — православного чи католика. І виходить так, що живемо у світі всуціль ворожому щодо нас. І бачення навіть свого місця у суспільстві стає хибноапофатичним, заперечним. Думаю, що це дуже нездоровий стан. І проблема оцерковлення людини, пов’язане якраз із тим, щоби побачити у тому, хто сьогодні є «реальним» ворогом ближнього, брата. Ми маємо перемогти в собі оцю спокусу відсторонення від загалу, дистанціювання від тих, хто нас оточує. Без цього ми не можемо чесно і об’єктивно визнати себе християнами, знайти своє місце у сучасній цивілізації. Мабуть, психологічним бар’єром, який необхідно подолати, є визнання права нашого ближнього бути інакшим, відмінним від нас, мати свою вдачу, свою мову, свої традиції. Тоді, коли ми зможемо визнати за ближнім це право, тоді будемо мати право вимагати від нього аналогічної поваги до нас самих.

Кор.: Теорія техноцентризму: наскільки впливає нова модель сприйняття світу через технічні засоби на духовний аспект людини?

Вл.: Напевно, це споконвічна проблема людства – ставлення до наукових відкриттів, до нових речей у нашому побуті. Проблема починається із фетишизації цих речей, коли ми творимо із них ідолів. Пригадаймо історію Мойсеєвої віри. Історія християнства була боротьбою саме з цими формами ідолопоклонства. Соромно говорити про ті речі сьогодні, з огляду на нинішній рівень загальної освіченості, що кожен навіть найскладніший пристрій набуває сенсу саме тоді, коли він є нашим інструментом для пізнання світу, опанування світу. В іншому випадку він стає нашим володарем, він стає нашим ідолом, про який чітко сказано у Мойсеєвому законі. Тому сьогодні ми можемо говорити не про техноцентризм сучасних ідеологій, а про нову модернізовану версію ідолопоклонства.

Розмовляв Володимир Качур

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.