Відкритий лист голови ККЄР архієпископа Тадеуша Кондрусевича до голови Відділу зовнішніх церковних відносин Московського патріархату (ВЗЦВ МП) митрополита Кирила (Гундяєва).

Його Святості

Митрополиту Смоленському і Калінінградському Кирилу,

Голові Відділу зовнішніх церковних зв’язків Московського Патріархату

113191 Москва, Даниловський вал, 22

Ваша Святосте,

Дякую за відповідь на мого листа від 13 лютого 2002 р. і довідку «Католицький прозелітизм серед православного населення Росії». Я уважно вивчив ці документи і вважаю їх надзвичайно корисними для прояснення і оздоровлення наших стосунків. Сам факт отримання Вашої відповіді сприймається з надією на продовження діалогу, діалогу в істині і любові, який є єдиним шляхом до зближення.

Висловлюю вдячність Вашій Святості за молитву про поліпшення стосунків між нашими Церквами і приєднуюсь до неї, з проханням у Всемогутнього Господа дару мудрості і терпіння для всіх, від кого залежить майбутнє християнства у Росії і світі.

Це послання не має на меті продовження полеміки. Я пишу його, сподіваючись на Ваше розуміння важкого процесу відродження Католицької Церкви в нашій країні, з щирим бажанням роз’яснити нашу позицію і виправити ті прикрі неточності, які через непорозуміння закралися в отримані нами документи.

Я із задоволенням і вдячністю згадую наші останні різдвяні зустрічі 25 грудня 2001 р. у мене і 23 січня 2002 р. у Вас і радий тому, що ми разом висловили серйозну стурбованість викликами сучасної цивілізації, перед лицем яких наші Церкви повинні невтомно свідчити про істину і робити це разом, щоб голос християнства у світі було почуто. Саме ця місія закликає нас до тіснішої і ефективнішої співпраці, особливо у світлі інтеграційних процесів, які відбуваються в Європі.

Як Голова Конференції Католицьких Єпископів Росії я вважаю своїм обов’язком ясно і однозначно заявити, що:

— Ми не розглядаємо Росію як місіонерський простір. Саме тому Католицька Церква в Росії не входить до юрисдикції Конґреґації поширення віри.

— Ми не намагаємось зробити Росію католицькою країною. Головна місія духовного відродження Росії після трьох поколінь богоборчого режиму покладена саме на Російську православну Церкву (РПЦ), з якою ми сподіваємося плідно співпрацювати.

— Ми не боремося за «релігійний ринок» і цілком згідні зі словами протоієрея Всеволода Чапліна про те, що якщо православні і католики будуть боротися за «релігійний ринок», то в результаті його отримають ні православні, ані католики.

— Ми визнаємо Православну Церкву благодатною і такою, яка має всі необхідні засоби для спасіння людини. Зокрема, ми визнаємо всі таїнства Православної Церкви, визнаємо джерела нашої віри — Святе Письмо і священні Перекази.

— Ми цінуємо і поважаємо російську православну культуру як світову спадщину і хочемо працювати разом з Православною Церквою в справі проповідування загальнохристиянських цінностей, а також в богословських, наукових, освітніх, культурних і соціальних напрямках.

— Ми прагнемо будувати і розвивати стосунки між нашими Церквами задля їхньої користі, а також користі російського суспільства, виходячи з принципів взаємної любові і поваги рівних прав усіх громадян на релігійну свободу.

Однак, досвід останнього десятиліття формує у нас доволі дивний образ «прийнятної» Католицької Церкви у Росії.

Отже, це Церква:

— без нормальних, визначених канонічним правом, структур,

— без проповіді Євангелія,

— без монахів — навіть тих, чиї конгрегації були засновані чи раніше працювали в Росії,

— без доброчинної діяльності,

— без російських священиків,

— без російської пастви.

Очевидно, що такий образ Церкви заперечує її природу і мету, перетворює її в замкнуте середовище і обмежує рамками своєрідного «енергетичного гетто». Фактично — це повернення до ситуації до 1905 р., до маніфесту імператора Миколи ІІ «Про зміцнення зачатків віротерпимості», з єдиним винятком: росіяни, які прийняли католицтво, сьогодні не відчувають утисків у громадянських правах.

Всупереч вищесказаному, ми, в свою чергу вважаємо, що Католицька Церква в Росії — у відповідності до норм Канонічного права, чинного законодавства і етики міжхристиянських стосунків — має право на:

— нормальні структури,

— проповідь Євангелія усім людям,

— діяльність монаших орденів,

— доброчинність стосовно всіх потребуючих незалежно від національності та віросповідання,

— підготовку російських священиків за їх власним бажанням,

— душпастирство всіх католиків.

Таку діяльність, з нашої точки зору, некоректно називати «спокусою» для росіян.

Ви, зокрема, пишете: «Проблема прозелітизму полягає не в тому, що дехто симпатизує католицизму чи стає католиком: зрештою, це право кожної окремої людини, а в тому, що католицька місія підштовхує людей, які вагаються, до цього вибору».

Я не можу погодитися з таким розумінням прозелітизму, бо, згідно з цією логікою, сама присутність католиків у Росії є «прозелітизмом». Тобто будь-який католицький храм, будь-яка католицька книга може «підштовхнути тих, хто вагається, до вибору». Католицька Церква в Росії має дуже багату, багатовікову і трагічну історію. Сьогодні католики — це перш за все громадяни Росії, які мають право сповідувати свою віру в Католицькій Церкві. Багато хто з них приходить із словами: «Наші батьки були католиками, але нас через відсутність католицького храму хрестили в православному, сьогодні ми хочемо повернутися в лоно своєї Церкви». Ми вдячні Православній Церкві за те, що у ті важкі часи вона провадила душпастирську опіку в тому числі і католиків. Але свідомо обраний перехід не може бути названим актом прозелітизму. Не може бути кваліфікований як прозелітизм вільний вибір людини. ІІ Ватиканський Собор у декларації «Про релігійну свободу слова» визначив, що релігійна «свобода полягає в тому, що всі люди повинні бути вільні від примусу з боку як окремих осіб, так і соціальних груп, а також будь-якої людської влади, щоб завдяки цьому в релігійних питаннях ніхто нікого не примушував діяти проти своєї совісті і не чинив перепон діяти в потрібних межах згідно зі своєю совістю: як в особистому, так і в громадському житті, як поодинці, так і в спільноті з іншими людьми. «Право на релігійну свободу дійсно ґрунтується на тій гідності людської особистості, яка пізнається і Словом Божим, даним в Одкровенні, і самим розумом». Тому питання про свободу совісті нерозривно пов’язане з питанням про права людини.

Пропозиція визнати за кожною Церквою традиційну територію пастирської відповідальності може породити новий розподіл світу за конфесійним принципом. Зрозуміло, що завжди існуватимуть країни конфесійної більшості і традицій, як, наприклад католицькі, православні, ісламські і т. д. Однак і в цих країнах інші релігії та конфесії повинні мати однакові права на вільну діяльність згідно зі своїми юридичними нормами.

Формула «Одне місто — один єпископ» справедлива стосовно однієї Церкви. Життя показує, що в одному місті можуть мирно існувати і співпрацювати єпископи і навіть Патріархи різних християнських Церков. Яскравий приклад цьому — Єрусалим. Показові також Відень, Варшава, Вільнюс, Рига, Париж і т. д. Ідея про перетворення Апостольських Адміністратур на повноцінні єпархії була представлена Вам вже декілька років тому колишнім Представником Святого Престолу в Російській Федерації Архієпископом Джоном Буковським. Минулого року під час Бібілійно-еклезіологічного симпозіуму, присвяченого 10-річчю відновлення структур Католицької Церкви в Росії у присутності делегації Московського Патріархату привселюдно говорилося про те, що настав час встановити нормальні церковні структури. В документі «Загальні принципи і практичні норми для євангелізаційної діяльності і екуменічного зобов’язання Католицької Церкви в Росії і в інших країхнах СНД» від 1 липня 1992 р., складеному Папською Комісією «Pro Russia» за результатами зустрічі делегацій Ватикану і Московського патріархату 1-2 березня 1992 р. у Женеві, говориться, що керівництво Православної Церкви інформується про важливі пастирські починання (пор. ІІ. 3). У випадку перетворення Апостольських Адміністратур на єпархії і створення митрополії Представник Святого Престолу в РФ архієпископ Ґеорґ Цур поінформував Московський патріархат.

На превеликий жаль, ми зустрічаємось занадто рідко, щоб вчасно вирішити проблеми, що накопичуються. Я глибоко переконаний, що сучасний стан наших стосунків ніяк не повинен вплинути на роботу Християнського Міжконфесійного Консультативного Комітету, до складу якого, крім наших Церков, входять і інші християнські спільноти. Було б серйозною помилкою втратити цей фактично єдиний інструмент взаємного співробітництва і спільного свідчення.

Нинішній стан наших взаємин виявив чимало проблем, які стоять перед нашими Церквами. Це, перш за все, відсутніть постійного діалогу, взаємної молитви і взаємної участі у святкових урочистостях наших Церков, спільних заходів і спільного свідчення перед лицем викликів нашого часу і т. п.

Для їх вирішення, я вважаю, в першу чергу потрібно узгодити, дати богословське обґрунтування висхідних позицій, які найперше стосуються понять «місія», «прозелітизм» і «канонічна територія». Це дозволить нам, виходячи з принципів взаємної любові, поваги і прав всіх громадян на релігійну свободу, будувати і розвивати стосунки між нашими Церквами для їх блага і для блага російського суспільства. У зв’язку з цим, пропоную створити двосторонню робочу групу для вироблення потрібного документу і сподіваюся, що Ви благословите для участі в її роботі найбільш гідних синів РПЦ.

Під час роботи брифінгу в Відділу зовнішньо-церковних відносин МП 5 липня 2002 р. протоієрей Всеволод Чаплін закликав Католицьку Церкву ділиться досвідом і допомагати Православній. Ми готові відгукнутися на цей заклик, і з нашого боку було чимало пропозицій, які, на жаль, не завжди були прийняті. Наприклад, я пропонував здійснити спільне видання Книги мучеників ХХ ст., але ця пропозиція залишилася без відповіді.

31 травня 2002 р. в Москві було організовано Науково— практичну конференцію «Сім’я — надія завтрашнього дня», для роботи в якій були запрошені представники державних і муніципальних органів влади, різних конфесій і релігій, вітчизняні і закордонні фахівці, які займаються питаннями сім’ї, в тому числі Голова Папської Ради у справах сім’ї кардинал Лопес Трухильо. У процесі організації конференції РПЦ виявила велике зацікавлення нею, але потім відмовилася надіслати офіційних представників.

У своїх поїздках по регіонах російські католицькі єпископи завжди прагнули зустрітися не тільки з представниками місцевої влади (губернаторами областей і країв, мерами міст), але і з православними ієрархами. Досить часто ми зустрічаємо щирий прийом і ведемо братерський діалог з єпископами РПЦ, які розуміють наші проблеми і висловлюють готовність до співробітництва, проте, на жаль, деякі уникають таких зустрічей.

Незважаючи на труднощі, які ми зараз відчуваємо, хочу запевнити Вашу Святість в своєму доброзичливому, щирому і братерському ставленні до Вас і до всієї Російської православної Церкви як Церкви благодатної, яка має багату традицію, як Церкви мучеників і сповідників, особливо у ХХ ст., як Церкви, на яку покладена основна відповідальність за духовне відродження Росії.

З молитвою про якнайшвидше розв’язання протиріч між нашими Церквами, досягнення взаєморозуміння і розвитку братерських стосунків,

архієпископ Тадеуш Кондрусевич

Митрополит у Москві

Москва, 10 липня 2002 р.

ВИТЯГИ

з «Пояснення до деяких аспектів православно-католицьких стосунків»,

викладених у листі Голови ВЗЦВ МП Митрополита Кирила

від 28 червня 2002 р.,

довідці «Католицький прозелітизм серед православного населення Росії»

і на брифінґу ВЗЦЗ 5 липня 2002 р.

Перші католицькі парафії в Росії були засновані в ХІІ ст., а в ХІV ст. на Півдні Росії вже існували нормальні єпархії зі своїми кафедрами і навіть митрополія. У ХVIII ст. була створена Могилевська Митрополія, в ХІХ — Тираспольська, адміністративними центрами яких були саме Санкт-Петербург і Саратов: там були єпархіальні управління, споруди яких існують досі. У Санкт-Петербурзі ховали Могилевських митрополитів, які носили титул митрополитів усіх Римо-католицьких Церков у Росії.

Титули сьогоднішніх єпархій Католицької Церкви в Росії не походять від географічних назв (це зроблено з поваги до РПЦ) і не дублюють титулів православних єпископів. Наявність слова «місіонери» чи «місіонерки» в назвах чернечих орденів і конгрегацій не має нічого спільного з прозелітичною діяльністю, тобто з переманюванням православних християн у католицтво. Монахи-місіонери служать і в традиційно католицьких країнах — Італії, Польщі, Іспанії та ін. А перераховані в довідці інститути ченців (навіть ті, в титулі яких немає слова «місіонери») автоматично потрапили до «прозелітичних». Важко собі уявити, як і кого можуть «навертати» черниці-кармелітки, які перебувають під суворим затвором, або сестри, які працюють в єпархіальному управлінні в умовах дуже обмежених контактів із зовнішнім світом? Не хочеться думати, що їхня молитва і робота є актом прозелітизму.

Єзуїти, францисканці і домініканці традиційно служили в Росії протягом багатьох років. Нині вони займаються душпастирською, викладацькою, видавничою, доброчинною діяльністю відповідно до своєї харизми і пастирських планів Церкви.

Однак, саме їхня присутність вже породжує підозру у зловмисництві — настільки ж традиційну, наскільки й безпідставну.

Діяльність францисканців у Калузі і Тулі, як і домініканців у Санкт-Петербурзі не має прозелітичного характеру і зосереджена на відродженні католицьких приходів, які існували там раніше, без агітації і «перетягування» православних на свій бік. Доброчинна діяльність чернечих орденів – в тому числі служіння хворим, людям похилого віку, в’язням — не ґрунтується на конфесійному принципі, при цьому немає і не може бути жодного «навіювання» щодо навернення в католицтво. Наукова і культурна діяльність, як і співпраця з інтелігенцією, не спрямовані на «конкуренцію» і завжди відкриті для спільних проектів з православною стороною.

На жаль, абсолютно не відповідає дійсності викладене в довідці уявлення про католицький храм, який будується у Пскові. Він зовсім не схожий на 13-поверховий будинок, бо його висота — не 42 метри. Насправді — стіни 6,5 м, дах — 13,2 м. І башта — 27 м. Храм, який будується, може вміщувати до 200 осіб. Старий храм на честь Пресвятої Тройці, збудований в 1854 р., зберігся, але католикам і досі не повернений.

Насправді, згідно з архівними даними, католицьких парафій у межах сучасних кордонів РФ до 1917 р. було не 150, а близько 250. Саме велетенська територія РФ стала головним фактором створення 4 єпископських кафедр. Поза тим, у скромнішій за площею Англії є також 4 єпископи Московського Патріархату (один з них — митрополит). Ця суто внутрішня справа РПЦ викликає в католиків лише повагу, а не спокусливе питання – «навіщо вам стільки?» Новий катехизм Католицької Церкви російською мовою ніколи не видавався в єзуїтському центрі в Медоні (Франція), як сказано в довідці. Перше видання надруковане в Італії, три наступних — у Росії. Його підготовка потребувала вирішення ряду проблем стосовно перекладу на російську мову саме католицької термінології. Ми радіємо, що за благословенням РПЦ частину цієї важкої праці взяв на себе православний священик, за що ми йому дуже вдячні. До речі, Катехизм Католицької Церкви є корисним для вірних інших конфесій і користується великим попитом в православних парафіях, навчальних закладах і семінаріях. Про це говориться в надії, що ця зацікавленість ніколи не буде розцінюватися як католицький прозелітизм.

Одна з основних сьогоднішніх проблем Католицької Церкви в Росії — це катастрофічний брак російських священиків. Саме з метою їхньої підготовки в 1993 році була заснована Вища духовна семінарія «Марія — Цариця Апостолів», про намір створення якої Московський Патріархат був поінформований завчасно. У дореволюційній Росії було дві семінарії — в Санкт-Петербурзі і Саратові. В столиці імперії була також і Духовна Академія. До семінарії за рекомендацією священиків вступали дорослі, оцерковлені люди, які мали досвід християнського життя, відчували своє покликання і свідомо обирали свій шлях. Згаданої в Довідці передсемінарії в Астрахані не існує. Той факт, що в Коледжі філософії, теології і історії ім. св. Томи Аквінського, яким керують єзуїти, навчаються православні, жодним чином не можна назвати прозелітизмом або навіть його спробою. Це дорослі люди, часто з вищою освітою, які вступають туди за власним бажанням. В Коледжі є православні викладачі, студенти — протестанти, мусульмани і невіруючі.

Відомі факти, коли невіруючі студенти чи випускники Коледжу приймали хрещення у Православній Церкві. В калінінградській філії Коледжу дипломи випускників підписували православний і католицький єпископи. Втішає те, що РПЦ відсилає своїх студентів у католицькі університети Риму чи інших міст. Ми, зі своєї сторони, також зацікавлені в тому, щоб посилати наших студентів до православних духовних академій. Активний обмін студентами дозволить нашим Церквам підготувати фахівців, які добре знають богослов’я іншої Церкви, що сприятиме розвитку діалогу і створенню клімату взаємної довіри і розуміння.

Щодо дитячого притулку в Новосибірську, його було відкрито в 1996 р. на прохання і за участі адміністрації міста. Згадані в Довідці діти були спрямовані до притулку міською адміністрацією. Неможливість спілкування хрещених батьків з ними — це прикрий випадок, про який можна лише пожалкувати. Але причина полягає в недотриманні хрещеними батьками розпорядку дня, а також використання ними для катехизації «Православного протикатолицького катехизму» та книги «Папство і його боротьба з православ’ям». Це, на наш погляд, який також поділяють представники світської влади, є розпалюванням міжрелігійної ворожнечі. Зараз притулок відвідує православний священик для душпастирської опіки православних дітей, які ходять до найближчої православної церкви Св. Тройці. Нині покійний єпископ Новосибірський і Бердянський Сергій вибачився перед директором «Карітасу» (а не директором притулку, як говориться в Довідці) о. Убальдо Орланделлі за згаданий інцидент і надіслав подячного листа, в якому, зокрема, сказав: «Маю честь дякувати Вам за допомогу для тих, кому не байдужа доля ближнього. Я вдячний долі за те, що посилає нещасним дітям у Вашому образі доброго помічника».

Ще декілька неточностей…

Не цілком коректним є твердження, що структури РПЦ за кордоном створюються виключно для душпастирської опіки етнічних росіян, які проживають в діаспорі. Так, наприклад, в Італії італійською мовою видається журнал «Italia Ortodossa» («Православна Італія»). В грудневому номері 2000 р. на стор. 42-44 вмішено статтю «Visita di Vladika Innokentij al Dekanato russo d’Italia» («Візит владики Іннокентія до російського деканату Італії), в якій перераховані священики, які працюють в Італійському деканаті Московського патріархату. Серед них тільки один росіянин, прізвища решти — італійські — яскраве свідчення того, що структури Московського патріархату в Італії призначені і для італійців… Духовенство РПЦ Московського патріархату у Франції складається в більшості з французів. Те саме стосується і духовенства РПЦ Московського патріархату в Англії… В журналі «The Tablet» від 16 лютого 2002 р. повідомляться, що в православних приходах Московського патріархату в Мексиці і на Філіппінах богослужіння здійснюються не російською, а місцевими мовами…

У телевізійному всловлюванні о. Ярослава Вишневського «невідомо, у що хрестилася Русь — в православ’я чи в католицтво», можливо, малося на увазі хрещення в нерозділеній Церкві, хоча сама фраза, якщо вона була сказана саме в такому вигляді, є прикрою. Апостольської префектури Карауфто, як католицької адміністративної одиниці більше не існує: вона тепер називається Південно-Сахалінською.

Разом з тим, хотілося б навести приклади доброго співробітництва з православними приходами і організаціями.

Культурний Центр «Духовна Бібліотека», засновниками якого є «Карітас», православний центр св. Кирила і Мефодія та італійський фонд «Християнська Росія», вже багато років видає кращі твори католицької і православної літератури. Так, наприклад, силами «Духовної бібліотеки» разом з Відділом релігійної освіти Московського Патріархату видаються монографії про Православний Помісний Собор 1917-1918 р. р. Католицька доброчинна організація «Карітас» підтримує притулок для дітей вулиці православного братства Св. Анастасії в Санкт-Петербурзі, співпрацює з православними парафіями у Москві. Дитячий центр «Свята родина» в Москві допомагає дітям з проблемних сімей, які скеровуються туди Комісією у справах неповнолітніх і дитячою кімнатою міліції. Діти, які там перебувають, тісно контактують з православним священиком, у неділю відвідують православний храм і в ньому приступають до Таїнств.

Сестри Матері Терези були запрошені державною владою до Москви ще в часи СРСР. Вони опікуються помираючими, розумово відсталими дітьми, а також самотніми людьми похилого віку. У випадку, якщо ці люди православні і хочуть прийняти таїнства від православного священика, сестри його запрошують. Є чимало прикладів коли вони хрестили дітей у Православній Церкві.

У доброчинному дитячо-юнацькому виховному центрі ім. Івана Боско у Москві католики не ведуть жодної катехитичної дільності. Серед вихователів є православні, які мають контакт з найближчим православним храмом, куди водять дітей на богослужіння і катехизацію.

Організовано програму «Допомога мешканцям блокадного Ленінграда» 2002 р. За цією програмою допомогу отримували мешканці блокадного Ленінграда незалежно від віросповідання, національності і партійної належності. У будинку для людей похилого віку св. Єлизавети в Санкт-Петербурзі проживають самотні люди похилого віку різних національностей і релігійних конфесій. Для них запрошують священослужителів різних конфесій.

До опікунської ради Центру адаптації інвалідів у Новосибірську входять православний і католицький єпископи. Католицька спільнота Красноярська двічі допомагала у виданні православної молитовної брошури для міської лікарні №1. Викладений вище матеріал переконливо показує, що, незважаючи на наявні труднощі у стосунках між Католицькою і Православною Церквами, існує великий потенціал спільної діяльності на благо всього російського суспільства, який використовується не до кінця.

Секретаріат Конференції католицьких єпископів Росії

Москва, 10 липня 2002 р.

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.