Отець-доктор Михайло Димид:«Ми не ступатимемо вперед,якщо правда з наших уст не буде лунати до кінця»

Кор.: Отче, яке завдання ставить перед собою Патріарший Собор, третя сесія якого відбудеться наприкінці червня цього року?

Завдання Патріаршого Собору є зібрати нашу Церкву довкола ідей Ісуса Христа. Собор — це не є конгрес, не є конференція — це рух людей до Ісуса Христа — джерела нашої віри. Це іспит сумління всієї Церкви: єпископів, священиків, мирян, ченців.

Кор.: На якому етапі перебуває зараз підготовка до Собору?

Підготовка до Собору — це, на мою думку, навіть важливіше, ніж сам Собор. Бо які основи ми закладемо, такі потім дискусії, результат і молитву будемо мати. Тому при підготовці ми думаємо і про період після Собору. У мене була зустріч з Блаженнішим, і я Блаженнішому сказав, що не так переймаюся Собором, як тим, що буде після Собору. Ми дійшли до згоди, що нам не треба багато резолюцій чи якихось довжелезних документів — нам треба би радше якусь таку форму як 9 чи 12 суспільних заповідей греко-католика. Щоби шість мільйонів греко-католиків мали перед собою такий листочок, на якому буде чітко написано, що Собор сказав. А Собор має давати точні вказівки для того, щоб ми шукали потенціал нашого суспільного відношення самі у собі, а це означає — у Божій благодаті, яку ми можемо або прийняти, або відкинути. Так що секретаріат зайнятий зараз саме цією працею. Щоб дійсно були поставлені відповідні акценти, для того щоб ті 250 делегатів могли свобідно працювати і чутися, але одночасно йти в одному напрямі і не критикувати інших, а дивитися на себе, на своє приватне життя, на свою родину, на свою парохію, монастир і питати себе: «Що я не зробив для того, щоби Церква дійсно була сіллю нашого суспільства?». А технічні справи — вони поналагоджуються. Дуже важливим зараз є також добір доповідачів. Ми вже їх підібрали, більшість з них написали вже свої доповіді. Ми ці доповіді зараз перечитуємо, даємо поради для того, щоб це не була критика когось — а самокритика. Щоб в кожній доповіді було посилання до нашого джерела відродження.

Кор.: Чи вже визначені делегати Собору?

Канонічне право визначає, хто є делегатом. Делегатами є представники єпархій (тобто, кожний єпископ нашої Церкви, в якому стані він би не був: на пенсії чи при справах), з кожної єпархії по одному священику (радше, щоб він був парохіальним священиком), по одному представнику із мирянства і по одному представнику із чернецтва. Так само мають право висилати своїх делегатів на Собор чернечі громади (їхні головні настоятелі будуть на Соборі — чи чоловічих, чи жіночих згромаджень), ректори семінарій та академій. Все це ті делегати, про котрих говорить канонічне право. Синод єпископів нашої Церкви ще просив, щоби кожна єпархія, яка забажає, змогла б вислати двох представників молоді (до 30 років), щоб і молодь також могла брати участь і відчувати себе потрібною у Церкві. Очевидно, ще секретаріат буде думати над кількома гостями — представниками інших Церков.

Кор.: Представники засобів масової інформації теж будуть акредитуватися…

Це вже інше питання, це вже гості. Щодо гостей (осіб, котрі беруть участь в одній чи двох зустрічах, але не в самій роботі Собору, а інакше — як журналісти), то це є справа комунікацій. Одне з ключових слів Собору — «комунікація». Інакше він не має сенсу. Також будуть представники різних суспільних церковних установ, які працюють для якоїсь ланки в питанні «Церква і суспільство»: «Карітас», «Анонімні алкоголіки» і т. п. Таких людей ми будемо запрошувати і якщо буде можливість, організуємо стенди, де вони зможуть виставляти свої матеріали, а також мати відповідне спілкування з делегатами.

Кор.: Чи є вже Статут Собору і що він передбачає?

Статуту Собору нема, тобто, наші попередники його досі не розробили. Я дав доручення одному із своїх співробітників, котрий має диплом зі Східного церковного права, щоби він розробляв цей Статут. Так що, маємо надію, що це буде. Однак це буде, радше, неофіційно, бо щоби був офіційний Статут Собору, він мусить бути апробований Синодом єпископів, а відповідного Синоду єпископів не буде до Собору.

Кор.: Як ви оцінюєте діяльність єпархіальних Соборів?

Єпархіальні Собори показали динамічність нашої Церкви. Не всі Собори були найкращими. Були кращі, були й гірші. Але ті єпархії, які відважувалися на такий крок, самі були здивовані їхньою динамічністю, піднятими проблемами, про які не завжди було таке суспільно-церковне усвідомлення. Не один раз Церква побачила, що дійсно вона співвинна в тому, що не є «дріжджами» в суспільстві, що ці «дріжджі» трохи вивітрилися. Так що я не можу надивуватися, скільки добра принесли ці єпархіальні Собори. І вони ще будуть мати свій наслідок, зокрема, мати людей, підготовлених до Патріаршого Собору. І, очевидно, такі Собори будуть ще кілька років по тому мати свої наслідки, бо як єпархії будуть працювати і вглиблюватися в суспільні питання, так і кожний християнин повинен себе питати: що я роблю для свого ближнього, чи моє життя є унапрямлене до ближнього, чи воно є звернене на мене. Це є основне питання християнина. Якщо відповідь позитивна, тоді все добре. Я думаю, що Єпархіальні Собори тому дуже допоможуть.

Кор.: Ви вже трохи торкнулись значення Собору. Скажіть, будь-ласка, яке він матиме практичне значення в житті нашого українського народу?

Можна почути думки, що між церковною ієрархією та народом є деяка відірваність.

Оскільки є така відірваність, треба щоби Собор працював так, щоб він не виробив документи, які ніхто не буде читати. І з цієї причини, ми хочемо розробити десять заповідей католика. Ми думаємо, що якщо кожен з шести мільйонів греко-католиків отримає це на свої руки, то він над тим буде застановлятися. Принаймні, він раз це прочитає, або прочитає хоча б одну з цих заповідей. І він буде знати, що в нашій Церкві є наука щодо його суспільної поведінки. Ми зараз ще не маємо якоїсь конкретної ідеї, якими б мали бути ті заповіді. А я собі уявляю, що вони мають відповідати на окремі питання кожного християнина-українця. Скажімо, як треба поводитися, коли дають хабар, тощо. Якщо ми будемо мати таких десять заповідей, які би нам вказували, якою має бути наша поведінка, тоді ми йтимемо вперед. Очевидно, це залежить від окремих людей, парафій, родин — чи вони так будуть діяти, чи не будуть. Але на це буде чітко вказано. І не можна буде сказати: я не знав, що то погано, я думав, що це можна робити і т. д. Це був би один результат. А для мене важливий ще один результат, який я хотів би побачити — щоб наша Церква змогла як Церква сказати: ми є співвинні в сьогоднішньому соціальному занепаді нашого народу. Я б хотів, щоб це пролунало. Бо думаю, що ми не ступатимемо вперед, ми не будемо світлом для світла, якщо не будемо праведними до кінця, тобто, якщо правда з наших уст не буде лунати до кінця. Окрім світлих сторінок, про які відомо, ми, греко-католики, в час підпілля мали також свої неправди. Треба їх визнати. Треба визнати, наприклад, що в галицькі українські родини, які здебільшого були греко-католицькими, увійшла неправда. Ми вчили своїх дітей казати, що ми не є християнами, ми вчили дітей, щоб вони одну правду вдома говорили, а другу — на вулиці. Місто Львів, наприклад, є найбільшим центром абортів в Україні, у місті Львові можна купувати наркотики і т. д. А хіба це не є центр Греко-Католицької Церкви? Чи більшість населення не кажуть, що вони є греко-католиками? Тоді хто ж тут неправду говорить, хто ж тут не зрозумів сенсу життя? Ми повинні зуміти сказати: «Так, ми — греко-католики, але ми не розуміємо до кінця, що це означає — християнство. І ми будемо над тим працювати». Це мої думки щодо результатів Собору, як я їх відчуваю. І, оскільки цей рух уже розпочався через єпархіальні Собори, це не буде несподіванкою для делегатів, що вони сюди приїдуть, а їм дадуть в руки якийсь документ чи якісь доповіді, і вони мусять тоді вирішувати. Ні, теми є вже визначені рік тому, кожен, хто має добру волю, може над ними застановитися, багато єпархіальних Соборів про них говорили. За місяць всі доповіді, які будуть представлені на Соборі, будуть опубліковані, так що матимемо час для роздумів, для критики, для позитивних пропозицій. І буде час працювати над виробленням десяти соціальних заповідей греко-католика.

Кор.: Нещодавно відбувся з’їзд каноністів. Як ви оцінюєте його діяльність?

З’їзд каноністів — це є щось нове. Українських каноністів є мало, вони, однак, мають мало нагоди зібратися разом, щоб поговорити про Церковне право. І перший з’їзд каноністів служить насамперад для того, щоб ми одні других пізнали. Той факт, що люди збираються, вже є позитивним моментом. Ми торкнулися на тому з’їзді, найперше, програми викладання канонічного права в наших семінаріях і у вузах (таких як Богословська академія). Друга тема — «Партикулярне право УГКЦ». Оскільки воно ще не проголошене, то можна додавати якісь зміни і виправлення. Потім ми слухали дві доповіді, одну з них мою — «Про Патріархат»: чи є можливість проголошення Патріархату згідно з каноном 57 Кодексу Канонів Східних Церков, чи нема такої можливості? Другою була доповідь співробітниці нашого інституту Лесі Коваленко з питання, чи має Патріарх в Східній Католицькій Церкві єдність з Папою, чи він є підданцем Папи.

Кор.: Ваша оцінка Партикулярного права, проект якого було запропоновано.

Оскільки, це право до сьогодні не є проголошене, а, отже, воно не діє, то є якісь сумніви в його правильності. Я оцінюю його як тимчасовий документ. Ми не дуже багато працювали над ним, а більше працювали над Кодексом Канонів Східних Церков і тими канонами, які стверджують, що нам треба самим урегульовувати якісь питання. Так що, в принципі, Партикулярне право — це не є право нашої Церкви, а відгук на ті закони Вселенської Церкви, які нам вказують, що треба це питання самим визначити. Чому я роблю таке розрізнення? Бо дійсно, ми як Київська Церква, яка об’єдналася з Римом у 1596 р., можемо мати своє власне право. А це означає — книгу і традицію, яка б визначала всі моменти нашого життя. Так що ми, фактично, не потребували б того Кодексу Канонів Східних Церков, а мали б Кодекс Канонів Української Церкви. А ми того не маємо. Для того, щоб досягти такого результату, нам треба дуже багато працювати. І з цієї причини заснований Інститут Церковного Права, який визначає, до якого джерела найперше звертатися. Адже ми від Хрещення Володимира аж по нинішній день маємо різні джерела права. Ми мали Синоди, Собори, зібрання єпископів, ми мали різні документи, різні правильники. Все це треба зібрати. Ми не маємо такого зібрання. Ми не знаємо, що в нашій тисячолітній традиції відбувалося в X, XI, XII і, так послідовно, до сьогоднішнього століття. Далі, ми знаємо дати декількох останніх Синодів. Але ж Церква має тисячу років! Вона не могла мати п’ять чи десять Синодів впродовж десяти століть. Принаймні, раз на рік було якесь зібрання, яке узаконювало окремі ділянки життя. Так що нам треба подивитися і трохи попрацювати над нашою минувшиною для того, щоби не затримуватися на тому минулому, а щоби мати історичну основу, коріння, яке проектуватиметься в майбутнє. А ми того поки що не маємо.

Кор.: А наскільки реальне визнання Патріархату нашої Церкви?

Це питання, яке не розглядалося в Партикулярному праві. Бо Партикулярне право, за цією редакцією, — це тільки реакція на інше, так зване Східне Право. А Східне право — це практично Римське право, дане Східним Церквам. Тому питань Патріархату, допомоги, юрисдикції, наших вірних поза Україною, одружених священиків за кордоном та інше — тут навіть не торкалися. І тому це Партикулярне право є тільки тимчасове, і над ним ще треба дуже багато працювати. Щодо Патріархату, наша Церква вже впродовж 450 років висуває наше право на Патріархат. Це вже робив Йосип Веньямин Рутський. Потім, в минулому столітті, ми мали великих митрополитів Андрея Шептицького, Йосифа Сліпого, Мирослава Любачівського. І кожен з них провадив лінію, що ми є Патріаршою Церквою. І їх наслідник Патріарх Любомир дотримується тієї ж лінії. Кожний з них, правда, мав трохи іншу тактику. Тактика нинішнього глави Церкви така, щоби навіть не називати себе Патріархом. Кардинал Любачівський щодо структур писав, що вони є патріарші, а щодо документів, то він їх не підписував «Патріарх». Владика Любомир говорить, що структури є верховно-архієпископські. Його тактика — знайти якийсь консенсус, щоб дедогматизувати справу Патріархату. Ти хочеш вспоминати Патріарха — вспоминай. Ти хочеш вспоминати Верховного Архієпископа — вспоминай. Але щоби одні і другі в цілій нашій Церкві мали свободу це робити, поскільки питання не є остаточно вирішене. Я думаю, що теперішній глава нашої Церкви отримав загальну згоду, що вже нема нині ні одного єпископа в нашій Церкві (тут чи в діаспорі), який би недооцінював слово «Патріархат». Він це осягнув своєю смиренністю. Це, може, комусь не подобається, може, хтось думає, що це є крок назад, але це не так. Крім того, з нагоди приїзду Папи Римського було багато дискусій з приводу Патріархату. І ці дискусії відбувались не тільки тут, а і в Римі. Римський архієрей побачив, яка динамічна наша Церква, що дійсно вона є Патріаршою Церквою. Не треба, щоби ми казали, що ми маємо право на Патріархат, а просто треба, щоб ми жили своєю природою, а наша природа є патріаршою. І якщо ми, таким чином, в пошані, свободі будемо розвиватися, то воно само по собі прийде. Так що зараз, з папської перспективи, Українська Церква вже дозріла до Патріархату, тільки стоїть питання: хто має остаточно проголошувати Патріархат? Чи це має робити наша Церква, чи Папа Римський, чи Царгородський Патріарх, чи може всі патріархи? Нині науковці схиляються до думки, що Патріархат має оголосити Синод нашої Церкви. Папа, хоч Римське право передбачає, що він може проголошувати патріархати, цього не практикує. Він не «повинен» того робити, бо Рим не є материнською Церквою Східних Церков. І якщо він зробив би це зі своєї ініціативи, то це дуже погано сприйнялося б в Церкві, бо нині Церква діє екуменічно, тобто ніяка наша дія не є виправдана, не є позитивна, якщо вона приносить якусь шкоду іншій Церкві. Навіть якщо ми маємо право на це. Отже нині Папа не «повинен» проголосити нам Патріархат, він може його визнати. Треба, щоб його проголосив наш Синод. Але до того треба, щоби був консенсус серед Східних Церков. Бо проголошення Патріархату — це не тільки наша справа. Це справа і Вселенської Церкви — не в сенсі Римо-Католицької Церкви, а Вселенської церкви як поєднання Православної, Католицької, Протестантської. І тут ще треба нам працювати. Бо як Патріархат ми будемо діяти потім безпосередньо з Московським Патріархатом, з Болгарським, з Польською Церквою, з Англіканською Церквою і т. д. І тому треба підготувати терен, щоб інші Патріархати дивилися позитивно на цю справу. Щоби вони сказали: «Так, це ж найбільша Східна Католицька Церква, найбільш динамічна Церква, Церква, яка розвивається і розуміє, що її місія є проповідувати Христа всім народам, а не тільки українському народові — ця Церква заслуговує на цей титул, бо він вже є в її природі». І якщо ми зможемо налагодити таке взаєморозуміння з іншими Церквами, тоді немає проблеми, щоби наш Синод надав нашій Церкві Патріархат. І тоді його визнає Папа, інші католицькі та, хотілося б, православні патріархати. І це буде дійсно так, як має бути в Церкві.

Розмовляла Любомира Бурка

Опубліковано у Без категорії | Теґи: , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.