Голова Педагогічного товариства ім. Г. ВащенкаОксана Гентош:«Вивчення предмету «Християнська етика» в школах сьогодні —перший крок до того, щоб досягти морального оздоровлення суспільства»

Кор.: Пані Оксано, хто був ініціатором і як розпочиналося викладання предмету «Християнська етика» у школах Львівщини?

О. Г.: Потреба у навчанні дітей християнської етики виникла давно. Перші кроки було здійснено у 1994-1995 р. р., коли спільно Церква, педагоги, Управління освіти, окремі люди намагалися якимось чином цю роботу скоординувати, щоби прийти до створення концепції, програми, методичного посібника для вільного викладання у середній школі.

Систематична праця розпочалася тоді, коли групи вчителів, які після закінчення курсів «Християнської етики» при нашому катехитичному осередку Митрополії УГКЦ, вже могли навчати дітей факультативно в різних групах при школах чи при церквах. Були перші експериментальні програми, підготовлені вчителями. Але це робилося ще нелегально. Не було дозволу на відкрите викладання в школах, тому перші вчителі були подвижниками, які долали значні труднощі на своєму шляху. Однак потребу у християнському вихованні усвідомило багато людей, педагогів, які почали активно діяти в цьому напрямі.

Відділ вищої освіти при міській адміністрації організував конференцію під назвою «Національне виховання дітей та молоді в навчальних закладах». На цю конференцію, яка відбулася в червні 1994 р., було вперше винесено концепцію українського виховання, що ґрунтується на християнських засадах. Концепцію подав професор Дрогобицького педагогічного інституту, завідуючий кафедри педагогіки Омелян Вишневський. До речі, у серпні 1996 р. її вже було надруковано в газеті «Основа». На конференції були присутні керівники та науковці з різних вищих навчальних закладів. Було дуже багато дискусій, суперечок навколо того, чи ми її можемо впроваджувати в навчальний процес чи ні.

На основі саме цієї концепції у 1995 р. було створене Педагогічне товариство ім. Ващенка, яке продовжувало роботу над нею і видало перший методичний посібник того ж професора Вишневського, який так і називався: «Сучасне українське виховання». Педагогічне товариство поширило багато цих підручників. В Україні 2000-й тираж розійшовся досить швидко: ми вислали примірники в університети на кафедри педагогіки з наміром поширити цю нашу ідею.

Після того ми вирішили, що однією зі складових частин у цій національній виховній основі може стати предмет «Християнська етика».

Кор.: Що робилося для того, щоб «Християнська етика» прийшла у школу?

О. Г.: На початках було досить багато перепон на шляху до цього. Знову ж таки через законодавство — з одного боку, а з другого, я так думаю, через нерозуміння багатьох посадових осіб того, що це є потреба сьогоднішнього дня і так чи інакше ми мусимо до цього прийти, бо іншої дороги, крім дороги до наших джерел, наших традицій, дороги до Бога в нас сьогодні нема. Людина, яка вихована без Бога, дозволяє собі в житті вибирати зло як спосіб досягнення своєї мети, тобто вона переступає всякі християнські закони і що хоче, те творить. Зрештою, наше життя є свідченням того. Чому ми маємо такі вражаючі кризові явища? Тому, що до цього спричиняються люди, які не мають Бога в серці. Вони можуть постійно чинити кривду власному народові і навіть не думають, у що можуть вилитися їхні дії, до чого вони спричиняються. Я переконана, що якби на всіх щаблях нашої влади і суспільного життя були люди з щирою вірою, які б усе робили з любов’ю до Бога і до людини, — ми б не мали того страшного, що маємо в нашому житті. Впровадження «Християнської етики» у виховання дітей дозволить наступні покоління виховати моральнішими, кращими, добрішими. І тому ми разом з представниками всіх традиційних Церков, іншими особами, які входили в комісію, створену при Управлінні освіти, зайнялася розробкою програми з «Християнської етики». Робота над програмою тривала понад десять місяців. За основу були взяті попередні експериментальні програми. Вона була вдосконалена, покращена і стала базовою, з якою сьогодні вже працюють вчителі. Це був 1996 рік. У 1997 р. на цій основі був підготовлений посібник «Християнська етика». Звичайно, ми знали, що він не є досконалий. Він вимагав доопрацювання. Потім було видане друге видання. Можливо, варто було видавати ще методичні посібники, бо сьогодні в них дуже велика потреба. Крім того ми зрозуміли, що має бути прийнятий документ, який надасть право кожному директору школи дозволити викладання «Християнської етики» вчителями, які мають відповідну підготовку.

Кор.: Як у Міністерстві освіти сприйняли вашу ініціативу?

О. Г.: Звичайно, неоднозначно. У той час Міністерство освіти, очевидно, не могло ані схвалити, ані сказати, що воно буде поширювати наші ідеї на всю Україну, бо це було неможливо. Це і зараз нелегко зробити. Проте за рішенням Львівської обласної ради предмет «Християнська етика» є рекомендованим, і сьогодні майже у всіх школах Західної України він викладається. На жаль, у деяких школах він є факультативним бо немає можливості виділити цілу годину на предмет, як передбачалося.

Кор.: Чи вчитель, який викладає «Християнську етику», має оплату за цю роботу?

О. Г.: В наших школах вчителі мають оплату за цей урок. Він впроваджений в розклад, діти вивчають його з першого до одинадцятого класу, відповідно до програми.

Кор.: Відвідування таких уроків є добровільним чи вони організовуються за іншими принципами?

О. Г.: Взагалі — добровільно. Але немає такого (може, в рідкісних випадках), що батьки не хочуть, щоб їх дитина вивчала «Християнську етику». Буває, що батьки учня належать до секти «Свідки Єгови» чи до іншої і вони не бажають, щоб він вивчав цей предмет. Тоді постає питання: що цей учень має робити годину? Якщо він піде на вулицю, а вчитель відповідає за його безпеку, життя, то це недобре. Отже, родичі мають приходити і дитину у той час забирати. То що краще: чи учень буде слухати і набувати якихось знань, чи буде вештатися на вулиці? Є багато випадків, коли люди, які належать до сект, пересвідчувалися, що цей урок дає тільки добро і погоджувалися на присутність дитини на уроках.

Кор.: Чи виникали міжконфесійні конфлікти в результаті викладання «Християнської етики»?

О. Г.: Майже ні, тому що ця програма є позаконфесійною. Ми довго працювали над тим, щоб зняти будь-яке конфесійне забарвлення в кожній темі. І вчитель після закінчення курсів знає, що не має права робити якісь акценти, які наголошують на певній конфесійності вчителя чи дітей. Може, такі випадки трапляються — це важко відслідкувати, як ви розумієте. Це вже справа сумління вчителя. Ми не можемо сьогодні похвалитися, що абсолютно всі вчителі, що закінчили курси «Християнської етики», прийшли з покликання, що справді вони глибоко віруючі християни і вкладають всю душу в цей предмет і в дітей, яких виховують. Це, зрештою, зрозуміло, зважаючи на стан нашого суспільства. Часом буває, що батьки висловлюють побажання, щоб вчитель краще дітей навчав і щось розповідав глибше. Але, принаймні, вже є позитивні кроки. І батьки, і діти схвально відгукуються про цей предмет. Крім користі він нічого іншого не дає.

Кор.: Чи останнім часом були пропозиції до Міністерства освіти розглянути методику викладання і все, що пов’язане з цим предметом, для того, щоб запровадити його по всій Україні?

О. Г.: Звичайно. Комісія, започаткована у Львівському обласному управлінні освіти у 1996 р., не припиняла своєї діяльності. Зараз вона називається «Регіональна комісія з питань християнської етики при Львівській обласній раді». Її очолює пан Ярослав Пітко. Ця комісія періодично збирається, запрошуються люди з освіти і від Церков Тернопільської та Івано-Франківської областей. Такі засідання були проведені в Ужгороді (Закарпатська обл.), у Вінницькій області, ми виїжджали на конференцію з цього питання в Острозьку академію — тобто контакти по всій Україні налагоджуються. Люди зацікавлені в тому, щоб цей предмет приходив у школи, в навчальні заклади, але через нестачу підготовлених кадрів ця справа затримується. А з іншого боку, не менше значення мають і конфесійні розбіжності у країні, зокрема, в роз’єднаному православ’ї, де ми маємо три Православні Церкви на Сході України. І там домінуючу роль відіграє Московський Патріархат.

Кор.: Але ж у цій комісії є представники Української Православної Церкви Московського Патріархату?..

О. Г.: Є представники від кожної Церкви. Це записано в нашій програмі. І зараз вони беруть участь в роботі комісії. Коли ми проводимо якісь конференції чи засідання, ми їх завжди запрошуємо. Але треба сказати, що вже, наприклад, в Донецьку є група вчителів, завідувачів дитячих садочків, які пройшли підготовку. І в інших областях є такі люди. У Львові на курсах були навіть представники з української діаспори з Караганди, з Естонії, були вчителі з Донецька, Луганська, Харкова.

Кор.: Отже, є кілька шляхів до впровадження цього предмету, його ширшого викладання — коли буде певна кількість викладачів і школи самостійно запровадять «Християнську етику». Чи, може, це буде зроблено рішенням керівництва освіти?

О. Г.: Може йти і зверху, але, скажімо, в Міністерстві освіти і в Академії педагогічних наук, є ще замало людей, яких ідея християнського виховання турбувала б так само, як всіх нас і які б хотіли впроваджувати її активніше. Ми вже можемо похвалитися, що відчуваємо прихильність двох-трьох осіб в Міністерстві освіти, дехто в Академії педагогічних наук розуміє цю потребу. Ми це відчули на конференції в листопаді в Івано-Франківську. Я думаю, що справа поволі піде, бо зараз ми писали звернення до освітян України (у жовтні відбувся Всеукраїнський з’їзд освітян) про перегляд концепції громадянського виховання особистості, яка розроблена Міністерством освіти. Чому, врешті, громадянського, чому не українського, не національного? Ми маємо багато застережень щодо неї. Чому не прийняти концепцію українського національного виховання, що ґрунтується на традиційно християнських засадах, яку пропонувало Педагогічне товариство і яка прийнята на другому конгресі Всеукраїнського педагогічного товариства в Києві? Ми вимагаємо, щоб предмет «Християнська етика» був впроваджений у перелік базових дисциплін державного компоненту. Ми подавали також пропозиції до доктрини розвитку освіти України у ХХІ ст., розробленої Міністерством освіти, в якій у першому проекті зовсім був відсутній розділ «Національне виховання». І Педагогічне товариство на одному із своїх засідань вирішило подати окремі пропозиції до цієї доктрини з вимогою включити цей розділ. У другу редакцію він був включений, але там слово «національне» використовується лише в окремих реченнях. Щоправда, опісля пан Кремінь в інтерв’ю сказав, що це упущення буде виправлено. Крім того, ми зверталися до Міністерства освіти з питань християнського виховання. Зокрема, у листі від 25 січня 2001 р. від нашої регіональної комісії з питань «Християнської етики», підписаному її членами, з проханням зважити на те, щоб цей предмет зайняв належне місце серед інших навчальних дисциплін, адже сьогодні роль релігії і християнської моралі у духовному відродженні народу вже ніхто не заперечує. І Міністерство освіти мусить теж це визнати. Досвід нашої роботи на Львівщині уже говорить про те, що є позитивні кроки, то чому ми маємо боятися? І, зрештою, усі ми вітали Святішого Отця Івана Павло ІІ в Україні і тим засвідчили, що є державою християнською. Дуже часто (це лунало і на конференції в Івано-Франківську) нас хочуть переконати в тому, що є люди різних віросповідань і національностей: іудеї, мусульмани, кришнаїти… І я думаю, що ці громади своїх дітей виховують в своїй вірі. Вони не бояться. Чому ми, українці, маємо остерігатися і постійно посилатися на закон, який щось дозволяє, щось не дозволяє. А закон нам дозволяє своїх дітей виховувати в середовищі агресивному, злому, неморальному? Наші діти мають отримати таке виховання, якого ми собі хочемо. І ми мусимо досягнути цього, подобається це комусь, чи не подобається; чи якась посадова особа готова сприйняти відкрито ці ідеї, чи ще не готова. Маючи маючи такі глибоко закорінені традиції християнства, було би просто непоправним гріхом перед нащадками, якби ми не реалізували ті свої намагання. Сьогодні немає жодних перешкод для цього.

Кор.: Отже, багато вже є зроблено на шляху впровадження «Християнської етики» у шкільну програму. Над чим треба працювати далі?

О. Г.: Ми знаємо, що Всеукраїнська Рада Церков, яка періодично збирається на свої засідання в Києві, неодноразово засвідчила, що всі Церкви без винятку бажають, щоб діти вивчали християнську етику. Навіть є погодження про те, що програма, розроблена на Львівщині, могла б стати тією базовою програмою для вивчення в школах дітьми «Християнської етики». Проблема в тому, хто ці знання повинен дітям подати. Отже, перше завдання: мусить діяти широка програма підготовки вчителів християнської етики. Короткотермінові курси можуть проводитись як якийсь перехідний етап. Але вчитель християнської етики мав би отримувати підготовку на рівні університетської освіти. Так само, як готують викладачів математики чи філологів. Для початку це можна робити в двох-трьох університетах України. Їх можна визначити як базові, наприклад, Києво-Могилянська академія, Львівський університет (який має філософський факультет, на базі якого можна відкрити спеціальність «Християнська етика»). Спочатку таких вчителів буде небагато, але з’явиться певне зацікавлення. Тобто підготовка кадрів — це є перший етап. Другий — це видання достатньої кількості методичних посібників. Сьогодні ні вчитель, ні учень не мають книжки, якою вони могли б користуватися і яка була б розрахована на дітей різних вікових категорій: для молодшої, середньої і старшої школи. Посібників з християнської етики, різних методичних посібників є надто мало. Видавництво «Свічадо» друкує достатньо духовної літератури, яка є допоміжною для вчителя. Але для дітей книжок з християнської етики, саме відповідних до програми, з якою в школах працюють вчителі, ще немає. Робота над таким матеріалом дуже важлива. Її могли б виконувати вчителі з відповідним досвідом. Має бути певне фінансування, щоб заохотити людей до праці. І третій момент — потрібно зняти певні перешкоди для входження цього предмету на рівні з іншими до базового компоненту державної освіти. Якщо Міністерство освіти погодиться з тим, що «Християнська етика» не менш важливий предмет, ніж інші, якщо вони включать його в перелік навчальних дисциплін, це може дати певний результат. Але маємо усвідомлювати всі, що це не є дорога коротка і легка. Це тривалий процес, який, очевидно, буде пов’язаний з багатьма труднощами і перешкодами. Та, як кажуть, без труднощів і досягти нічого не можна. Ми віримо у те, що нам Бог допомагає у цій справі.

Розмовляв Василь Ковалишин

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.