Ректор Єпархіального катехитичного інституту Пресвятої Трійці Самбірсько-Дрогобицької єпархії УГКЦо. Мирон Бендик:«Батьківське «за» повинно бути громадянською позицією»

М. Б.: Звичайно, якщо говорити однозначно, то моя думка з приводу запровадження як обов’язкового предмету «Основи християнської етики» у загальноосвітні школи України — стовідсотково «за». Тому що, по-перше, згідно з соціологічними даними, наше суспільство має таку потребу. Понад 80% батьків бажали б, аби такий предмет мав місце у шкільній програмі. Тут я посилаюсь на дані журналу «Людина і світ», тобто не на церковні дані, а позацерковні. Отже, існує так зване соціальне замовлення на виховний компонент у наших школах. Це перша причина, яку я називаю не як людина Церкви, а як громадянин України. По-друге, у всіх програмах, реформах, доктринах, які зараз приймаються стосовно освіти України у ХХІ столітті, існує одна дуже некорисна для дітей тенденція: розуміти освіту як інформування. Виховний компонент є, як правило, вилучений взагалі поза межі школи. Це, можливо, реакція на колишній тип виховання, але виникає певна порожнеча, яка дається взнаки. Школа перестає виконувати одну із дуже вагомих своїх функцій. І тому так чи інакше суспільство буде стояти перед питанням: що запропонувати натомість? Чи знову якусь ідеологію, чи, можливо, певний напрямок, який буде спиратися на культурні й історичні джерела українського народу, нації, і завдяки якому вдалося б прилучити суспільство до цих джерел, оскільки відірваність від джерел, штучно спричинена історією минулого, викликає брак автентичності в українському суспільстві, дискусії навколо національної ідеї: є вона чи ні. І таким чином цей предмет виконує набагато ширші функції, ніж ті, які виникають із самої назви.

Кор.: Як бачимо, після довголітньої примусової атеїстичної ідеології Українська держава не дуже радо приймає ці християнські цінності, не бажає виховувати своє нове покоління у християнському дусі, а отже, морально здоровим. Як Ви вважаєте, які фактори найбільше перешкоджають швидкому введенню цього предмету в школи?

М. Б.: Одразу треба зауважити, що не йдеться про його швидке введення. Йдеться про успішне введення, і в цьому контексті ми маємо розуміти, що Україна складається з дуже неоднорідних регіонів, де оце введення має відбуватися не як кампанія, а залежно від ступеня готовності того чи іншого регіону до такої компоненти шкільної програми. Фактор, який заважає, по-перше, це неготовність державних чиновників, у яких дуже глибоко сидять стереотипи минулого, а саме ідеологічне упередження щодо релігії. Церкву можуть запрошувати зараз на різні імпрези, щоб священик декорував якісь дефіляди, але щоб Церква реально працювала в суспільстві — цього поки що в ментальності наших чиновників немає. Це перша і основна проблема. Друга проблема — регіональна. Оскільки «Християнська етика» введена як шкільний компонент у Західній Україні, існує проблема, що коли ми говоримо про ці справи у Києві (а Київ має свої амбіції столиці), то йому якось не дуже хочеться, щоб хтось із регіону щось пропонував. Це було б дуже добре, якби це йшло від Києва, і ми були б дуже раді, якби там знайшлось таке середовище людей, які б це робили зі свого боку — це б тільки сприяло загальній справі. Отже, підсумовуючи: перша основна перешкода — це ментальність наших владних структур, а друга — те, що «Християнська етика» в силу об’єктивних причин набагато краще розвинулась і функціонує в Західній Україні.

Кор.: А що можна сказати про кадри? Чи маємо достатньо професійних вчителів, готових зараз викладати цей предмет як загальноосвітній? Ваші, зокрема, випускники готові до цього не як катехити, але як викладачі християнської етики?

М. Б.: Коли говорити про Західну Україну, то, принципово кажучи, проблема кадрів не постає, оскільки над цим ми працюємо вже понад чотири роки. І ці кадри викладачів християнської етики, які зараз викладають у школах, — це педагоги від шкіл, яких скерували на перепідготовку директори шкіл і місцеві парохи. З тими рекомендаціями ці люди приходили вже до церковних установ, де отримували необхідні базисні знання, аби могли компетентно викладати. І тому не йдеться про випускників нашого інституту, які мають свою специфіку праці в майбутньому, але йдеться про співпрацю з державною освітою. Отут ми маємо вже дуже гарний досвід співпраці Церкви і держави на перспективу для цілого суспільства, де державна школа, державна освіта дбає про кадри, а Церква їх готує. І коли вже говорити про майбутнє — аналогічну модель ми можемо апробувати і в інших регіонах України. Тобто для шкільних вчителів можна організовувати такий перепідготовчий курс в тому чи іншому обласному центрі Центральної чи Східної України.

Кор.: Представники Православних Церков нерідко закидають, що Українська Греко-Католицька Церква «експропріювала» цей предмет у школах: катехити, які зараз працюють в школах викладачами християнської етики в більшості пройшли спеціальні курси саме в інституціях УГКЦ. Але питання конфесійності у жодному разі не повинно б бути присутнім, коли мова йде про предмет християнської етики в школі, чи не так?

М. Б.: Синод наших єпископів офіційно висловився, що уроки християнської етики у державній школі принципово не супроводжуються жодними релігійними обрядами для того, щоб діти усіх без винятку батьків без докорів сумління могли брати участь у цьому предметі. Знову ж, ті закиди необхідно авторизувати, хто персонально їх висуває. У західно-українському регіоні єпископи чотирьох традиційних Українських Церков (трьох Православних і Греко-Католицької) підписали цю програму, схвалили її. І тому, коли хтось із Православної Церкви висловлює такі закиди, він прямо чи непрямо йде проти свого Владики. А нещодавно глави Церков України у всеукраїнському масштабі підписали подібне звернення до Президента Кучми.

Кор.: Що б Ви хотіли побажати нашому читачеві?

М. Б.: Я бажаю нашим шановним батькам любити своїх дітей. Звичайно, Ви будете здивовані таким побажанням, але батьківська любов передбачає для дитини не тільки матеріальні блага, а й певну перспективу, перспективу особистісну, в котру, безперечно, входить відкритість дитини на ширший світ, ніж тільки той, який вона бачить чи чує вдома, отримує в тому монопольно-державному типі школи, який зараз існує. І якщо батьківська і материнська любов є трошки ширша за рамки, в яких зараз вона може себе реалізувати, і якщо, з другого боку, ми будемо розвиватися до рівня громадянського суспільства, я би просто апелював до батьків, щоб вони не просто пояснювали, що мало про це знають, але щоб поцікавились глибше. Бо якщо вони будуть зацікавлені, вони активніше сприятимуть тому, щоб ведення оцього безперечно цінного предмету було не тільки справою ініціативи Українських Церков, але також мало за собою соціальну ініціативу. Поки що існує соціальне замовлення. Батьки в опитуваннях висловлюються «за». Ідеться про те, щоб це не було лише висловлювання у зв’язку з опитуванням, але і громадянська позиція. Тоді вся ця проблема буде набагато швидше розв’язана.

Розмовляла Квітка Гриньків

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.