Лекція Кардинала Курта Коха в Українському католицькому університеті про перспективи екуменічного діалогу

Кардинал Курт Кох, голова Папської ради сприяння єдності християн,  10 червня 2013 року у Львові прочитав коротку лекцію для викладачів і студентів  філософсько-богословського факультету Українського католицького університету. Тема виступу – “Перспективи екуменічного діалогу між Католицькою Церквою і Православними Церквами”. На лекції був  присутній Глава Української Греко-Католицької Церкви Блаженніший Святослав. Із привітальним словом виступив владика Борис Гудзяк, ректор УКУ.

Пропонуємо ознайомитись із текстом лекції.

ПЕРСПЕКТИВИ ЕКУМЕНІЧНОГО ДІАЛОГУ

МІЖ КАТОЛИЦЬКОЮ ЦЕРКВОЮ І ПРАВОСЛАВНИМИ ЦЕРКВАМИ

Екуменічні стосунки між Католицькою Церквою і Православними Церквами багатообіцяюче розпочалися 1965 р. Ще під час Другого Ватиканського собору, 7 грудня 1965 р., сталася знаменна подія: папа Павло VI зробив великий екуменічний крок назустріч православ’ю, скасувавши разом із Вселенським патріархом Атенагором взаємні анатеми 1054 р. Цим актом з організму Церкви було виведено отруту взаємного відлучення, а «символ розколу» заступив «символ любові». Розпочався екуменічний діалог любові та правди між Католицькою Церквою і Православними Церквами, що має на меті відновлення євхаристійного сопричастя між ними.

1. Фази і теми екуменічного діалогу

Цей втішний крок став можливим насамперед завдяки усвідомленню: обидві сторони зберегли основи церковної структури, що існує від другого століття – структури сакраментально-євхаристійної та єрархічної. Причому обидві сторони вважають церковну єдність у Євхаристії і в єпископському служінні підставовими для буття Церквою. Тож екуменічні діалоги між Католицькою Церквою і Православними Церквами могли би зосереджуватися передусім на встановленні спільних підвалин віри. Праці над цим завданням присвятила себе Змішана міжнародна комісія у справах міжцерковного богословського діалогу.

Це стосується насамперед першої декади, 1980-1990 рр., коли вдалося виявити значну подібність між православним і римо-католицьким богослов’ям у ділянках сакраментології, таїнства Церкви і Євхаристії, співвідношення між вірою, таїнством та єдністю Церкви, а також таїнства Священства. Натомість, наступної декади (1990-2000 рр.) богословський діалог дедалі більше зосереджувався на проблемах «уніатизму» та «прозелітизму», в яких православна сторона вбачала найбільшу небезпеку для богословського діалогу і які, врешті-решт, призвели до призупинення праці комісії в 2000 р. Незважаючи на довгий період поступу, богословський діалог зазнав краху, передусім через проблематику уніатизму; і, принаймні у розв’язанні цієї делікатної проблеми, здавалося, знову повернувся до своєї висхідної точки.

До великих заслуг папи Венедикта XVI належить і та, що незабаром після початку його понтифікату Змішана міжнародна комісія з богословського діалогу між Римо-Католицькою і Православними Церквами змогла знову продовжити свою роботу. При цьому вона зосереджувалася на розгляді тієї болючої точки еклезіології, що досі перешкоджала сопричастю між Церквами, а саме – питання примату єпископа Риму. З ухваленням 2007 р. в Равенні основоположного документа про «церковні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви» вдалося значно просунутися вперед, позаяк обидві Церкви задекларували, що Церква потребує протоса на локальному, регіональному та вселенському рівнях. Однак над цим порозумінням нависла тінь його заперечення з боку Російської Православної Церкви Московського патріархату, яка на вселенському рівні не визнає жодного верховенства. Та все ж на богословських підвалинах Равеннського документа необхідно було зробити наступний крок – розглянути історичне питання: яка роль належала єпископові Риму в першому тисячолітті, коли Схід і Захід були разом? Це дослідження історії тим часом також застопорилося і має продовжитися богословською дискусією про співвідношення в Церкві між приматом і синодальністю.

Певний крок у цьому напрямі зробив уже папа Іван Павло II своїм запрошенням до християнського світу взяти участь у терпеливому братерському діалозі з ним про примат єпископа Риму, з метою віднайти таку «форму здійснення примату», «яка, нічого з суті своєї не скасовуючи, відкрилася б на нову ситуацію», а точніше – це служіння має «вершити діло любові, що визнали б і ті, й інші». Цей діалог, що розрізняє суть примату і конкретну форму його здійснення, продовжує відбуватися під добрим знаменням, якщо не втрачати з поля зору тієї мети, яку майбутній папа Венедикт XVI сформулював уже в сімдесятих роках: Рим від Сходу «щодо вчення про примат не повинен вимагати більшого», «ніж це формулювалося і практикувалося в першому тисячолітті». У своєму великому інтерв’ю з Петером Зеевальдом папа Венедикт XVI навіть наважився на висловлювання, що Східні Церкви є «справжніми партикулярними Церквами», хоча й не перебувають у сопричасті з папою, і в цьому сенсі єдність із папою не є «конститутивною для партикулярної Церкви». Але, з іншого боку, ця відсутність єдності означає, мовляв, і «внутрішню ваду партикулярної Церкви», тож із цього огляду відсутність сопричастя з папою є «вадою цієї живої клітини». І, підсумовуючи, папа каже: «Вона залишається клітиною, вона може зватися Церквою, але цій клітині бракує одного, а саме – сполучення зі всім організмом». Таким чином папа Венедикт XVI зробив важливі кроки назустріч православ’ю, і подальший діалог має розвиватися в цьому напрямі.

2. Ключове питання примату на видноколі еклезіологічних проблем

Однак питання примату єпископа Риму не є якимось ізольованим частковим питанням. Це насамперед видно з того, що православна сторона взагалі уважає папське верховенство руйнівним для еклезіальної структури. При цьому православне богослов’я обґрунтовує цей висновок потребою єдності між святими таїнствами і юрисдикцією, яку, на його думку, уряд папи порушує, позаяк він не є святим таїнством, а «лише» юридичним статусом, який однак вивищує себе над сакраментальним устроєм. Тут виразно бачимо, що в основі проблеми примату лежать відмінності в еклезіології.

Православному розумінню Церкви, мабуть, найкраще відповідає поняття євхаристійної еклезіології, яке спочатку розвинули російські богослови-емігранти в Парижі після Першої світової війни, – свідомо протиставляючись папському централізму в Римо-Католицькій Церкві. З православної точки зору Церква Ісуса Христа присутня і звершується в кожній місцевій Церкві, зібраній навколо свого єпископа, в якій відправляється Євхаристія. Через те, що місцева Церква, що звершує Євхаристію зі своїм єпископом, розуміється як репрезентація, актуалізація і реалізація єдиної Церкви в конкретному місці, кожна євхаристійна громада є цілковито Церквою і їй нічого не бракує. Звідси єдність євхаристійної громади з іншими громадами, що звершують Літургію, є зрештою її зовнішнім виміром, і горизонтальна єдність місцевих Церков між собою не вважається засадничою для буття Церквою, принаймні не має вирішального значення. Хоча така єдність уважається похвальною та цілком притаманною повноті Церкви, та все ж – не визначальною. А fortiori це стосується можливої єдності окремих євхаристійних громад із Церквою Риму і її єпископом, бо жодного пріоритету Вселенської Церкви над місцевою не може бути в засаді. Тож, крім Вселенського Собору не може бути й жодного видимого і ефективного принципу й органу єдності Вселенської Церкви, що був би наділений якимись юридично сформованими повноваженнями, як це розуміє і визнає Католицька Церква в служінні Петра.

Натомість, у католицькому розумінні Церква хоча й цілком присутня в конкретній євхаристійній громаді, але окрема євхаристійна громада не є цілою Церквою. Тож єдність окремих євхаристійних громад між собою і з відповідним єпископом та єпископом Риму є для буття Церквою засадничою, як це видно з євхаристійної анафори у memento ecclesiae, позаяк промовляння імені відповідного місцевого єпископа і єпископа Риму є не дрібницею, що її за певних обставин можна оминути, а «вираженням сопричастя», «в якому окрема євхаристійна відправа за своєю найглибшою суттю щойно набуває свого виключного змісту». 3 католицької точки зору Церква живе у взаємному перехрещенні множинності місцевих Церков і одності Церкви Вселенської.

Так цілковито виявляється головна екуменічна проблема зустрічі між Католицькою Церквою і Православними Церквами. За цих обставин доходимо висновку, «що розуміння Церкви, прив’язане до національної культури, досі незбалансовано протистоїть її соборному, вселенському розумінню». Недарма ця проблематика найбільше загострюється в питанні примату єпископа Риму, а саме в значенні примату загальноцерковного, а не просто регіонального.

3. Екуменічні шляхи в майбутнє

Аби в цьому складному питанні просунутися вперед, з одного боку, як це вже давно постулював єпископ Бруно Форте, Католицька Церква повинна поглиблювати аргументацію, що примат єпископа Риму є не просто зовнішнім юридичним додатком до євхаристійної еклезіології, а нею самою зумовлюється, оскільки всесвітня мережа євхаристійних громад потребує служіння єдності і на загальному рівні. Папство можна зрештою зрозуміти лише на основі цієї всесвітньої євхаристійної мережі. Воно є непроминальним суттєвим елементом Церкви, бо слугує євхаристійній єдності Церкви і дбає про те, щоб Церква знову й знову звірялася з Євхаристією.

З іншого боку, від православних Церков варто сподіватися, що вони відважно розглянуть свою головну еклезіологічну проблему, а саме – автокефалію національних Церков і їхню неодмінну тенденцію до націоналізму. При цьому можна з вдячністю констатувати, що й православні богослови, наприклад Йоан Меєндорф, вважають концепцію автокефальних національних Церков властивою слабкістю в православ’ї, так що й на цій підставі можна було би рекомендувати примирення між євхаристійною еклезіологією і засадою Петрового служіння.

З екуменічного огляду в цьому ширшому контексті проблем верховенство єпископа Риму, з одного боку, як наголосив папа Павло VI, є «головною перешкодою» для відновлення повного церковного сопричастя з православ’ям. З іншого боку, на погляд папи Венедикта XVI, воно є водночас і «головною можливістю» для досягнення тієї ж мети, «бо без нього і Католицька Церква давно розпалася б на національні й обрядові Церкви, що вчинило би екуменічний простір цілковито непроглядним; воно також уможливлює зобов’язуючі кроки до єдності».

При цьому найважливішим є не втратити з поля зору властивої мети екуменічного діалогу між Католицькою Церквою і Православними Церквами, що, принаймні з католицької точки зору, може полягати лише у відновленні видимого сопричастя Церков. Бо, як слушно наголосив папа Венедикт XVI, дотримання нинішнього способу висловлювання про «дві наші Церкви» могло би призвести до встановлення дуалізму в еклезіологічній площині та перетворення «однієї Церкви у привид», «тоді як їй притаманне якраз фізичне буття».

4. Екуменічне значення католицьких Східних Церков

На шляху до подолання цього еклезіологічного дуалізму католицькі Східні Церкви можуть дуже допомогти. Бо, з одного боку, вони своїм богослов’ям і літургією, дисципліною і правом зорієнтовані на Схід, а з іншого, живуть у сопричасті з єпископом Риму. Відповідний Соборовий декрет „Orientalium ecclesiarum” у цьому сенсі підкреслив особливий обов’язок цих Церков сприяти єдності християн: «Східні Церкви, перебуваючи в сопричасті з Римським Апостольським Престолом, мають особливий обов’язок плекати єдність всіх християн, особливо східних, згідно з засадами декрету цього Священного Собору «Про екуменізм». До того ж, Собор визнав за правовими нормами католицьких Східних Церков, а також і пізнішого ККСЦ, їхній перехідний і тимчасовий характер, чітко заявивши: «Всі ці правові норми встановлюються для сучасних обставин, доки Католицька Церква і відокремлені Східні Церкви не дійдуть до повного сопричастя».

Хоча ця екуменічна відповідальність і виявляється нелегкою, позаяк існування Церков, об’єднаних із Римом, знову й знову викликає в православних Церквах тривогу чи принаймні роздратування, але, незважаючи на це оскарження, католицькі Східні Церкви здійснюють важливу функцію побудови мостів і допомагають нам уже нині екуменічно інтенсивніше дихати двома легенями, сприяючи «розширенню на схід» і в ділянці екуменізму. За це їм – наша особлива вдячність і пошана.

Переклав з нім. Олег Конкевич

 

Опубліковано у Без категорії | Теґи: , , . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.