«Трагічні сторінки історії УГКЦ» — Блеженніший Любомир Гузар про 60-ті роковини псевдособору

( розмір 5.37 MB )

Під час Синоду УГКЦ, що відбувся у Львові 25—31 серпня 2005 року, було вирішено у 2006 році провести відзначення 60 річниці Львівського псевдособору та використати цю нагоду для примирення з православними братами. Головні моменти відзначення: подяка Богові за те, що Церква вистояла у ті буремні роки, вшанування усіх, хто ніс тягар переслідування, молитва за тих, кого переслідували і тих, хто переслідував, на підставі отриманого гіркого досвіду вироблення напрямків подальшої діяльності. У відповідь на це рішення 16 січня 2006 року Синод єпископів Києво—Галицької Митрополії УГКЦ затвердив такі основні заходи та дати їх проведення: 3-4 березня 2006 року — наукова конференція у місті Києві; 7 березня 2006 року — концерт «Реквієм» у Національному Академічному театрі опери та балету ім. Соломії Крушельницької у місті Львові; 8 березня 2006 року — Архієрейська Божественна Літургія за участю всіх Владик Києво-Галицької Митрополії в Архікатедральному соборі Святого Юра; 11 березня 2006 року — поминальний хресний хід вулицями Львова; 12 березня 2006 року — Божественні Літургії у всіх церквах УГКЦ в Україні та за кордоном. Про мету цьогорічних відзначень псевдособору ми запитали у Блаженнішого Любомира, Верховного архієпископа Києво—Галицького УГКЦ.

— Мета подиктована нам історією. Наспів час, коли треба осмислити те, що сталося. Це не є тільки згадка дати, це не є тільки відзначення чогось, що сталося. Але це є бажання зробити свого роду історичний підсумок, застановитися, що ми навчилися із цього псевдособору і з того, що було перед ним, що було після нього, щоб передати цю подію історії, поручити її в руки Божі і застановитися, як і куди нам іти далі. Це є, властиво, мета. Не є метою, щоб збуджувати якісь почуття жалю над собою, в собі чи в других, щоби збуджувати почуття якоїсь помсти на комусь. Але прямо, щоб, з одної сторони, очистити свою пам’ять прощенням усім тим, хто спричинився до тої події і до того всього, що з нею зв’язано, а з другої сторони, щоб запросити тих, хто, ми знаємо, в якийсь спосіб співдіяв тому більш чи менш добровільно і остаточно поставити питання, чи можна нам разом з другими іти в якесь майбутнє, в якому подібні історії, подібні події стануть неможливими.

— Отож, 3-4 березня 2006 року у Києві в приміщенні Культурно-Мистецького Центру Києво-Могилянської Академії відбулася Міжнародна наукова конференція «Насилля влади проти свободи сумління. Репресивна політика радянської держави щодо християнських Церков і віруючих, ідейні засади, механізми реалізації, історичні наслідки». Її організаторами є Інститут історії Церкви УКУ та кафедра історії Українського університету Києво—Могилянська академія. Наукову конференцію присвячено з’ясуванню цих та інших історичних обставин церковно—державних взаємин у минулому, які обернулися брутальною зневагою свободи сумління та жорстокими переслідуваннями за віру. Трагічні наслідки цього даються взанки і сьогодні. Участь у конференції взяли історики, богослови філософи і політологи, а також представники Церков політичні і державні службовці. Усі, хто зацікавлений у тому, щоб суспільне та духовне життя у вільній українській державі грунтувалося на засадах правди і справедливості а трагедія минулого більше ніколи не повторилася. В рамках наукової конференції 3 березня 2006 року о 17.30 в культурно-мистецькому центрі Національго університету Києво-Могилянська академія відбулося відкриття виставки «Репресована Церква» присвяченої 60-ій річниці початку масових репресій комуністичної влади проти віруючих і Церкви у Західній Україні. Виставку підготував Львівський музей історії релігії. Крім музейних колекцій на виставці представлено матеріали з архіву Інституту історії Церкви УКУ, Студіону, Музею сакрального мистецтва Львівської духовної семінарії Святого Духа УГКЦ. Експонати виставки висвітлюють ідейні та організаційні засади репресивної політики КПРС супроти віруючих і Церкви. Трагічні події 45-49 рр. у Західній Україні, ліквідації УГКЦ як легальної інституції, мучеництво священнослужителів та віруючих, діяльність, стійкість у вірі катакомбної Церкви, легалізацію Церкви на рубежі 80-90х років двадцятого століття — читаємо у повідомленні Інформаційного відділу Львівського музею історії релігії. Відтак 7 березня 2006 року о 18 о годині у Львівській опері розпочнеться концерт «Реквієм», під час якого на сцені буде представлено часи підпільного життя Церкви на прикладі одного священика, який повернувся із заслання. Автор сценарію — Юрко Прохасько, режисер — Володимир Кауфман. Вхід — за запрошеннями, які можна отримати у економа Львівської архієпархії. 8 березня об 11 годині в Архікатедральному соборі Св. Юра за участю всіх владик Києво-Галицької митрополії розпочнеться архієреська Божественна Літургія. Спільну молитву очолить Блаженніший Любомир. Богослужіння відбудеться рівно через 60 років з того дня, коли на Львівському Соборі відбулося голосування за приєднання до Російської Православної Церкви. 11 березня вулицями Львова пройде молитовний хресний хід. Про нього рам розповів отець Орест Фредина — голова оргкомітету відзначень, протосинкел Львівської архієпархії. Похід, за словами отця Ореста, розпочнеться о 17 годині від Собору Св. Юра. Передусім буде відслужено панахиду за тих, які терпіли, зазнали тортур і рівнож за тих, хто завдавав страждань.

— Перша зупинка є біля пам’ятника жертв терору. Церква завжди була серцем народу і страждання народу, і страждання Церкви ніколи не можна було відділити. Там буде зупинка і коротке лаконічне слово. Далі процесія вирушає до приміщення СБУ на вулиці Вітовського, колишнє приміщення КГБ, де писалися усі справи на священиків, де був своєрідний молох цієї тоталітарної машини. Там так само буде коротенька зупинка, лаконіне слово, яке має пояснити, чому ми тут зупиняємося. І тоді старенький священик передає молодому хрест. Із тих багатьох різних хрестів складається така решітка. Натупна зупинка є біля тюрми. Надзвичайно багато людей постраждало в тому числі і священиків я знаю один випадок, коли отця Ковалика в тій тюрмі розіп’яли на дверях. Тут пропонується, що людина, яка була свідком, учасником тих тортур і переживань передає молодій дівчині білий вишиваний рушник, це свого роду доля українського народу, яка в такий спосіб пишеться. І так далі рушаємо. Наступна зупинка є біля пам’ятника Маркіяну Шашкевичу, колишнього приміщення духовної семінарії, і тут якраз отець Пристай, який був свідком події, передає ректорам духовної семінарії і Католицького університету Святе Письмо. Це те чим живе Церква, чим ми далі виховуємся, звідки черпаємо свою силу. І так далі, оскільки це центр міста і є фігура Пресвятої Богородиці, буде так само коротенька молитовна зупинка, і тут відзначиться участь і звичайних світських людей, і представників монаших згромаджень і там передасться ікона Пресвятої Богородиці, що використовувалася у підпільний Церкві на богослуженнях, так само комусь з молодих людей, щою вони, цей скарб отримавши, несли його далі.

Відтак наступна зупинка на площі Ринок. Там так само діяла така підпільна церква, підпільна квартита, де постійно служилися богослуження і там священик молодому священику передасть єпітрахіль — символ служіння священика Христові і Його Церкві. І тоді наближається процесія до храму Преображення, це саме місце, звідки Церква виходила з підпілля, це місце де греко-католицька парохія повертаєтья у свою Церкву і саме тут є той світлий момент, де отець Ярослав передасть правлячому Архієрею біле світло, що символізує воскресіння Церкви, воскресіння Ісуса Христа. І вже від того, запаливши свічки далі повертаємося, Це своєрідне коло, яке символізує вічність у житті Церкви не дивлячись що вона переживає, вона є вічна бо вона оперта на Христі, вона живе Христом і коли терпить і в момент воскресіння.

12 березня 2006 р. Божественні Літургії за переслідуваних та їх гонителів будуть відслужені в усіх церквах УГКЦ в Україні та за кордоном. Блаженніший Любомир служитиме Божественну Літургію в Патріаршому соборі Воскресіння Христового у Києві.

А зараз у нашій програмі послухаймо роздуми Блаженнішого Любомира про Львівський псевдособор 1946 р.

Що з точки зору Глави УГКЦ і з точки зору Церкви загалом стало причиною псевдособору?

Можна різно підходити до цього питання, можна підходити до нього історично бо, беручи під увагу що подібні ситуації здійснювались у 1839 р., 1875 р., на тих тереанх України, які силою обставин тих часів підпали під окупацію царської Росії. Там в дуже різних обставинах, але з тою самою ціллю створено ситуацію, де вірним греко-католикам, то значить тим християнам, які зберігають відвічну для нас східну Візантійську традицію але, водночас, об’єднані з апостольською Римською Столицею, це значить із наступником Святого апостола Петра Папою Римським. Що з ними ставалось? З одної сторони влада, щоби цих людей підкорити собі вимагала виід них вибору.З одної сторони — влада. Щоб цих людей підкорити собі вимагала від них вибору: або переходити до Римо-Католицької Церкви, яка була у Царській Росії дозволена і досить поширена, мала свою структуру, або ставати членом режимної Православної Церкви, яка мала дуже подібний обряд і дуже подібні історичні корені. Не дозволялося залишатися греко-католиком. В обох ситуаціях була співпраця певних осіб, які за дуже особистих, але і також і дещо ширших причин уявляли собі, що співпрацювати з такою політикою держави є на користь Церкви. У 1946 році ця справа повторилася, але трохи в інший спосіб, бо тут вже діяла не Царська Росія чи царська влада, яка все ж таки себе поважала і була віруючою. Але тут, беручи приклад з минулого, вже цілком безбожна влада задля своїх інтересів використала дуже подібний спосіб, цілу ситуацію, щоб позбутися тих віруючих, які були запереченням отої революції, яку комуністична влада намагалася утвердити, були віруючими людьми. Це означає, були людьми, яких було дуже важко пригнобити. Бо релігія, якщо вона щиро практикована, дає людині певний смак свободи, тому що нагадує тій людині, що вона є творіння Боже, наділений певними правами. Отже, щоб позбутися такого елементу, а крім того релігії і Церкви, яка не співдіяла із режимом і яка ще раніше заявляла про те, що з комунізмом вона не має нічого спільного, тут ще також, думаю, зіграв і національний елемент, бо Греко—Католицька Церква в Україні була дуже виразно, дуже близько до народу. І на підставі свого досвіду була дуже тісно зв’язана з народом, разом з ним терпіла і рятувала його. Тому вона була здатна підтримати в народі різні національні бажання. Ці різні елементи сходилися разом.

— Далі пропонуємо роздуми Блаженійшого про те, чому Собор 1946 року УГКЦ називає Псевдособором.

— Цей собор відбувся абсолютно нелегітимно, бо священиків зігнали насильно, що легко довести. А найголовніше — у ньому не брали участі єпископи, тому що вже рік до того вони були позбавлені волі. Коли стало відомо, що діється, вони осудили це. Отже, відбувся собор без властивих церковних приписів, бо не може бути Церков без скликання і присутності владик. Коли остаточно з’явилися на тому соборі владики, то не були владиками УГКЦ. Вони були вибрані серед священників УГКЦ, які вже тривалий час до тої Церкви не належали і не мали ніякого права скликати Собор УГКЦ. Під кожним оглядом ця подія не мала церковного, релігійного змісту, може, лише ззовні. Це легко було довести після цього собору, бо Церква не перестала існувати. Вона не вважала себе ліквідованою, а продовжувала жити в інших обставинах: у підпіллі, позбавлена прав, майна, можливості нормально діяти. Але Церква діяла у свій спосіб і не переставала це робити не якийсь короткий проміжок часу, а більше, ніж 40 років до хвилини, коли могла проявитися.

Записав о. Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.