Олег Турій про 1020-річницю Хрещення Київської Руси (частина 1) 06.06.2008

( розмір 5.61 MB )

Кор.

Дорогі радіослухачі, цього року офіційно відзначаємо 1020-ліття хрещення Київської Русі. І хоч це не вповні кругла дата варто звернути на неї увагу. Робимо це і ми у нашій програмі. Розпочнемо її із цитування фрагменту звернення Блаженнішого Любомира Глави УГКЦ з нагоди 1020-ї річниці хрещення Київської Русі. Фрагмент звернення озвучив диктор Радіо «Воскресіння» Орест Гарда.

Фрагмент тексту звернення Блаженнішого Любомира.

Урочисті святкування, присвячені тисячоліттю хрещення, у 1988 році відбувалися в Москві, бо так було вигідно окупантам України. Сьогодні, коли ми є господарями власної землі, можемо розпоряджатися нашим часом. Таку знаменну подію, як Хрещення Київської Русі, треба було відзначати вже десять років тому, але, можливо, ще тоді ми були не вповні до того готові. Тепер, думаємо, настав слушний час.

Хрещення, яке було обов’язковим для тодішньої держави, хоч, цілком природно, не було всюди здійснене одночасно, спонукає нас призадуматися. Передусім ми повинні у цей ювілейний рік усвідомити, що офіційне державне хрещення – це не початок християнства на території України. Християнство було знаним в Україні майже від його початків і поширювалося через своїх і чужоземних торговців та подорожніх.

Кор.

Хрещення стало початком Київської Церкви. Саме про неї ми вестимемо розмову у сьогоднішій нашій програмі із доктором історичних наук, директором Інституту історії Церкви УКУ паном Олегом Турієм.

Передусім ми попросили пояснити сучасному українцеві що таке Київська Церква, адже з нагоди святкування ювілею хрещення та і раніше часто звучить цей темін.

Олег Турій

Насамперед мається на увазі саме період існуваня Церкви від її офіційного запровадження як християнської релігії, як державної релігії, у Київській Русі і з огляду на давню традицію називати Церкву від імені першопристольного міста, то цю церкву, або точніше, Київську митрополію, яка була юрисдиційною структурою і бо’єднала усіх східних слов’ян у час правління Володимира Великого. Тож після нього ми називаємо за цією аналогією цю Церкву — Київська Церква. Іншими словами Київська Церква це є давня історична київська митрополія і усі церкви, які є спадкоємницями цієї церкви, незважаючи на подальші чи то конфесійні чи юрисдикційні поділи, але усі ті, які вийшли з лона цієї церкви, вийшли з лона цього святоволодимирового хрещення, ми можемо вважати їх спадкоємцями цієї київської традиції. Інша справа, наскільки впродовж історії та чи інша частина давньої київської церкви визнавла себе і хоче сьогодні визнавати себе частинкою цієї Церкви, це вже треба ставити питання дуже конкретно до кожної із сучасних юрисдикцій, як ми звично говоримо у цих термінах. А коли ми хочемо охарактеризувати не лише юрисдикційно, а , так би мовити, змістово що є Київською Церквою я би сказав, що унікальність і оригінальність цієї київської християнської традиції полягала саме у тому, що ця традиція не була кимось принесена ззовні. Тому що вона не була накинута насильно і вона склалася, доречі, впродовж кількох століть ще до Володимирового хрещення. Дуже неправильно пов’язувати християнізацію Русі виключно з цим так би мови таким гарним алегоричним моментом, моментом купання чи окроплення людей у Дніпрі, а треба розуміти, що християнство проникало на наші терени із найдавніших часів. Є легендарні свідчення про спроби, скажем так, апостольського благословення для руської землі, є перекази про мученицьку смерть, зокрема, Папи Климентія вже наприкінці першого — на початку другого століття. Таких безіменних мучеників ми маємо дуже багато з тих давніх часів. Відомо що вже в четвертому столітті були християнські колонії у Криму північному причорномор’ї. Тобто ми можемо говорити про дуже тривалий процес і, що дуже важливо, проникаючи на наші землі, ця християнська віра ставала частиною духовної культури населення. Вона наповнювала новим смислом життя тих людей. І ще одна дуже важлива риса християнізації Руси-України полягала у тому, що вже від самих початків і навіть внаслідок офіційної християнізації Русь не була, так би мовити, об’єктом християнізації. Населення Русі, її еліта виступало суб’єктом, тобто дуже часто актом свідомого добровільного, більш чи менш добровільного, але все ж таки вибору. Це є один момент, а другий — що ця традиція відразу поєднувала в собі різні складові елементи. Тобто ми маємо християнську традицію Київської Церкви, яка містить візантійський обряд, але він від самих початків був не у грецькій літургійній мові, а у церковно-слов’янській мові, яка, як відомо є творіння рівноапостольних Кирила і Методія. Якщо ми долучимо сюди ще і наповнення християнським змістом давніх, ще дохристиянських звичаїв, якими ми сьогодні гордимося, як частинами нашої спадщини, то ми зрозуміємо, що ця християнська, Київська традиція мала своєрідний синтезуючий характер. Тобто вона була сплавом, органічним поєднанням того, що на той час дала світова християнська цивілізація і що найбільше відповідало умовам нашого народу. Мені знається, в цьому і полягає суть сьогоднішнього нашого звернення до цієї київської традиції, щоб ми побачили те, що єднає. Те що є стержнем, духовною опорою існування українців впродовж століть.

Кор.

У своїй відповіді пан Олег згадав, що різні конфесії називають себе спадкоємцями Київської Церкви. Якщо старатися бути об’єктивним, то за якими критеріями можна зачислити когось до спадкоємців Київської

Церкви?

Олег Турій

Церква є єрархічною структурою, церква має певний канонічний порядок і, мені здається, що саме у цих критеріях ми можемо розглядати тяглість тієї чи іншої церковної традиції і, очевидно, враховуючи і певні історичні етапи. Тому одним із таких критеріїв це є питання території поширення. І якщо ми подивимося то ця територя змінювалася впродовж часу, вона ділилася на кілька юрисдикцій, зокрема, в середині 15 ст. від київської давньої митрополії, тої якою вона існувала з моменту християнізації, відділилася московська миторолія, яка пізніше отримала статус патріархату, у, так би мовити, різних складних обставинах. І тим не менше за допомогою світської влади, внаслідок тиску на царгородського патріарха і т. д. Тому ми вже можемо говорити що з лона Київської митрополії з’явилися дві митрополії. Поділи юрисдикційні траплялися і раніше. Були спроби створити Галицьку митрополію в період Галицько-волинського князівства. Ще раніше подібну спробу здійснив суздальський князь Юрій Долгорукий і його син Андрій Боголюбський, який хотів мати митрополію для власного князівства. Тобто ми дуже часто бачимо, як через ті чи інші політичні обставини територія якоїсь церковної провінції може ділитися, може знову об’єднуватися іт. д..

Пізніше ми зможемо говорити про інший вид поділу, поділу, який не означав територіального розмежування первісно, а відбувся радше з огляду на питання сопричастя і юрисдикційного підпорядкування. Це, очевидно, наслідки Берестейської унії помимо бажання її творці й відкрити київську митрополію чи відновити її зв’язки із ширшим християнським світом. Сталося так, що частина єпископів і значна частина мирянства, шляхти не підтримали цю ідею, воліючи залишатись у давньому зв’язку із царгородським патріархатом і таким чином відбувся, скажемо так, поділ київської митрополії вже радше за якоюсь конфесійною ознакою. Але і одна і друга в даному випадку церкви вважали себе одинаковою мірою спадкоємницею київської церкви, тому можемо вважати сучасні церкви, які є в Україні, які є у єдності з Римом, чи які не є у єдності з ним, одинаковою мірою спадкоємницєю цієї київської традиції.

Набагато боліснішим є питання, яке склалося внаслідок утворення Московського патріархату. Бо московська церква в суто історичному відношенні є дочірньою по відношенню до Києва. Натомість завдяки здобуттю вищого єрархічного статусу пізніше вона сама почала сама претендувати на певні території, які входили до київської митрополії, які були дуже чітко відокремлені від московської юрисдикції та, покладаючись вже на аргументи не стільки канонічні, як радше такі емоційно-конфесійні. І тому в сьогоднішніх дискусіях дуже часто одні аргументи підмінюються іншими тому питання хто є дочкою а хто — матір’ю, воно досьогодні дуже сильно затуманює певні питання, не даючи на них конкретної відповіді. Очевидно, якщо ми дивимося в історичному плані, то ми бачимо і мусимо це визнати, що московська церква є також спадкоємницею київської церкви. Проблема полягає у тому, що московська цервка вважає себе церквою-матір’ю, не визнає себе дочкою по відношенню до Києва. Отже, тут не лише питання історичної спадкоємності, а лише питання самосвідомості, якщо церква визнає себе приналежною до цієї традиції, і інші, ті які належать до цієї традиції трактують її у цьому сенсі, то, очевидно, що тут немає сумніву у такій приналежності. Проблема полягала у тому, що дуже часто через політичні обставини, через сторонні завоювання відбувалася зміна і кордонів тієї чи іншої церковної юрисдикції і їхнього статусу і їхнього підпорядкування. Відомо, що наслідком просто приєднання частини східних теренів України до російської держави стало спочатку поглинання київської православної митрополії московським патріархатом, а пізніше таке ж аналогічне поглинання київської унійної вже митрополії і, що дуже важливо, що і одна і друга митрополія мали назви київських і, як бачимо вони були якби принесені в жертву імперській церкві царської Росії.

Кор.

З ваших відповідей зрозуміло, що ви чітко і недвозачно зачислаєте УГКЦ як спадкоємця Київської Церкви. Це означає, що УГКЦ у центральній та східній Україні не появилося у 1596 році а продовжувало своє існування вже тепер у єдності з Римською апостольською столицею. Які аргументи можете назвати щоб відкинути закиди тих які твердять, що греко-католики у наші дні здійснюють експасію на схід?

Олег Турій

Я би на це питання почав відповідлати з того, що ви сказали, може би розвинув трохи більше цю тезу,що абсолютно помилковим, а я би сказав навіть абсурдним є вважати дату 1596 рік, Берестейську унію як дату виникнення Церкви, яка сьогодні називається УГКЦ. Це неправильно з двох обставин. Перша — Церква не може виникати на порожньому місці. Церква, це є тіло Христове, вона поширюється завдяки діяльності Святого Духа, тому дару, який отримали апостоли і в певний конкретний час на певній території вона з’являється саме завдяки тому, що з’являються люди, які вірують, з’являються священики, єпископи, які тих віруючих людей провадять до спасіння. Тому очевидно що говорити, що 1596 рік, Собор у Бересті зранку, митрополити єпископи були в одній церкві а потім зібралися, створили якусь іншу, це є просто звичайним абсурдом. УГКЦ є тією ж самою Київської Церквою. Вона є не тільки спадкоємницею цієї Церкви, вона є безпосередньою її, так би мовити, продовжувачкою тієї традиції. Більше того я навіть собі дозволю на такий факт, який не дуже часто згадують, а навіть замовчують деякі критики. Ви говорили, що Глава сучасної УГКЦ є єдиним з єрархів, який безпосередньо успадкував давній титул митрополитів київських. Очевидно ці титули змінювалися з часом щодо його рангу і гідності, як це трапляється, але лінія митрополитів є безперервною, якщо ми візьмемо від часів Володимира Великого і уже розглянемо часи після Берестейської унії, то ці митроплити завжди у своєму титулі мали оцей додаток митрополитів київських. Навіть у тих випадках, коли унія була насильно ліквідована Росією, то галицькі митроплити, які провадили Церкву у західній Україні, вони у своєму статусі вважалися як би адміністраторами київської митрополії і таким чином бодай номінально управляли чи зберігали ті права і компетенції, які мали київські митрополії.

Кор.

Тоді ми попросили назвати другий елемент, іншу причину.

Олег Турій

Другий момент, про який ми з вами говорили в якому сенсі ми можемо говорити про Греко-Католицьку Церкву, як спадкоємницю цієї Київської Церкви. Коли ми подивимося на те, в якому форматі, в якому вимірі існувала церква східної традиції після того бурхливого 17-го століття відомого своїми війнами, повстаннями, спробою України здобути державну незалежність, але пізніше які оберзулися включенням значної частини лівобережних теренів до складу російської держави, то ми можемо з вами говорити, що десь від кінця 17-го століття, ціле 18-те століття майже єиною церквою, яка була на тереанх аж до Дніпра включно разом із територією сучасної Білорусії.

Підготував отець Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.