Преосвященний владика Гліб Лончина — про його душпастирську подорож до Індії, Іспанії та Італії. 25.01.2008

( розмір 6.49 MB )

Дорогі радіослухачі, сьогодні у нашій студії ми будемо спілкуватися із преосвященним владикою Глібом (Лончиною), апостольським візитатором для українців греко – католиків в Італії, Іспанії та Ірландії. Владика Гліб є тут, у нашій студії, щоб поділитися з нами своїми враженнями після своїх візитів до Індії, Італії та Іспанії, які відбулися у його житті у минулому 2007 році, у другому півріччі. Це перша нагода для широкого загалу повідомити, розповісти про ці візити і певним чином підсумувати їхнє значення. Владико, вітаємо вас у нашій студії, дякуємо за можливість спілкуватися з вами.

Владика Гліб (Лончина)

Дякую дуже.

Кор.

Ви потрапили до нашої студії не випадково звичайно, адже за останні півроку, 2007 року, ви дуже багато були за кордоном. Безумовно в певній мірі тому, що самі ваші обов’язки вас до цього зобов’язують, адже ви є візитатором для українців греко – католиків в Італії, Іспанії та в Ірландії. Але крім того ви ще встигли побувати і в Індії. Отож, яка мета ваших візитів до Індії, Італії, Іспанії?

Владика Гліб (Лончина)

Вони були дуже різні, тому що в Індії ми не маємо там наших церковних громад, навіть не знаємо, чи є там українці. Є там наше посольство, але до Індії я їздив на прохання і доручення Блаженнішого Любомира. Властиво, то він мав їхати, його вже давно запросили як одна , так і друга східні Католицькі Церкви — Сиро – Малабарська та Сиро – Маланкарська, щоб відвідати Індію, щоб зав’язати з ними контакти. Вони є найбільші, ця Сиро – Малабарська є найбільша східна Католицька Церква після нашої. Якщо у нас числиться коло 5 млн., то у них є 4 млн. І вони є на своїй землі, в Індії, особливо у штаті Керела. Там так само є менша Сиро – Маланкарська Церква і вірних цієї Церкви є менше, коло 0,5 млн. Отже, Блаженніший мене послав, тому що він сам не міг поїхати з огляду на здоров’я. Послав, щоб нав’язати з ними контакт, щоб ми могли бути знайомими і мати контакти і особливо, щоб у майбутньому можна було потім одним голосом, щоб східні Католицькі Церкви одним голосом заговорили на різних зібраннях цілої Католицької Церкви. Отже, це була мета подорожі до Індії. А до Італії чи Іспанії — це були душпастирські подорожі, щоб відвідати наших священиків і наших вірних.

Кор.

Владико, ви вже згадуєте у своїй першій відповіді про інші Католицькі Церкви, східні Католицькі Церкви, зокрема про Сиро – Малабарську та Сиро – Маланкарську. Якщо так пробувати, не кажу порівняти, а просто співставити: от є УГКЦ, яка для наших слухачів є безумовно відома, знають, що це таке. Отже, у чому подібність і у чому відмінність між цими Католицькими Церквами?

Владика Гліб (Лончина)

Подібність у тому, що і вони, і ми є східними католиками, тобто не йдемо за латинським обрядом, але за нашими обрядами, в яких ми народилися і розвиваємося. У нашому випадку це є Візантійський обряд у нашому народі, а Сирійський обряд, відповідно або західний, або східний у сиро – малабарців чи сиро – маланкарців. Як східні Католицькі Церкви ми йдемо за своєю традицією, але є в єдності з апостольським престолом з Папою Римським. Наші також подібності в тому, що служимо у наших обрядах, катехизуємо. І вся церковна структура є досить подібна. У них є також Верховний Архієпископ, як у нас, і є як в одній, так і в другій Церкі єпископи на чолі єпархій і мають багато священиків. Тепер різниці є такі. Отже, найперше, якщо ми є Візантійського обряду, то вони є Сирійського. Одні є західно – сирійського, маланкарці, малабарці є східно – сирійського обряду. Отже, їхній спосіб служіння Святої Літургії є дуже відмінний. Не тільки в тому, що вживають свою рідну мову — малаялам у Керела або хінді в інших частинах Індії, але взагалі у способі служіння. То правда, що цей обряд дуже підкреслює містичність, таінственність. Наприклад, у нас перед престолом є іконостас, то у них — велика занавіса, звичайно червона. Вони її розкривають так, як ми розкриваємо Царські Врата, а перед Святим Причастям її закривають, і там відбуваються розломлення хліба і так далі. Потім під час Літургії дуже таким характерним було, коли служачі дзвонили у дзвіночки і махалирепідами, а самі репіди іакож мали дзвіночки. Отже, все це є для підкреслення таінственності тої драми, яка відбувається на престолі. Їхній зовнішній одяг є такий. Всі вони носять білі підрясники. То розуміється, тому що це є тропічний клімат, і він зроблений з легкої матерії. Але до Служби Божої вбирають довгі шати. Мають єпитрахиль так, як ми, пояс і нарукавники. Але їхній фелон є так, якби мантія. І то як священики, так і єпископи мають такі самі ризи. Очевидно єпископи мають свої мітри і жезла.

Кор.

Владико, якщо говорити скажем так, на кшталт український, як виглядає там міжконфесійна ситуація? Як живеться отим східним католикам у цій країні?

Владика Гліб (Лончина)

Вони там є посеред також і латинських католиків, і православних, розуміється сирійського обряду. Отже, там є також Православні Церкви.

З латинниками вони беруть участь у загальній єпископській конференції Індії. Але крім того вони у штаті Керела мають окреме тіло, що називається Федерація єпископських конференцій. То значить Латинська, Сиро – Малабарська і Сиро – Маланкарська мають новий центр, який я відвідав, де вони часто сходяться, обговорюють різні питання, які стосуються всіх трьох Церков. В останньому часі було питання про шкільництво. Бо там, у Керела, є комуністичний уряд, який хотів би взяти команду над школами. А натомість загальноіндійський закон гарантує меншинам право на свої школи, на свої Церкви і на свою діяльність. Отже, ці всі католики сходяться разом і обговорюють стратегію, як себе вести і як себе боронити у цьому питанні. А крім того мають різні душпастирські питання. Я відвідав також один реколекційний центр, що направду дуже великий. Там може кількадесят тисяч осіб нараз сходитися на різні конференції і реколекції. Так що є співпраця між ними. Одна річ, яку вони самі, так би мовити сиро – малабарці і сиро – маланкарці переживають, то є те, що мають труднощі у душпастирстві за кордоном. Вони, наприклад, у країнах Перської затоки мають дуже багато своїх емігрантів, а також і в Америці та в інших країнах Європи. Отже, вони там хотіли б якось посилати своїх душпастирів, але якось це їм так не вдається. Є дуже мало таких душпастирів чи взагалі громад їхніх власних у цих країнах. Тепер недавно тому було іменовано єпископа для Чікаго, для сиро – малабарців в Америці. Так що помалу там вже розвивається. Але вони є одинокі, а мають дуже велику емпграцію. У них подібні проблеми щодо душпастирства за кордоном, тобто потреба того душпастирства, але вони набагато більше обмежені, ніж ми. Я думаю, що наша ситуація щасливіша. Нам все ж таки вдалося своїх священиків посилати і зорганізувати громади.

Кор.

Владико, на завершення обговорення теми вашого візиту до Індії. Мабуть, це був перший ваш візит, тобто ви вперше побачили цю країну, але перед тим ви були вже і в Америці, в Італії. Які ваші враження про цю країну?

Владика Гліб (Лончина)

Це дуже цікава країна. То є цілком інша культура, і вони живуть у тропічному кліматі. Люди там є темношкірі, чорноволосі. Живуть досить бідно, а по селах, я б сказав, бідно живуть, але гідно. Міста є більше вже розвинуті, так як у всьому світі. Але по селах є багато бідноти. Їхні харчі є дуже пікантні, дуже гострі. Було дуже важко звикнути до цього. Я думаю, що це тому, що клімат цього вимагає. Це їм допомагає переносити цю спеку. Але то є дуже добрі люди. Я де небудь ходив, то завжди знаходив таку ввічливість до чужинців і відкритість. Допомагають одні одним, хоч вони живуть бідно, але вони діляться одні з одним. Взагалі, це для мене була дуже цікава подорож.

Кор.

Владико, в офіційних повідомленнях було зазначено, що у жовтні і листопаді ви візитували громади УГКЦ в Італії та Іспанії. Отже, яка душпастирська ситуація на цей час у цих країнах?

Владика Гліб (Лончина)

В Італії ми вже маємо понад сто громад. Це місцевості, де або живуть наші священики, або доїжджають хоча б раз на місяць, служать нашим людя і по італійських церквах і стараються допомогти людям у їхніх різних справах. Ми стараємося щоб якась мінімальна катехизація відбувалась, переважно в якихось більших центрах вдається, щоб по Службі Божій священик ще якийсь час катехизував людей. Є також підготовка до подружжя, до хрещення, тобто така мінімальна праця відбувається. Багато важче є щось робити систематично, або по малих місцевостях, тому що наші люди не мають таких звичайних робіт, коли приходиш о дев’ятій і йдеш о шостій годині. Вони працюють переважно по домах і не мають багато вихідних, хіба що дві години на день десь по полудні щодня, чи в четвер або в неділю цілий день. Отже з ними, практично можна зустрічатися в то один день у неділю. Священики роблять те що можуть.

В Італії маємо біля сорока священиків, деякі з них живуть там на місцях і допомагають у душпастирстві для італійців. А інші доїжджають до цих місцевостей, вони студіюють або працюють у Римі. В Іспанії подібно, але там є менше, маємо 16 священиків і понад тридцять громад, також розкиданих по цілій Іспанії. Більші громади є у Мадриді, Барселоні, Малакамурсії, Севільї та інших містах.

Кор.

Владико, ви називаєте цифри. Тут понад сто, а тут тільки понад 30. Чому така різниця у таких кількісних показниках, чим ви це поясните?

Владика Гліб (Лончина)

Перше, це те, що надагато більше людей приїхало до Італії. Друге, в Італії вже якась церковна структура є. Є наші отці в Римі, вони почали доїжджати до різних місцевостей. Так помалу це розвинулося. А в Іспанії все почалося набагато пізніше, хоч на початку був тільки один священик, отець Йосиф Марторин Казанова. Вже в дев’яностих роках, коли почали приїжджати наші люди він сам об’їхав цілу Іспанію і там заснував громади, але він міг доїжджати тільки час від часу, бо було дуже багато. А вже після 2000-го року почали приїжджати інші священики, і таким чином сьогдні маємо трошки більше громад. Але це все почалося значно пізніше в Іспанії ніж в Італії.

Кор.

Владико, напевно зараз є та ситуація, що значне число осідає на постійно. Вже починають переїжджати з сім’ями, дітьми і дуже ймовірно, що вони там будуть мешкати до кінця днів своїх. Як Церква може і хоче реагувати на такий стан. Тут вже йдеться не лише про душпастирську опіку наших заробітчан, а про вірних нашої Церкви, які живуть стало? Чи це враховано? Які перспективи, які заходи?

Владика Гліб (Лончина)

Ми бачимо, що наша присутність росте і в одній і в іншій країні, через те ми би хотіли мати трохи більшу церковну струкуру, навіть доходити до екзархату чи єпархії. Так маємо в Німеччині, Франції та Англії, це є питання подальшого розвитку. Але одне є певне, що там потрібно присутність єпископа, щоб був з людьми, зі священиками. Щоб можна було ті різні питання і проблеми, які постають розв’язувати і підтримувати людей. Моя ситуація є така, що я тут в Україні є єпископом Курії нашого Баженнішого і через те, коли я тут є занедбую Італію, чи Іспанію, чи Ірландію, а коли я там є, то занедбую працю в Україні. А там конечно, щоб був єпископ на місці, і щоб працював з нашими священиками і людьми.

Кор.

Владико, на порозі Нового року є така добра традиція, подивитися на рік, що минув і певним чином його проаналізувати. Отож, конкретизуючи до вашого виду діяльності, як би ви могли підсумувати, які основні здобутки сталися за минулий, а можливо ще і за попередні роки у справі душпастирства для українців греко-католицків у Іспанії, Італії та Ірландії?

Владика Гліб (Лончина)

Ви знаєте, з останніх своїх подорожей до Італії, Іспанії я побачив якусь різницю, ріст не лише числа громади, але навіть і в праці наших отців. Я дуже задоволений з того, що побачив цього разу. Що вони з дуже великою ревністю і відданістю беруться за це душпастирство, вони журяться різними питаннями, які дуже часто не годні ров’язати, але робимо те що можемо. Бачимо, що священики працюють і я дуже задоволений з того, що бачу цей ріст і таку більшу єдність. Наші церковні громади давно вже хори організували, якісь гуртки організовують. Там де є українці, вони стараються угруповуватися. Певно, що також і свідомі наших великих обмежень. Я все даю такий приклад. Якщо ми маємо понад сто громад в Італії, якби до кожної з наших церков приходило з двісті осіб, не приходять, але якби так було, то раптом це було би двадцять тисяч осіб, а в Італії є понад двісті тисяч. Так що це є десять процентів нашого населення. З різних причин не можемо усі громади обсадити священиками, але також є багато людей, які не приходять до Церкви, які не цікавляться а потім розпливаються у чужому морі. Вже Церква зробила ці перші кроки, але нам треба більше консолідуватися, утверджувати нашу присутність там.

Підготуав отець Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.