Отець Іван Кротець— про міжконфесійну ситуацію в Чикаго, спорудження Патріаршого собору та доцільність переходу на новий календар. 26.03.2008

( розмір 6.10 MB )

Кор.

Дорогі радіослухачі. Перебуваючи у Чикаго 12-16 березня, де супроводжував владику Богдана Дзюраха, єпископа-помічника Київської архієпархії в рамках його офіційного візиту до США, я мав нагоду зустрітися і взяти інтерв’ю в отця-архімандрита Івана Кротеця, настоятеля собору святих Володимира і Ольги в Чикаго. У цій програмі пропонуємо вам послухати те, про що ми говорили. Забігаючи наперед повідомлю що, темами для розмови була міжконфесійна ситуація в Чикаго, будівництво Патріаршого собору та, чи варто переходити на новий календар. Безумовно, що це не всі теми, які ми обговорювали з отцем Іваном, тому просимо слухати це інтерв’ю.

Отче Іване, ви вже багато років душпастирюєте в Чикаго, тому вам, мабуть, легко оцінити якою є релігійна ситуація у цьому місті.

Отець Іван Кротець

Щоб оцінити сьогоднішню ситуацію, треба би йти далеко назад. Тобто, наша парафія Святих Володимира і Ольги святкує цього року сорокаліття свого існування. А це існування в’яжеться з тим, що у шістдесятих роках у нашій стороні змінився календар. Це сталося також у катедрі Святого Отця Миколая. Внаслідок того, що було зроблено 1964 року, чотири роки пізніше блаженніший Патріарх Йосиф у порозумінні з тодішнім владикою Кир Ярославом створили парафію Володимира і Ольги. Це також було пов’язане з тим, що парафія почала дуже таку велику діяльність не тільки у парафії але також у громаді. Було пов’язане це з тим, що вона перебувала п’ять років в українському православному Соборі Святого Княза Володимира і почалася така неписана екуменічна діяльність. Це спричинило багато доброго на широкому колі громад. Де такі спроби були невідомі, де таке співвідношення між православними та греко-католиками було далеке від дійсності. Це дуже помогло самій громаді у широкому розумінні і почалася діяльність на різних відтинках суспільного, громадського життя. Парафія постала для того, щоб зберігати традиційний юліанський календар, традиції, українську мову. А крім того почали існувати різні організації у самій парафії: сестринства, братства, хори і це дуже позитивно вплинуло на різні почини і у ширшому, громадському розумінні. Різні імпрези творилися в парафії, які мали відгук і у ширшій громаді.

Кор.

Які наведете сучасні приклади міжконфесійної співпраці?

Отець Іван Кротець

Як ми тоді перебували в українському православному соборі Святого князя Володимира, то очевидно були в одному храмі, була одна плащаниця, святили разом воду на Йордан, національні свята, очевидно, були всі разом. Але поволі це вийшло на ширшу громаду. Були так-звані дні помісності де старалися заангажувати і ширшу українську греко-католицьку громаду для тої справи. Як приїздили різні достойники, як Блаженріший Патріарх Йосиф, святкували православні п’ятдесятліття Української Автокефальної Церкви і це громада загально святкувала. Це довело до святкування тисячоліття Чикаго, яке відбулося великим піднесенням за участю покійного Патріарха Мстислава і нашого владики Вікентія і різних інших представників міста і ширшої громади.

Кор.

Отче Іване, ви говорите про справді дуже цікаві приклади співпраці, що в Україні не завжди, нажаль, вдається. На вашу думку, дивлячись збоку, що потрібно щоб так близько могли співпрацювати різні конфесії?

Отець Іван Кротець

Тут крім цього, що між тими двома громадами, які співжили під одним дахом протягом п’яти років були і дальші спроби. Існувала дуже жива українська баптистська громада, її пастор покійний Олекса Гарбузюк дуже близько того жив і співпрацював і брав участь у різних нагодах, навіть Богослужіння, але як його не стало, то дещо слабше. Крім цього кожного року українська кредитова спілка «Самопоміч» організує перед різдвяними святами таку зустріч священиків, властиво, священослужителів різних українських церков. Там бувають, очевидно, греко-католицькі священики та єпископи, православні єпископи, священики різних юрисдикцій, баптистські, євангелистські і всі інші є запрошені, що тільки маємо до них доступ і знання про них. І це відбувається в дуже гарному колі і співпраці. Воно має своє значення, хоч воно є формальне але відбивається на загальній співпраці української громади дуже позитивно і корисно.

Не знаю які ближчі є обставини в Україні, знаю що є різні громади, які є дуже близько одна другої і бачимо не раз різні звернення, які підписують представники різних церков і католицьких, і православних і протестантських. Це є добре, воно щось напевно дасть і треба шукати того спільного знаменника не тільки тому, що то є всі разом українці, але й тому, що це є християни. А навіть якщо це не християни, часом є представники інших віровизнань, це є віруючі люди, які мають якісь цінності, які є вищі від того щоденного тільки і дуже треба підкреслювати ці речі з різних боків і під різними кутами і всякими способами і при різних нагодах старатися берегти оце спільне добро і за всяку ціну пропагувати.

Кор.

Вертаючись до ситуації у США. В одному інтерв’ю я почув думку тутешнього душпастиря, що для збереження Церкви у цій країні потрібно, щоб прибували нові емігранти. Чи погоджуєтесь ви з цією думкою?

Отець Іван Кротець

Я був тут у Чикаго у вісімдесятих роках через десять років як молодий священик і парафія сильно росла і процвітала у цей час. Молоді люди дуже активну участь брали і ми мали дуже сильну молодечу організацію Братство Святих Бориса і Гліба, яке не тільки організовувало різні імпрези, програми, організуючі поїздки до Рима на літні курси, які були організовані при Українському католицькому університеті в той час. І була там особлива атракція, коли був блаженніший Патріарх Йосиф. Як я вернувся то Чикаго знову в 1992 році було дещо інакше. Церква вигладала дещо більше порожньою і вона справді почала заповнюватися, як почали приїздити нові люди в середині дев’яностих років і вона сильно наповнилася до тої міри, що, як то казали, не було місця. Ну і сьогодні слава Богу так є. Наша парафія настільки змінилася, що більше як 80 процентів це є нові люди. На щастя зараз є так, що між ними є багато молодих людей, професійних людей і їхніх дітей. Їхні діти поки що дуже близько тримаються і приходять. Діти попередньої еміграції — слабше. Але не можна опускати руки. Є також і позитивні моменти у цьому розумінні. Є в нас все ж таки і деякі організації, які продовжують цю працю. Існує підготовка до хрестин, маємо дуже багато хрестин. Підготовка до вінчань, є молоді люди які є звязані з цим, маємо 50 дітей, які приготовляються зараз до першої сповіді, урочистого Святого Причастя. Існує при парафії школа балету і народного танцю, яка має понад 200 дітей, «Громовиця», яка має дуже велике число дітей, які танцюють, майже професійно. Є інші групи дітей, яких вчать чи то музики, чи співу, чи танців. Замало є сталого катехизування і продовжування цієї праці, яка є у відношенні до першої сповіді і урочистого Святого Причастя. Але це є праця, якій нам треба пробувати посприяти.

Кор.

На початку Великого посту у вас перебував владика Богдан Дзюрах, який приїхав щоб розповісти про будівництво патріаршого собору у Києві та просити підтримати зведення патріаршого центру. На вашу думку, наскільки цей собор у Києві є близьким для тих, хто живе у США?

Отець Іван Кротець

Спочатку, як ця думка вийшла, перенесення патріаршого центру зі Львова до Києва, люди попередньої еміграції сприйняли досить з резервою. Ніби що Львів був центром і треба щоб далі Львів був сильним і т. д. Потривало якийсь час, поки люди зрозуміли що Київ є таки столицею і треба там бути, і треба бути на рівні з іншими церквами і на рівні державному. Сама будова є дуже потрібна, хоч вважав багато хто, що Церква наша повинна була постратися в якийсь спосіб, може, чи то було можливе чи ні, не знати, може то є побожні бажання, одерждати в якийсь спосіб якийсь історичний храм у Києві і т. д. Але це все не є таке просте, як би може воно здавалося комусь. Треба сказати що такого захоплення спочатку не було. Ми вже передали поважні гроші на ту будову. Хай буде через парафію понад сто чорок тисяч доларів ну і тепер далі це робиться і при нагоді приїзду владики передамо від парафії двадцять п’ять тисяч доларів, напевно інші парафії, деякі організації і фінансові і інші. Також і парафіяни, люди з громади також зложили свої пожертви і далі будуть складати, зокрема купуючи ці цеголки, які владика з собою привіз. Участь людей у місії, яку владика проповідував і яку люди сприйняли дуже позитивно напевно залишать у пам’яті його приїзд і його особу а разом із цим пов’язану справу Патріаршого собору, для чого він в особливий спосіб приїздив.

Кор.

І ще одне запитання про тему, яка має відношення до України. У своїй першій відповіді ви згадали що парафія святих Володимира і Ольги постала внаслідок зміни календаря. В Україні сьогодні з більшою чи меншою інтенсивністю обговорюється це питання. Що ви порадите, чи варто сьогодні про це дискутувати і чи взагалі готова Церква до зміни калентаря?

Отець Іван Кротець

Ми тут дивимося на це так — люди приїздили з України і, очевидно, на початках шукали своїх знайомих, своїх рідних і пішли до різних церков. Потому як побачили, що їхні рідні святкують за новим, кажуть що ви тепер святкуєте і шукали Церкви, яка святкує за тим календарем, до якого вони привикли. Тому почали все більше і більше приходити до нашої церкви. Так творилися такі як би концентричні круги. Приїхали перші, які зв’язалися зі своїми знайомими, до них другі і т. д. Так що ми маємо велику громаду, яка приходить до нашого храму, До тої міри, що по інших церквах чи то в катедрі, в у Святого Йосифа вони служать Сдужбу на Різдво 7 січня одну бодай за старим календарем. Мають людей, які все ж таки там приходять і хотіли б щоб вони у тій же церкві взяли участь у Різдвяній Службі Божій. Так що не знаю чи то є реальним тут чи в Україні зараз хоч, можливо, було би гарно, якби ми могли це зробити на такий спосіб як греки. Бо ми повинні бути вірні тому, що Великдень повинен святкуватися за старим календарем. А якби могли домовитися тільки що це мусіло би бути на рівні національному, разом з іншими церквами, православними і іншими. Покійний патріарх Йосиф говорив що ці речі еміграція не повинна вирішувати, але що це повинно бути справді зроблене на національному рівні в Україні бо там є нарід і там є ті справи, які повинні дискутуватися і повинні вирішуватися. Наскільки я знаю і відчуваю не думаю що Україна є готова до цього. Ми тут також не є.

Підготував отець Ігор Яців. (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.