Олег Турій — про відзначення 20-річчя заяви вірних УГКЦ щодо виходу Церкви з підпілля

( розмір 6.54 MB )

Дорогі радіослухачі, 20 років тому, 4 серпня 1987 року, було оприлюднено заяву частини вірних УГКЦ про те, що вони виходять з підпілля. Цю заяву вони адресували до Святішого Отця, тодішнього Папи Римського, Івана Павла ІІ. Зараз ми послухаємо текст цієї заяви мовою оригіналу.

«Святішому Отцеві Іванові Павлові ІІ Папі Римському від єпископів, священиків, монахів, монахинь і вірних Української Католицької Церкви

Заява

Ми, єпископи, священики, монахи, монахині, вірні Католицької Церкви в Україні, що нижче підписалися, заявляємо, що у звязку з перебудовою СССР і більш сприятливим умовинам, що склалися, а також у зв’язку з ювілеєм, 1000-літтям хрещення України, вважаємо за недоцільне продовжувати перебувати у підпіллі: а тому просимо Вашої Святости сприяти всіма можливими способами правній легалізації Української Греко-Католицької Церкви в СССР.

Одночасно звертаємося через Вашу Святість до уряду СССР з нашою заявою про вихід певної частини Української Католицької Церкви з підпілля.

     Дня 4 серпня 1987 року Божого у порозумінні і за благословенням інших католицьких єпископів в Україні ту заяву підписуємо:

єпископи Павло Василик, Іван Семедій, священики Григорій Будзінський, Михайло Гаврилів, Мелетій Малинич, Микола Сімкайло, Григорій Сімкайло, Петро Зеленюх, Володимир Війтишин.»

І далі слідує понад 200 підписів.

Для того, щоби дізнатися більше або конкретніше, або ширше про цей історичний факт, ми запросили до нашої студії історика, як годиться. І у нашій студії ми раді вітати пана Олега Турія, який є директором Інституту історії Церкви УКУ. Вітаємо вас.

Олег Турій

Слава Ісусу Христу.

Кор.

Пане Олегу, отже 20 років тому була оприлюднена така заява до Папи Римського про вихід з підпілля частини членів УГКЦ. Яка передісторія появи такого документу?

Олег Турій

Ця заява на момент її виходу вже була значною несподіванкою і для тодішньої влади Радянського Союзу, а також, мусимо щиро признатися, і для проводу Католицької Церкви. Тому що вважалося, що Українська Греко- Католицька Церква офіційно ліквідована у 1946 році. Офіційно признана радянською владої неіснуючою. По великому рахунку і на Заході дуже мало про цю Церкву знали, навіть називали її «Мовчазною Церквою».Тому поява такого документу, який прозвучав публічно, особливо через західні мас-медіа, через різні радіостанції, які передавали на тодішній Радянський Союз. Це було великою несподіванкою у тому контексті. І, очевидно, передісторією, по великому рахунку, ця тривала, кількадесятилітня боротьба Греко-Католицької Церкви за легалізацію. Боротьба за визнання свого права на вільне існування. І тому ця заява стала результатом цього витривання у підпіллі, незважаючи на переслідування, несприятливі зовнішні обставини, а з іншого боку вона була своєрідним сигналом, вона була тим променем світла, який визначав подальшу перспективу виходу Церкви із підпілля і її розвитку вже у незалежній Україні.

Кор.

Хто серед відомих для загалу підписантів підписали цей документ? Якщо маєте якусь інформацію про те, чому саме ці люди?

Олег Турій

Ініціаторами оприлюднення цієї заяви стала частина духовенства на чолі із двома єпископами, підписи яких з’явилися під цим документом, в пешу чергу це є владика, покійний уже, світлої пам’яті Павло Василик і Мукачівський підпільний владика Іван Семедій. Серед тих, хто підписали, були 23 священики. Серед них ми можемо згадати і сучасних уже єпископів УГКЦ Володимира Війтишина і Миколу Сімкайла. Також кілька інших, активних у підпіллі, священиків і мирян. Але до значної міри фактичну ініціативу появи документу висловили не стільки представники підпільної ієрархії, а радше мирянські активісти із середовища дисидентів, середовища борців за українську незалежність і за релігійну свободу. І тут варто згадати такі імена як Івана Геля, Степана Хмару і багатьох інших, які були раніше об’єднані у так званій Ініціативній групі захисту прав віруючих, яка пізніше стала називатися Комітетом захисту Української Католицької Церкви. Отже, саме ці люди наважилися на цей мужній крок, щоб заявити через посередництво Святішого Отця Івана Павла ІІ світові про те, що так звана «Мовчазна Церква» не мовчить, що вона має мужність і силу заявити не лише про своє право на існування, але вимагати цього від тодішньої радянської влади. І таким чином ця заява, яка для багатьох, ще раз повторюю, була несподіваною, вона, мені здається, і стала свого роду таким знаком осмислення своєї готовності до нового етапу свого існування у Церкві. Треба сказати, що навіть у середовищі підпільної ієрархії не було однозгідності щодо, скажем так, вчасності появи цього документу. Тому що серед підпільного єпископату, серед духовенства існували різні погляди на те, яким чином можна добиватися легалізації. Тобто стратегічна ціль — те, що Церква має бути визнана і те, що Церква має бути реабілітована тією владою, яка її несправедливо засудила, це було однозначно і однозгідно. Натомість, коли це треба робити, за яких обставин і яким чином — щодо цього були певні розходження. І тому важливість цієї заяви полягала саме в тому, що вона походила із середовища, насамперед молодого, молодшого середовища у підпільній УГКЦ, яке домагалося більш активних методів боротьби за визволення Церкви, і яке готове було понести навіть якісь репресії і жертви.

Кор.

Пане Олегу, якщо дивитися на цю заяву, то вона є адресована Святішому Отцеві, Папі Римському. Чому вони вибрали саме такого адресанта свого документу? Чому, наприклад, не апелювали до, не знаю, до ООН чи до Президента Радянського Союзу?

Олег Турій

Я думаю, що адресування цієї заяви і той факт, що під нею насамперед стояли підписи представників ієрархії, мав надати цьому документу суто церковного характеру. І це треба розуміти, тому що влада намагалася політизувати будь-які прояви боротьби за свободу совісті, приписати їх українським буржуазним націоналістам. Саме тому, мені здається, що у цьому контексті абсолютно виправданим і зрозумілим було саме таке адресування. Є й інші причини. Я б не сказав, яка з них є важливішою. Зокрема сам владика Павло Василик у своєму інтерв’ю буквально говорив про те, що стимулом для написання цієї заяви стала підготовка до святкування 1000-ліття хрещення Русі. І та дуже тверда позиція, яку зайняв світлої пам’яті Папа Іван Павло ІІ у відзначенні цього свята, звернувшись до українців з окремим пастирським листом і закликаючи їх достойно відзначити цю дату у тому числі і в дусі, так би мовити, переосмислення давньої історії, в дусі примирення, християнського порозуміння. І, як би відповідаючи на цей заклик Святішого Отця, підпільна Церква вирішила саме таким чином заявити йому, на його адресу про своє існування, про свою вимогу легалізації. По великому рахунку, мені здається, що це звернення саме до Папи Римського виявилося пророчим, бо якраз, завдяки зустрічі пізніше Святішого Отця Івана Павла ІІ і тодішнього Генерального секретаря компартії тодішнього СРСР Михайла Горбачова, формально і було надано греко-католикам право на вільне, легальне існування у Радянському Союзі.

Кор.

Пане Олегу, у коментарі для Департаменту інформації УГКЦ щодо цієї заяви ви назвали два важливих на ваш погляд акценти, у чому важливість цієї заяви. Отже, які вони є?

Олег Турій

Як на мене і, мені здається, це уже випливає із нашої попередньої розмови, важливість цієї заяви полягала у тому, що вона насамперед стала знаком і таким видимим дуже, голосним свідченням про існування самої Церкви. Це є в першу чергу найважливіша річ. Друга річ, мені здається, другий аспект, який треба бачити у появі цієї заяви, це є те, що він надав певного тону, створив певну атмосферу, яка сприяла тому, що рух за легалізацію УГКЦ перетворився у масовий народний рух, і саме завдяки цьому Греко-Католицька Церква стала привабливою навіть для тих людей, які по великому рахунку або були віддалені від неї, або взагалі десь втратили свій зв’язок з будь-якою релігійною спільнотою. Тому символ Церкви, яка не мовчить, символ Церкви, яка бореться, яка до того ж має виразний український, закорінений у традиції характер, мені здається, що це були ті моменти, які посприяли тому, що вихід УГКЦ з підпілля означав для багатьох і загалом повернення до релігійності, повернення до активного християнського життя.

Кор.

Пане Олегу, говорячи про цю заяву, говорячи про цей, можна сказати, ювілей двадцятилітній, не можемо не згадати ювілею, який відзначався минулого року, а саме 60-ліття Львівського псевдособору, який став на початку вже цієї підпільної історії УГКЦ. Минулого року Церква широко відзначала, тобто різними заходами, молитовними і інтелектуальними конференціями, іншими заходами, виставками цю подію. Як було сказано в офіційному зверненні, робилося це «для примирення з православними братами». Це дослівно. Отже, на вашу думку, чи вдалося досягти цієї мети? І якщо так, то чому?

Олег Турій

Справа примирення, як говориться у тому самому зверненні Синоду УГКЦ і Блаженнішого патріарха Любомира, це не є щось, що досягається виключно людськими зусиллями. Це є насамперед дар Божий. І тому , так би мовити, констатувати — досягнуто чи не досягнуто — це нам, грішним, трохи важко. Ми можемо говорити про певні зміни, певні зрушення все ж таки, мені здається, відбулися. І в першу чергу хотілося б сказати саме на підхід УГКЦ, як ви правильно сказали, до відзначення цієї дати. Що це не було зроблено у якийсь тріумфалістський спосіб, що це не було зроблено, як це дуже часто робиться, жалісливий спосіб: ми потерпіли, нам тепер щось належить. Це було зроблено як, мені здається, Церквою, яка дозріла до того, щоб говорити про минуле відважно, у тому числі і про нелегкі сторінки власного минулого. І саме на цій відкритості, на цій готовності сказати правду, здається, і є головний результат того, що все-таки це відзначення спонукало якщо не загалом усіх православних, то принаймні деякі середовища, у тому числі і на найвищому рівні. А не забуваймо, що православні в Україні не є однозначними, тобто вони не є під якоюсь одною шапкою. І принаймні з цих середовищ прозвучали жести, кроки, слова, які засвідчували принаймні готовність до діалогу. Мені здається, що це є найважливіший результат, бо ініціатив примирення з боку УГКЦ не бракувало і раніше. Але кожного разу ці ініціативи просто губилися у таку своєрідну стіну мовчання, відсутність будь-якої реакції. Радше навпаки, повернення до агресивної риторики. Тепер ми принаймні можемо говорити як з боку Української Православної Церкви Київського Патріархату, так з боку визначних осіб, які представляють Автокефальну Православну Церкву. Навіть у тому числі середовища Московського Патріархату, який вперше, хоча й не прямо, прореагував листом митрополита Кирила на звернення Блаженнішого до Патріарха Алексія. Я ще раз повторю, може, це для когось і неє відповідною реакцією, тим не менше це вже була хоч якась реакція. І це вже творить бодай якісь площини для того, щоб ці розмови продовжувати далі. Ми мусимо розуміти, що скільки б ініціатив не було з боку УГКЦ, дуже важливим є, щоб православні брати спробували поглянути на нашу спільну трагічну історію. Власне, подібним чином чи, бодай, є подібною інтенцією, наміром, зрозуміти минуле, а не використовувати його для оскарження іншої сторони. Тому я би сказав, що в цьому сенсі ми можемо говорити про те, що відзначення було дуже важливим кроком. Воно не справдило тих очікувань, які б напевно багато хто із християн в Україні хотів бачити не лише у зв1язку з цією річницею, але і загалом з перспективами, з майбутнім. Ми говоримо про примирення. Це ми робимо не задля того, щоб з’ясувати, хто правий чи не правий у минулому. А ми робимо це для того, щоб навчитися жити краще, мирно у майбутньому. І по християнському. Мені здається, що це є найважливіше. Тому під цим оглядом я б сказав так: річниця псевдособору, подальші кроки УГКЦ до діалогу, до пршуків площин співпраці—це є та лінія, яка по великому рахунку спрямована у майбутнє. І тут, напевно, все ж таки треба чесно визнати: зробити треба більше, ніж вдалося досягти.

Кор.

Пане Олегу, цей Собор, він все ж таки для загалу, я сказав про це на початку нашої розмрви, для Радянського Союзу був знаком того, що Церква перестала існувати. І натомість Церква все ж таки пішла у підпілля і там перебувала. І 20 років тому своєю заявою засвідчувала про вихід з підпілля, про те, що вона була, що вона не переставала існувати. Яким було оце підпілля для Церкви? Вам як історику, як інституту, який ви очолюєте це добре відомо, бо знаю, що є достатньоьзібрано архівних документів. Яким було це підпілля для УГКЦ, щоб наші радіослухачі могли зрозуміти: Церква у підпіллі у ХХ столітті.

Олег Турій

Щоб це зрозуміти, то треба просто розглянути деякі критерії. Очевидно розповісти про підпілля все у короткій радіопередачі чи навіть в циклі, який би тривав кілька десятків годин, неможливо. Це є праця, можна сказати, на десятиліття не для одної людини, а для цілого покоління. Натомість про що нам йдеться. В першу чергу, коли ми досліджуємоьцей феномен підпілля, це, власне, встановити, констатувати сам факт існування Церкви. І, очевидно, незважаючи на офіційні заборони, якими б лозунгами чи привидами вони б не прикривалися: воз’єднанням добровільним, як тоді говорилося чи самоліквідацією, як це часто любили писати вже у пізніших джерелах, для нас безсумнівним є простий факт, що Церква не перестала існувати після того, як її главу Митрополита Йосифа Сліпого і єпископів було заарештовано. Тобто, навіть перебуваючи в ув’язненні, на засланні, ці люди вважали себе предстоятелями, архієреями цієї Церкви. І тому навіть з цієї, чисто ієрархічної перспективи, юрисдикційної перспективи, якщо хочете, Церква не була ліквідована і зцим фактом вона ніколи не погоджувалася зокрема і в особі митрополита пізніше, патріарха Йосифа Сліпого та інших його братів у єпископстві. Подібним чином діяли і частина духовенства, яка відмовилася прийняти, накинуте державою так зване воз’єднання. Яка, не зважаючи, я ще раз повторюю, на ті самі арешти, ув’язнення, заслання чи то заборону офіційної діяльності, продовжували вважати себе священиками. Бо, як ми знаємо, Таїнство свячення є чимось, що є незворотнім. Тобто тільки дуже великі злочини, вчинені насамперед з огляду на церковне право, можуть позбавити людину священичого достоїнства, функцій. І, очевидно, атеїстична, безбожна влада не мала ні компетенції, ні можливості зробити. Тому ці люди і далі були священиками тої Церкви, яку хтось офіційно називав неіснуючою, а для них вона продовжуала існувати так довго, поки вони вважали себе ієреями цієї Церкви. І, може, найважливішим на цьому треба наголосити: підпільна Церква, тобто Церква, яка була нелегальною, неофіційною, вона жила в серцях людей. Вона жила в серцях вірних, які не змирилися з тим, що їх приписали насильно до іншої юрисдикції. Зробили це з різних причин, але насамперед з того, що вони мали в серці цю глибоку віру і прив’язаність до своєї традиції. Цю відданість, яка загалом характеризувала пов’язання населення тут, у Західній Україні, із своєю Церквою впродовж, ми можемо сказати, століть, а не якихось окрнмих років. Тому з огляду на всі параметри ми можемо говорити, що Церква просто як така, як Тіло Христове, у тому числі як конкретна, помісна Церква на тій чи іншій території, чи, зрештою, завдяки радянській владі, на цілому терені Радянського Союзу, який, просто буквально нищачи Церкву, як би розсівав зерна цієї Церкви по цілих просторах Азії і Сибіру. Ця Церква, я повторюю, жила. Вона мала ієрархію, мала можливості поповнювати ряди і єпископату, і духовенства, мала вірних, які її боронили, захищали і плекали цю віру у серцях своїх наступних поколінь. Так що ми можемо говорити, що незважаючи на невеликі чисельні показники, важливим був сам факт її існування як певної альтернативи до цілої радянської системи. І, мені здається, ця альтернативність, яку ми можемо назвати відповідністю своєї духовної сутності, і стала тим магнітом, тим притягуючим моментом, який привернув до неї серця тих людей, які з різних причин виявилися віддаленими від Церкви взагалі чи від своєї Церкви зокрема.

Підготував отець Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»))

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Без коментарів.