Преосвященний владика Богдан Дзюрах — про життя Київської архієпархії Української Греко-Католицької Церкви

Преосвященний владика Богдан Дзюрах

Преосвященний владика Богдан Дзюрах

( розмір 5.46 MB )

Кор.

Дорогі радіослухачі, 15 лютого 2006 р. на свято Стрітення Господа Бога і спаса нашого Ісуса Христа в Архікатендральному соборі Святого Юра у Львові відбулась архієрейська хіротонія преосвященного владики Богдана Дзюраха. Тоді, рік тому, у своєму подячному слові на закінчення Літургії владика Богдан зокрема сказав: « Переживаю те, що стається зі мною у світлі таїнства Стрітення Господнього. А саме так, як Господь Ісус руками Пресвятої Богородиці і Святого Йосифа був переданий первосвященику в Єрусалимському храмі, так і я у присутності своїх земних батьків руками архіїреїв віддаюся в руки Божі на служіння Церкві, заявляючи з довір’ям: ось я іду, щоб сповнити Твою волю, Боже. А вас усіх покірно прошу і надалі молитися за мене до Господа, щоб благодать Його не була в мені даремною. Я звик до праці, і вона мене не лякає, а радше кличе. Нещодавно я побував у Києві, познайомився з працівниками Архієпархії, оглянув у нашому київському Бюро її карту, на якій зазначені наші парафії, тощо», — сказав у одному з інтерв’ю напередодні своєї хіротонії владика Богдан, відповідаючи на питання про те, чи не лякає його майбутня єпископська праця, адже відомо, що ситуація на Сході України відрізняється від ситуації на Заході. «Не треба боятися проповідувати Боже слово,— відтак продовжив владика Богдан — люди, думаю, тужать всюди: чи на Західній, чи на Великій Україні, послання Божої любові потрібне усім. З нетерпінням чекаю зустрічі з людьми, коли зможемо обмінятися нашою вірою».

Дорогі радіослухачі, у сьогоднішній програмі пропонуємо вам послухати ексклюзивне інтерв’ю про життя Київської архієпархії УГКЦ, яке дав для Радіо «Воскресіння» владика Богдан Дзюрах.

Якою є релігійна ситуація на теренах Київської архієпархії?

Владика Богдан Дзюрах

Ситуація не є простою. Я зіткнувся з такими з одного боку проявами глибокої відданості Церкві і Богові, людям, коли з другого боку спостерігається також велике релігійне спустошення на теренах Східної і Центральної України. Все-таки 70 років панування комуністичного режиму залишили свій слід у душі народу. Люди були змушені жити без Церкви, і тому їхнє реліігйне життя було спроваджене до приватної ділянки. Щонайбільше у своїх родинах вони могли жити релігійним життям, натомість впродовж десятильть вони не мали нормального церковного життя, і для них відчуття приналежності до церквоної спільноти великою мірою є затрачене. Зараз ми повинні це відчуття Божої родини, яка гуртується довкола Престолу Божорго, довкола тої Трапези Божого слова і Євхаристії відродити в людях. Тому великою проблемою є воцерковлення людей на тих теренах. Люди мають ці релігійні відчуття, але вони не готові творити церковну спільноту, їх треба гуртувати у парохію, треба відновлювати те церковне спільнотне життя. Це перший виклик, який стоїть для нас на цих теренах. Другим викликом є мала чисельність громад, які засновуються на Центральній і Східній Україні. Дуже часто починаємо нашу діяльність з невеличкого грона, з маленької громади. Тим не менше починаємо нашу роботу з надією і вірою в того Господа, який сказав: «Не бійся, маленьке стадо, бо вашому Отцеві сподобилось дати вам Царство». Господь Бог приходить навіть тоді, коли є одна людина, чи дві людини. Він сказав: «Де двоє або троє зібрані в Моє ім’я, там Я є посеред них». І ми дуже часто на Східній Україні досвідчуємо правдивість тих слів. З одного боку нас є мало, але з другого — навіть у тих малих зібраннях ми відчуваємо велику радість, бо вірим у присутність Христа воскреслого між нами. І третій виклик, який стоїть перед нами, це є скрутне матеріальне становище наших громад. Думаю, що небагато наших вірян на Заході України є свідомі того, що у багатьох місцях наші вірні греко-католики на Великій Україні змушені відправляти Богослужіння ще як за часів підпілля: у квартирах, пристосованих приміщеннях, або тулитися, де у не завжди відповідних і гідних Божого культу приміщеннях. Саме тому для нас є велким викликом побудова нових храмів. Наш народ з природи своєї дуже побожний і любить молитися у церквах, але нажаль, коли громада є малою, переважно складається з людей простих, убогих вона не в стані сама спорудити будівлю. Долаючи адміністративні трудності, коли ми не можемо отримати діянку, чи з проблемами її отримуємо під будову храму, ми не в стані своїми силами спорудити храм.

Я користаюсь з нагоди, щоб звернутися до наших вірян тут, в Галичині, і просити їх про таку християнську солідарність. З прикладу перших християн ми знаємо, що громади допомагали собі взаємно, обмінювалися дарами духовними і матеріальними з потребуючими братами. Дуже часто тут, в Галичині, ми маємо добре облаштовані церковні приміщення, дуже багатий «церковний гардероб», коли є багато церковних риз, багато вишивок, можливо є якісь ікони, які вже не є виставлені у храмі, але є у доброму стані, я би запрошував і священиків, і мирян, щоб ділилися із своїми братами і сестрами на Великій Україні, підтримали їх тими своїми дарами, пам’ятаючи, що той даток, який вони зроблять тій громаді, буде спожитий на славу Божу і буде причинятися до освячення тих братів і сестер, які перебувають на Великій Україні. З приємністю хочу зазначити, що ми вже такі дари отримуємо, і тому хочу також подякувати тим парохіям, тим священикам, які надіслали свої дари на Велику Україну. Будемо вдячні за кожну найменшу лепту, яка послужить розбудові церковних громад, духовних структур в Україні.

Кор.

Слухаючи відповідь владики Богдана на перше запитання, у якій він говорив про три виклики, які стоять перед Київською архієпархією, ми відтак запитали про те, що було для нього найбільшою радістю?

Владика Богдан Дзюрах

Найбільша радість для мене, я думаю, є та, що, не зважаючи на ті труднощі, люди є повні віри. Я бачу там людей, які люблять Церкву, і вони готові співпрацювати з священиками, єпископами для розбудови нашої Церкви. І це вселяє надію. Бо коли є храм, але він пустий, то тоді душу наповнює пригнічення. Натомість, коли є громада, повна життя і Духа, хоч навіть ще немає споруди церковної, але тоді є радість і надія. Бо ти знаєш, як є Церква з великої букви, тобто спільнота людей, і ти маєш живу віру, то тоді церква як храм рано чи пізно постане. Для мене це є великим даром Божим, що стрічаю у багатьох місцях, куди я приїжджаю на Великіий Україні відвідувати наші парохії, я зустрічаю людей глибоко віруючих. Хтось жартівливо сказав, порівнюючи Схід і Захід, що на Заході Украни усі йдуть до церкви, а на Сході йдуть тільки віруючі. Це нехай не в образу буде сказано для наших галичан, просто це, можливо, підкреслює нашу традиційність і легкість в ісповідуванні нашої віри. Ми йдемо до церкви усі, тому що чуємося зв’язані з Церквою, і ми не відчуваємо перешкод у дорозі до храму Божого. Натомість люди на Східній Україні, щоб прийти до нас, до церкви, змушені подолати багато перешкод. Це є насмісшки зі свого оточення, скептицизм навіть рідних буває, якісь адміністративні перешкоди в розбудові наших громад, все це є викликом для їхньої віри. Якщо вони належать до нашої Церви — це свідчить про міць їхньої віри і про силу їхньої любові до Господа Бога. Це є приводом великої радості для мене.

Кор.

Коли гворите про прихід нових парафіян, то тут зустрічаємося із поняттям прозелітизму, яке закидають УГКЦ на Сході України. Що скажете про це?

Владика Богдан Дзюрах

Прозелітизм— це є дія по перетягуванню вірних іншої Церкви у лоно своєї Церкви. Для нас такий підхід є чужий. Ми з глибокою пошаною ставимося до кожної християнської Церкви, вважаючи, що Божа ласка діє і в інших Церквах, і вони можуть там спастися і освятитися. З другого боку мусимо собі усвідомити, що переважна більшість людей на цих теренах не приналежні до жодної Церкви всупереч тим стереотипам, які кажуть, що Україна є православною. Дуже часто і в дуже багатьох місцях ці люди взагалі є позбавлені будь-якої духовної опіки будь-якої Церкви. Ми вважаємо, що не можемо бути байдужими до людей, які є покинуті церковними служителями і прагнуть Божого Слова. Христос, коли розсилав своїх апостолів, їм казав: «Йдіть навчайте усі народи, роблями їх Моїми учнями і навчаючи їх зберігати усе, що я вам заповідав». Це місія Христової Церви, яка стосується також до нашої Української Греко-Католицької Церкви. Не хочемо претягувати вірних з іншої Церкви, бо і нема потреби такої. Але коли до нас приходить людина, спрагла Божого слова, спасіння, це було би злочином і великим гріхом, якби ми цю людину відтрутили і не дали би тій людині тих середників, які Бог дав у наші руки, середник освячення, спасіння. За кожну душу, яка до нас приходить, ми є відповідальні. Як сказав Христос: «Того, хто до Мене приходить, Я не відкину». І ми також не збираємося відкинути жодної душі, яка до нас приходить, шукаючи Божої правди і Божої любові.

Кор.

У нашій розмові з владикою Богданом ми також торкнулися проблеми міжконфесійних конфліктів. Чи немає таких на теренах Київської архієпархії?

Владика Богдан Дзюрах

Загалом можна сказати «ні» за, можливо, єдиним винятком, де ми маємо прикру ситуацію в одному селі, де ми будуємо нашу церкву і дуже ефективно працює місцевий парох. І так здається, що не з дуже євангельських мотивів була спровокована напруженість, щоб перешкодити нам в будові даного храму.

По-перше, я знаю, що це не є ініціативою простих людей, вірян. Це є спланована акція по дискредитації нашої Цекрви, і тому я не можу цього зачислити до розряду міжконфесійного конфлікту. Це радше є певна провокаційна дія, яка хоче дискредитувати Церкву в очах місцевого населення. Наперед скажу — не вдається і не вдасться. Тому що ми намагаємося нести Божу правду і за всіляку ціну уникати якихось конфліктів. Тому я вірю, що навіть і цей поодинокий випадок буде з Божою поміччю полагоджений добре, і Церква надалі буде мирно і спокійно розвиватися на цих теренах.

Кор.

Ще один напрямок співжиття— це співжиття Церкви і влади. Раніше було так, що парафії УГКЦ тільки через саму свою назву і канонічну приналежність не могли отримати землю під будівництво храмів. Якою є ситуація сьогодні?

Владика Богдан Дзюрах

Нам прикро визнати те, що попри гучні заяви про рівноправність усіх конфесій, про демократичність владних структур на ділі ми дуже часто натрапляємо на труднощі, перешкоди, на незрозуміння наших потреб на цих теренах. Нерідко чуємо закиди: а вас є мало, то чому ми вам маємо давати місце на будову храму. Так якби про права людини визначала кількість людей. Я думаю, чи то буде сто чи одна людина, кожен має ті самі права перед Богом і перед державою. Зрештою ці права є гарантовані нашою Конституцією, і тому є дивно і боляче, що урядники, державні службовці, які повинні стояти на сторожі Конституції, бути гарантами цієї Конституції інколи самі не дотримуються ані її духа, ані її букви. Тим не менше, коли працюємо, то є певні зрушення, і я можу також з радістю, з вдячністю Богові ствердити, що за цей минулий рік нам вдаллося зробити деякі поступи принаймні в кільнох місцях під цим оглядом. В деяких ми вже отримали ділянку на будову храму, в деяких — цей процес триває, але він прогресивно поступає допереду, і ми віримо, що закінчиться успішно для наших громад. У декяких місцях ми все-таки ще змагаємося із незрозумінням наших державних чиновників, і тому прохаємо наших вірних про молитву, щоб Дух Божий просвітив державних мужів, особливо на місцях. Бо інколи великі політики говорять правильні слова, гарні слова, але їхні товариші по партіях, по регіонах тих слів або не чують, або їх ігнорують. Тому я би запрошував усіх нас до молитви про Божу мудрість для кожного державного працівника, щоб у своїх діях вони керувалися Конституцією України і також Божим Законом.

Кор.

На завершення нашої розмови з владикою Богданом ми забігли у майбутнє. Мине якийсь час вашого служіння на теренах Київської архієпархії. Що би ви хотіли у підсумку побачити, щоб сказати, що цей час єпископського служіння минув ефективно. Можливо, успіх мав би бути виміряний кількістю храмів, громад, вірних?

Владика Богдан Дзюрах

Ніколи не ставив собі такого питання. Ніколи не буду боротися за такі зовішні статистики, бо вони є дуже відносні і дуже інколи оманливі. Не завжди кількість вирішує про якість. Я би хотів, щоб я міг сказати в кінці мого служіння, якщо воно закінчиться, і коли воно закінчиться, це Бог знає, що я сповнив діло, яке Бог дав мені до виконання. Що я причинився до поглиблення віри серед людей, до зміцнення церковної свідомості серед наших вірних, бодай трошки до відродження нашого суспільства. Одночасно я свідомий того, що це не є справа моя. Це Бог перемінює людей, це Бог гуртує, відновлює людську віру, ми є тільки знаряддям. Я би хотів бути добрим знаряддям в руках Божих. А чи це буде успіх великий, чи малий, це вже не мені судити і це вже на правду не моя справа. Каже Святий Павло, що один сіє, другий поливає, а на тих, хто дає зріст, це є Господь Бог і саме Йому нехай буде слава. А нам, так як говорив Христос, коли зробите все, що вам доручать, має сказати ми є слуги непотрібно. Зробили те, що мали зробити. Я би хотів, власне, з такими почуттями закінчити колись своє служіння на тих теренах, на яких мене сьогодні Бог поставив.

Підготував отець Ігор Яців (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.