Блаженніший Любомир Кардинал Гузар — про сучасну політчну ситуацію в Україні

( розмір 5.27 MB )

Кор.

Дорогі радіослухачі, 13 квітня 2007 року у чотирнадцятому номері газети «24» було опубліковано інтерв’ю Блаженнішого Любомира, Верховного Архієпископа Києво-Галицького УГКЦ, для цього видання. У сьогоднішній нашій програмі ми маємо можливість запропонувати послухати фрагмент розмови Глави УГКЦ із Миколою Княжицьким та Артемом Шевченком в аудіоформаті. Провідною темою інтерв’ю був аналіз сучасної політичної ситуації в Україні. Виходячи з цього, журналісти передусім запитали думку Блаженнішого Любомира про причини виникнення сучасної політичної кризи. На це Глава УГКЦ зокрема відповів таке.

Блаженніший Любомир

Бачу нашу ситуацію сьогоднішню на тлі того, що ставалося в останніх роках. Ми мали подію, мені здається, в історії людства, може, абсолютно одноразову, що її назвали «Помаранчева революція». Можна сперечатися, може, і треба сперечатися, чи це добра назва. Але не в тому суть. Мені здається, що це був момент, коли нарід, відчувши в собі все ж таки щось дуже доброго, шляхетного, звернувся до влади, до владних чинників в спосіб дуже виважений, дуже культурний, без насилля, без крові, без розбою. Звернувся, щоб влада шанувала справедливість і правду. Мені здається, що нажаль наші політики не зрозуміли цього. І радше потрактували цю так звану «Помаранчеву революцію» як політичну акцію, як акцію «за когось проти когось» замість того, щоб бачити в ній щось глибшого, щось важливішого. І тому, мені здається, останні два роки пройшли в такій якійсь непевності, немов би в шуканні чогось. Я б, може, сказав би навіть, в певному такому тупцюванні без виразної візії, куди ми йдемо, чого ми хочемо. І в результаті того витворилася, на мою думку, певна недовіра і певна тривога в народі. Серед людей, які переживають, що діється з Україною, що діється з ними, яка для них у цьому є розв’язка, яка для них є тут майбутність. І воно в сумі створило таку атмосферу непевності. А дії наших політиків не були ані дуже прозорі, ані дуже ясні у своєму прицілі. Були довгі дискусії, довгі періоди договорів, переходів з одного табору до другого. Одним словом, якесь таке щось ненормальне, мені здається, щось такого, що замість заспокоїти, дати певність народові, радше тривожило. Я думаю, що воно і до сьогодні ще так є. Бо маємо різного роду заяви. Заяву, яку на другий день заперечується, або ставиться іншу заяву. Одним словом, багато говорення, але нічого, властиво, основного не кажеться.

Кор.

Відтак журналісти газети «24», які брали інтерв’ю у Блаженнішого Любомира, Глави УГКЦ, цікавило питання причин написання звернення Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій до українського народу, яке відтак інтерпретували як «благословення» дострокових парламентських виборів.

Блаженніший Любомир

У такій ситуації, в якій ми знаходимося, і яка нажаль, замість того, щоб розв’язуватися, загострюється, ми, церковні люди, вважали це нашим обов’язком — сказати щось до народу. Перш за все, і це дуже важливо, щоб народові дати хоч трохи надії. Надії на що? Надії на те, що Бог нас не опускає, що ми ніколи не є поза межами Божої опіки. Одним словом, що Церква, яка має якийсь мандат говорити, я не кажу, мандат безпосередньо говорити в імені Бога, немов би ми були Його речниками в якийсь такий чудесний спосіб, але на підставі нашого загального навчання, нашої віри Божого об’явлення, Церква і люди, які відповідають в Церкві, мають обов’язок Боже слово передавати людям. А те Боже слово — це є перш за все, що Бог нас любить, і що ми ніколи, як я вже сказав, не є поза Його опікою. Отже, навіть те, що діється, не є щось такого, що мусить скінчитися якоюсь страшною катастрофою. Але, що все діється в рамках Божого провидіння. Це перше наше завдання, і ми це відразу, на самому початку, сказали. А друге — було звернення до, можна сказати, до трьох частин нашого суспільства, які є заангажовані в тому, що діється сьогодні. З одної сторони це є політики, які мусять бути свідомі своєї відповідальності. Бути вибраним на політика це не є тільки якась приємність чи щось такого гарного, славного. Це є дуже поважна відповідальність. Політика остаточно — це одна з найбільш, я б сказав, шляхетних у своїй природі завдань людини: могти провадити так справи, щоб народ почувався спокійно, запевнено. Щоб дати людям те, що їм належить, дбати про загальне добро. Таке завдання є прекрасне саме в собі. І хто до нього береться, мусить бути дуже свідомим, що з такими справами не можна бавитися, що тут є дуже велика відповідальність. Бо не розходиться про щось зовнішнє, легко минуче, але розходиться про життя людей, про їхніх дітей. Одним словом, про ціле населення. Отже, наше звернення було перш за все до політиків тих, які втішаються певним мандатом зі сторони народу, щоб вони з великою відповідальністю і перед народом, а також і перед Богом, діяли. Друга група, до якої ми звернулися, це був народ, сам народ, щоб він не забував, що він є носієм влади остаточно. І що народ мусить старатися у свій спосіб, у свій час, коли є якась тривога, сказати своє слово. Як він це скаже — це суть є другорядна. Є суть в тому, щоб народ був свідомий і шукав способу культурного, нормального, справедливого, упорядкованого, без насилля, без якихось емоцій надмірних чи пристрастей сказати своє слово. А третя група, до якої ми звернулися, це були судді. Судейська гілка, яка безумовно має сказати своє слово. І що мусить тим більше, як всі інші, у повній відповідальності перед Богом і перед своїм сумлінням, сказати своє слово. Не сміє допускати будь яких розрахунків чи тисків, чи чогось іншого, але мусить в найкращий знаний собі спосіб сказати правду. Це є їхній обов’язок. І ми також до них звертаємося. Одним словом, ми не хотіли нікого залишити. Але з другої сторони також і нікому не забирати надії, в значенні, що кожна ця частина нашого суспільства може зробити те, що належиться зробити, щоб був мир, злагода, щоб народ почувався спокійно, захищено, щоб всі відчували внутрішнє задоволення від того, що вони сумлінно виконали своє завдання.

Кор.

У одному із запитань інтерв’юєри запитали Блаженнішого Любомира про гарантію того, що у майбутньому Парламенті будуть нові обличчя. І хто, на думку Глави УГКЦ, повинен прийти до української політики зараз.

Блаженніший Любомир

Мені здається, що ми повинні бути реалістами. Більшість тих людей, які сьогодні є при владі, це є люди, які починали свою кар’єру за «совєтських» часів. 15 років— це невеликий час. Були «совєтські» обставивни. Дуже особливі обставини, які не давали людині жодного забезпечення як такого. І ми все ще, мені здається, живемо у тій ментальності. І тому таке жахливе, на мою думку, гоніння за грошима. Бо є переконання багатьох людей, що єдино гроші можуть дати якусь безпеку. Мені здається, що ми потребуємо трошки часу, щоб навіть ті, які, як я їх називаю, скоробагаті, що так доробилися в один спосіб чи інший, не конечно у злочинний, різне може бути. То не є важливе. Важливим є те, що вони мають гроші, і вони хочуть їх ще більше. Коли вони зрозуміють, що найкраще забезпечення для їхніх грошей, для їхнього майна, для їхніх дітей буде тоді, коли у державі буде справедливість. Коли закон буде регулювати відношення людей. Тоді не треба буде боятися за свої гроші. Вони сьогодні живуть у страху, бо сьогодні їх легко можна позбутися у якийсь спосіб. Навіть через вбивство. Отже, вони живуть у страху. Вони не є себе певні. Вони нагромаджують, бо їм здається, що то єдиний вихід. Єдиний вихід є остаточно і, так би мовити, на довший термін, коли запанує закон. Для всіх, від найвижчого до найнижчого. Не буде різниці. Всі— під закон.

Кор.

Останнє запитання інтерв’ю Предстоятеля УГКЦ, фрагмент якого ми сьогодні слухаємо, стосувалося реального чи надуманого поділу України на схід і захід. Адже фактом є те, що одні політичні сили користуються підтримкою на заході, інші — на сході. І Церкви так само. «Як будувати стосунки між цими людьми, які вважають себе українським народом?» — запитували журналісти газети «24».

Блаженніший Любомир

Де факто, справді є прояви поділення. Тільки треба би себе застановити, які, властиво є підстави для цього. Дозвольте сказати мені таку простеньку рецепту. Тільки то хтось мусить зробити. Бачите, воно саме від себе не піде. Мусить хтось піти по людях. Піти в Донецьк, Миколаїв, Суми, Харків, Луцьк, Львів, Чернівці і сказати до людей: «Слухайте, чи ви турбуєтеся вашим життям, вашим добробутом? Чи вам важливим є знати, як ваші батьки переживають свою старість? Чи вам залежить на тім, щоб ваші діти були здорові? Чи вам залежить на тім, щоб ваші діти мали школу? Щоб ваша молодь мала працю?» Я є певний, що по цілій Україні, від краю до краю, відповіді будуть ідентичні. Треба починати від того, що для нас всіх є спільне. А для всіх нас спільними є побутові справи. Ми починаємо від найвищих, від політики, геополітики: чи буде НАТО, чи не буде НАТО, чи будемо з Росією, чи будемо з Америкою. Починаймо від того, що на столі стоїть. Я думаю, що люди, оглянувшись довкола себе. Той, з Донецька, скаже: «Чекай, я такий самий, як той, з Чернівців. Та я маю ті самі клопоти: що робити з дітьми, як їх виховати, як їм дати якесь майбутнє?» Мені здається, ми повинні шукати тих елементів, які є для нас усіх спільні. Трагедія наша є сьогодні яка? Що ті, хто є відповідальний ніби то говорять про об’єднання, а на ділі шукають всього того, що роз’єднує. І, так би мовити, нас тим годують. Нас переконують, що Україна є поділена. Одним словом, створюють майже штучно, підсичують те (а то є правда, що поліщук не є такий як одесит), але є багато такого, що робить поліщука і одесита членами тої самої спілки, того самого народу. І мені здається, тут є знову ж залежність від політики. Бо політика — це ж дуже поважна річ. Значить, якщо б наша влада, головно законодавча влада, яка повинна найбільше задумуватися над тими справами, якби вона почала більше звертати увагу на такі речі, щоб діти у всій Україні мали забезпечений план оздоровлення. Щоб діти, ті, що на вулиці, втікають з домів, незалежно, чи то у Львові, чи у Харкові, щоб вони були забезпечені. Якби ми більше звертали увагу на ті людські, побутові проблеми, мені здається, ті різниці дуже легко почали би зникати. Ну, а якщо ми робимо, не тільки говоримо, але і підкреслюємо дуже виразно: дивіться, які ми поділені, то напевно, що люди будуть поділені, бо ми в них то вливаємо. Те ж саме і з Церквами. Знаєте, де є найбільше клопоту? На рівні єпископів. Не на рівні мирян. Ті люди, що живуть в одному місті, один іде до тої Церкви, інший — до другої. Вони приходять, вітаються, мають ті самі клопоти, радяться, вони живуть разом, один одного відвідують. Але політично, на рівні ієрархії, ми є страшно поділені. Майже безнадійно. А на рівні людей, я думаю, ми можемо дуже гарно співпрацювати. І, може, ми б від людей чогось навчилися.

Фрагмент програми радіо «Воскресіння». (Підготував о. Ігор Яців)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.