Мирослав Маринович: «…ми не досягнемо успіху, поки ми усі спільно не сядемо за відновлення моральної парадигми суспільства».

( розмір 3.13 MB )

Кор.

Пане Мирославе, декілька днів тому Ви отримали високі нагороди від президентів України та Польші. Президент України Віктор Ющенко вручив Вам орден «За мужність» І-го ступеня, як одному з членів-засновників Української Гельсінкської Групи. Нагорода була приурочена 30-річчю утворення цієї добровiльної асоцiацiї однодумцiв, яка, у вiдповiдностi з конституцiйними основами, Гельсiнкськими Угодами, Загальною Декларацiєю Прав Людини та iншими мiжнародними правовими актами, спрямовує свої зусилля на змiцнення права, а, таким чином, до посилення авторитету України у свiтi. Що для Вас означає ця нагорода?

Мирослав Маринович

Я розумію, що я не маю права не сказати, що вона означає для мене визнання. І це справді так. Якоюсь імрою ми дочекалися цього визнання. Хоча я не можу при цьому саказати , що у мене є відчуття завершеності процесу очікування. Тому що, перебуваючи в Києві, я дуже добре відчув, що у владі сьогодні двоголов’я. Я дуже добре відчув, що Україна сьогодні ще не така, якою ми свого часу її бачили у таборах. Тому цей процес очікування ще триває. Ми вдячні Президентові за нагороду, однак я йому сказав у своєму слові про те, що найбільшою нагородою для усіх нас буде все-таки незалежна, у повному розумінні цього слова, незалежна щаслива, гідна, свідома своєї гідності Україна.

Кор.

За Декларацією Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод, головним завданням Групи було ознайомлення світової громадськості з фактами порушень Прав Людини на території України. Як Ви вважаєте, чи порушуються права людини в Україні сьогодні? І якої форми, на Вашу думку, нині повинна набути боротьба за захист людських прав?

Мирослав Маринович

Я би сказав так, що ситуація з правами людини змінилася в Україні в позитивний бік, проте звідси не випливає, що ситуація райдужна. Змінився характер порушень прав людини. Вже немає тих одіозних порушень прав людини, які були характерні для комуністичної держави, для комуністичного ладу, але гідність людини, як основа усіх прав людини, все ще в Україні не користується повагою. Тому що достатньо зайти у ті самі ЖЕКи чи в якісь адміністративні місця, і побачите, як там туляться під стінами люди, ніхто про них не дбає. Держава про них не дбає. Я вже не кажу про справжні порушення прав людини, зокрема, порушення права на життя. Адже зараз вже не садять у політичні табори, зараз дуже часто відстрілюють. Що це, як не порушення права на життя? Тому ситуація не є райдужна. Проте доки зберігається в Україні відносна свобода слова, так як є сьогодні, доти правозахист мусить мати іншу форму, ніж він мав колись. Це в тоталітарній державі може існувати групка відчайдухів, які говорять про все, про всі порушення прав людини. У достатньо демократичній державі існує ціла мережа правозахисних груп, які спеціалізуються за окремими формами порушень прав людини. Вони вже діють на більш, я би сказав, професійній основі, вони вже мають свої офіси і т. д. Тому я тішуся, що все ще в Україні зберігається свобода слова. І я сподіваюся не дасть, не дозволить владним елементам, які хотіли би повернення старих часів, досягти своєї мети.

Кор.

У Маніфесті Українського правозахисного руху, написаному рівно через рік після створення групи Олесем Бердником мало йшлося про релігію — такий був час, але багато говорилося, про те, що українці втратили живий дух минулого всього за півсотні років, про масове відречення українців від рідної мови, зневагу до рідної культури та літератури, цинізм і збайдужіння до духовних проблем. Чи зараз ситуація в Україні змінилася на краще? І як проректор Українського Католицького Університету, скажіть будь-ласка, яка роль релігії та духовності у змінах, які ще повинні відбутися у нашому суспільстві?

Мирослав Маринович

Власне кажучи, навіть у той час ми говорили про релігію як таку, ми говорили про право релігійних організацій на свободу віросповідання, на свободу свого існування навіть. Але сьогодні ви ставите питання більш у такому філософському ключі. Я би сказав так, що одна з причин того, чому я, колишній політв’язень, не пішов у політику,є те, що я відчуваю дуже чітко— ключем до розв’язання українських проблем є не політика, а наш духовний стан. Той занепад, у якому ми перебуваємо, те змішання добра і зла, наша неспроможність розрізнити добро і зло закінчується тим, що ми обираємо зло. На тих двох стільцях неможливо довго сидіти. Людина скочується у бік зла. І проблеми нашого бізнесу, нашої Верховної Ради, проблеми нашої президентської гілки влади, проблеми Верховного суду, проблеми партій, партійного будівництва — всюди ми маємо оодну і ту саму проблему: брак професіоналізму, поєднаний з низьким розумінням того, що таке моральна позиція, що таке якісь моральні принципи, врешті-решт, що таке Закони Божі. Поки ми не зрозуміємо, що ми ніде не досягнемо успіху, хоч як ми будемо конкурувати одне з одним, але ми не досягнемо успіху, поки ми усі спільно не сядемо за відновлення моральної парадигми суспільства.

Кор.

Одним з пунктів Діяльності Гельсинкської Групи був розвиток взаємин українців з іншими народами і державами на принципах рівності і добросусідства. Отож Ваша друга нагорода, яку Ви отримали у ці осінні дні з рук Вєслава Осуховського, генерального консула республіки Польща в Україні, перегукується з першою. Ви були одним з ініціаторів щорічних молитовних зустрічей на могилах українців та поляків, які загинули у 1918-1920 роках у Льовові, зустрічей провідних польських та українських інтелектуалів „Українці й поляки: що нам робити зі своєю історією?”, учасником багатьох українсько-польських акцій примирення. Отож орден „За заслуги” від імені президента Республіки Польща Лєха Качинського є відображенням високої оцінки цією державою Вашої праці в справі примирення українського та польського народів. Що для Вас означає ця висока нагорода і якими будуть Ваші подальші кроки в справі зміцнення та розвитку добросусідських і партнерських взаємин між Польщею та Україною?

Мирослав Маринович

Я і на цю нагороду не сподівався, як не сподівався на нагороду з боку українського президента. Я вдячний за неї і вважаю, що тут йде мова не про те — заслужив чи не заслужив і чим заслужив. Тут для мене віддавна існує одне таке життєве мотто, життєве правило. Я ще в таборі дуже глибоко перейнявся гаслом, яке сформулювали польські дисиденти, польські борці за новітню Польщу. Це правило Гедройця, що без незалежної Польщі немає незалежної України, а без незалежної України немає незалежної Польщі. Це гасло Солідарності посльської: «За вашу і нашу свободу». Оце «…за вашу свободу» дуже важливе є для мене. Я перейняв ці моделі поведінки, я перейняв той дух співпраці і хотів би втілити їх на українському грунті. Я не забуваю про слід минулих протиріч. Я виростав у Галичині, яка пам’ятає про кривди, які українці зазнали з боку поляків. І я також достатньо обізнаний з історією, щоб розуміти, що і українці у своїх стосунках з поляками не були абсолютно безгрішними. Тому є сенс нам подбати про те, щоби ми могли нарощувати позитив співпраці, не забуваючи про історію.

Для цієї справи ніколи немає крапки, ніколи немає часу, коли можна сказати: так, на цьому ми завершили наше завдання. І тому орден —це лише якийсь епізод, який практично не вплине на оце моє життєве кредо. Цей епізод лише підтверджує, що знаходяться люди, які розуміють цінність цієї праці.

Підготувала Лідія Пуга. (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.