Українська Греко-Католицька Церква у Прибалтиці

( розмір 5.86 MB )

Кор.

Дорогі радіослухачі, у сьогоднішній нашій програмі ми вам розповімо про УГКЦ у Прибалтиці. Стараючись про об’єктивне і якнайбільш повне висвітлення цієї теми, ми звернулись із запитаннями до о. Павла Яхимця, настоятеля Вільнюського монастиря Святого Йосафата ЧСВВ, який вже впродовж 15 років душпастирює у столиці Литви Вільнюсі.

Перше наше запитання стосувалося того, як сьогодні виглядає стан УГКЦ у трьох прибалтійських країнах, адже УГКЦ у Прибалтиці переживала різні періоди: розквіту, а також переслідування та занепаду?

О. Павло Яхимець

Дати достатньо вичерпну відповідь на це запитання дуже важко, тому що я можу більше сказати про Вільнюс і Естонію, де я мав нагоду відвідувати раз на місяць протягом десяти років два найбільші міста — Таллін і Пильву. Також і інші осередки, але менше. Найбільше ті великі міста, там є найбільше людей греко-католиків, ніж у Вільнюсі. Щодо Латвії, то там є три священики, і вони служать церковно-слов’янською мовою. Там у більшості збираються росіяни, а також є українці. Щодо Вільнюсу, то цього року минуло 15 років з часу мого приїзду. Важко в кількох словах окреслити, як воно все відбувалося. Але найголовніше, що десь у 1991 році на прохання місцевої громади — громади українців Литви — під проводом отця Володимира Прокопіва, який на той час тут був, а тепер покійний, звернулися до отців-василіан у Львові з проханням прислати священика. Також звернутися до влади, щоб церкву Пресвятої Трійці, у якій був Святий Йосафат, повернули людям. Бо то був якраз такий переломний час, коли Церква виходила з підпілля. І ось, як то кажуть, жереб впав на мене. Я з ще одним братом Володимиром Пелешком, тепер він вже священик, приїхали у 1991 році, 26 червня. І десь через тиждень місцева влада, тобто самоврядування Вільнюса, передали громаді, тому що ми як чин, як монастир ще небули зареєстровані. Це відбулося згодом, десь через рік, а потім перереєстрування. І з моменту, коли церква була вже передана університетом, якому належала як побутове приміщення, а це було 4-5 липня, точно не пам’ятаю, але перша Служба Божа була на Івана, 7 липня. Служба була після обіду, бо це був робочий день. Тоді зібралося десь сім осіб, а щонеділі все більше і більше. Ми старалися оголошувати по місцевому радіо чи навіть українською мовою. Тепер один раз на тиждень є українське телебачення «Трембіта» протягом 10 хвилин, і ми старалися і через нього якось доводити до відома тих українців, які на той час були.

Кор.

Чим сьогодні живе монастирський і одночасно парафіяльний храм Пресвятої Тройці, який порядок богослужінь, які особливості парафіяльного життя?, – таке наступне запитання ми поставили о. Павлові Яхимцю, настоятелю Вільнюського монастиря Святого Йосафата ЧСВВ.

О. Павло Яхимець

По-перше, ми є тут на чужині. А особливо у той момент, коли були введені візи, люди менше могли поїхати на Україну, то мусили гуртуватися. Але ще у 1991 році ми започаткували на Різдво збиратися спільно як одна родина. Особливо на Свят Вечір. Ввечері у церкві починалося Богослужіння. Правда, це не було у 1991 році, бо ми ще немали приміщення, а у 1992, коли ми попросили в університеті приміщення. Винаймали. Нам безкоштовно дозволяли користуватися, ми збиралися у великій залі, готували вертеп, кожен приносив із собою якусь їжу, щоб було дійсно 12 страв. І так святкували. Відчувалося, ніби ми одна родина. Це ми робимо щороку. Так само і великі свята. От на відпустові — це на Пресвятої Трійці і на Святого Йосафата. Тому що Святий Йосафат був тут 13 років. Це вже ввійшло у практику. Так як сьогодні є велике свято, і дякувати Богу зійшлося багато люду, і відчувається така родинна атмосфера.

Кор.

Які сьогодні труднощі переживає храм Пресвятої Тройці, адже він перебуває у риштуванні?

О. Павло Яхимець

Так, дійсно, храм, як ви бачили, дійсно є в такому початковому, руйнівному стані. Багато років стоїть у риштуванні і на це є багато причин. Довший час, як з боку влади, так і з інших причин, ми це приміщення хоч і використовували, але не були певні, буде воно наше чи ні. Не знали, як себе повести. Хоч на той час наш монастир зі Львова і люди якось могли б нам більше допомогти, але так як з кожним роком ціни росли, і важко щось було зрушити з місця. Але дякувати Богу і за молитвами Святого Йосафата, до якого ми часто молимося, знайшлися тепер спонсори, які взялися відремонтувати монастир і запевнили нас, що після ремонту, а це, я думаю, за півроку закінчиться, візьмуться за церкву, щоб привести її до пристосованого для Богослужіння стану. Бо на даний час ми молимося, як ви бачили, у тій капличці, яку своїми силами громадка відремонтувала, і на сьогодні її вистачає. Але надіємося, хоч українців зменшилося, за останніми даними їх по всій Литві налічується 22 тисячі, а у Вільнюсі, точно не можу сказати, але 5-6 тисяч буде.

Кор.

Після відповіді на це запитання, спілкуючись з о. Павлом Яхимцем, настоятелем Вільнюського монастиря Святого Йосафата ЧСВВ, ми торкнулися питання загальної характеристики населення Прибалтики. Якими, на думку о. Павла, є прибалти?

О. Павло Яхимець

Важко охарактеризувати, адже причина та, що сам теперішній час більше схилив людей до матеріалізму, тому що є стараня вижити. Ціни пішли вверх, Литва вже зарахована до Європейського союзу, але все таки проблеми є вони і будуть, тому і поставлено на перше місце оте матерільне. Тому духовність якось пішла на другий план. Я хочу сказати, що часто намагаюся звертати увагу людей на те, що, якщо Бог не поблагословить, якщо ми Бога залишаємо на другому місці, тоді втрачаємо все.

Кор.

Під час візиту Преосвященного Владики Діонісія (Ляховича) до Прибалтики 3-12 листопада 2006 року він бачив різні за величиною громади УГКЦ: десь вони складались з декількох осіб, а десь із десятків осіб. Тож які ви бачите перспективи розвитку УГКЦ у Прибалтиці? – таке наступне запитання ми поставили о. Павлові Яхимцю.

О. Павло Яхимець

Перспективи є, але вся проблема у тому, що треба дуже відданих кадрів. Тобто священиків таких, які би серцем служили народу. Але не тільки священиків, наприклад, візьмемо Естонію. Є отець Володимир Палієнко, йому є важко, тому, що він один. Уся історія у його розпорядженні, але він не в силі дати людям те, що вони потребують. Деякий час сестри приїжджали на катехизацію, але сестри Пресвятої родини там були кілька років, і вони лишили той слід. Ви самі переконались, що там є багато дітей, і якщо їх зараз пропустити, то це буде велика втрата. Тому потрібно, щоб священик не був сам, а мав ще збоку якусь допомогу, бо люди цього потребують. Так чамо і тут, у Вільнюсі. У нас трошки краще, тому що є брати, вчаться у семінарії, це для них перше. А щодо праці з людьми — це більше на моїй голові. Дякувати Богу, він не залишає нас осторонь. Є сестра Анна латинського обряду, згромадження безгабітове. Вона дуже багато до того прикладається, щоб парафія збільшувалася. Заохочує людей до того, щоб людей привернути і дати їм те, що потрібно, щоб вони дійсно мали і благословення у щоденному житті і на майбутнє.

Кор.

Отче Павле, у розмові з вами ви згадували про те, що коли настоятелі чину посилали вас до Вільнюсу, то йшлося про декілька місяців праці тут. З того часу вже минуло 15 років. Отож, які ваші плани сьогодні, чого потребуєте від матірної землі для успішного душпастирювання?

О. Павло Яхимець

Ви знаєте, хоч дійсно вже минуло п’ятнадцять років, ніколи не думав, що стільки витримаю тут. Тому що я, чесно скажу всім, думаю, хтось ще почує, що я не хотів сюди їхати, як монах. Я просив настоятеля, бо не знаю мови, на місіях ніколи не був, недавно Церква з підпілля вийшла, і я з підпілля вийшов разом з Церквою. Розкажу такий момент. Коли отець протоігумен Василь Мендрунь посилав мене, поруч сидів отець Антоній Масюк. Я говорив: «Отче, може хтось би інший їхав, може мене не посилайте», а отець Антоній стукнув рукою об стіл і каже:« Їдь, бо не будеш мати благословення». І дійсно, це святі слова, які він сказав. Бо якщо би я сам просився сюди, то давно би мабуть не витримав, але я завжди відчував це благословення. Труднощі завжди були і будуть, але ніколи навіть думка не приходила мені, щоби робити десь щось по своїй волі. І це дійсно, мабуть, завдячуючи молитвам Святого Йосафата, який мені дуже допомагає. Бо я часто звертаюся до нього і з нагоди чотирьохсотлітя його вступу у цей монастир, маємо ікону, написану художником із Жовківщини, а також реліквію — набедренник, який був поруч мощей Святого Йосафата. І це дає мені і усій парафії якусь таку підтримку і відчуття того, що дух Святого Йосафата тут перебуває.

Кор.

Якою на вашу думку мала б бути співпраця тих, що перебуваєте у Прибалтиці, і церковного проводу в Україні?

О. Павло Яхимець

Звичайно, цей візит владики Діонісія, як він сказав нам, що приносить це благословення від Блаженнішого Патріарха Любомира Гузара, що він запевняє нас у своїх молитвах, підтримці. Це нам дає розуміння, що ми не самі, що ми не є десь покинуті на те, щоб вижити самому, але що ми є одна Церква. Також ми стараємося брати участь у прощах вервиці, чи якій інші відпустові місця, які ми мали нагоду з молоддю, чи з старшими людьми відвідати в Україні. Чи це Гошів, Зарваниця, Бучач чи інші місця.

Кор.

Як взагалі виглядає релігійна, конфесійна ситуація в Прибалтиці?

О. Павло Яхимець

Ви знаєте, дякувати Богу, що ми, греко-католики, які молимось у цьому храмі, не тільки греко-католики, але більшість, може, і православні українці. Бо є змішані сім’ї, навіть і латинники приходять, беруть участь і чогось вчаться від нас, а ми від них. Та сама ситуація також є в Естонії, бо за Латвію важко мені сказати. Тому що є одна Церква, і коли стараєшся людей тягнути до Бога, тоді люди якось відчувають ту потребу. І ми не відганяємо тих, що мають інше переконання, наприклад, православні. Тому що одні заповіді, один Бог — нас повинно це єднати. Більшість це розуміє, тому у нас немає тієї проблеми, що я православний — не піду туди. Люди хочуть, щоб чути Слово Боже і молитву своєю рідною мовою.

Кор.

Дорогі радіослухачі, щойно ви прослухали ексклюзивне інтерв’ю о. Павла Яхимця, настоятеля Вільнюського монастиря Святого Йосафата ЧСВВ, для радіо «Воскресіння». В інтерв’ю йшлося про УГКЦ у Прибалтиці.

Завершимо розгляд цієї теми із історичної довідки:

3-12 листопада 2006 року відбувався офіційний візит Преосвященного Владики Діонісія (Ляховича), Єпископа-помічника Верховного Архієпископа, до трьох прибалтійських країн: Литви, Латвії та Естонії. Візит відбувся з благословення Блаженнішого Любомира, Верховного Архієпископа Києво-Галицького.

Впродовж десяти днів свого візиту, який розпочався 3 листопада 2006 року і відбувся з благословення Блаженнішого Любомира, Верховного Архієпископа Києво-Галицького, Владика Діонісій відвідав шість міст (Даугавпілс, Резекне та Ригу у Латвії, Пильву та Таллін в Естонії, Вільнюс у Литві), де є громади Української Греко-Католицької Церкви, провів зустрічі з духовенством та мирянами, зустрівся з місцевими римо-католицькими єпископами, відвідав вчителів та учнів в Українській школі у Ризі, взяв участь у міжнародній науковій конференції „Литовці і українці: історично-культурні зв’язки”, присвяченій 15 річниці повернення храму Пресвятої Тройці у Вільнюсі та освятив унікальну серію Ікон у приміщенні таллінського храму Матері Божої Триручниці. За час свого візиту Владика дорогами Прибалтики проїхав 1595 км.

А зараз ви почуєте ексклюзивний коментар для радіо «Воскресіння» про враження, які отримав Владика Діонісій під час візиту до Прибалтики. У цьому коментарі Владика теплими словами висловлюється про сьогоднішнього нашого співрозмовника о. Павла Яхимця

Владика Діонісій

Я хотів би підкреслити деякі ініціативи таких людей. У Талліні художник Анатолій Лютюк, який збудував церкву і її підтримує дуже гарно, мистецько, дуже творчо. Так що це є така точка для українців у Естонії, а також є такою точкою референції і для інших народів, навіть для самих естонців, бо там є родина у Міністерстві, серед президентів. Те, що дуже мене вразило— це є ініціатива даної особи, скільки вона може зробити. Так само бачу таку ініціативу професорки Лідії Кравченко, яка вже 15 років підтримує школу за своєю власною ініціативою. Така сама ініціатива є дуже добра позначка нашого отця Павла Якимця, який працює у Вільнюсі. Я би хотів наголосити саме на тих трьох особах. Скільки може зробити одна особа, яка має ініціативу. Отже, це є перша річ.

По-друге, щодо стану Греко-Католицької Церкви, який є ще досить слабкий, особливо у Латвії. Я думаю, що його можна ще багато скріпити і можна там заснувати якусь одну-дві українські парафії. Бо там українців є багато. Є школа, але немає жодної української парафії. Також можна підкріпити ще саму Естонію, бо є також громада, де може ще замало. Наш священик доїдждає, а щоб могти це підкріпити, я думаю, що треба почати думати про якусь структуру Греко-Католицької Церкви у Балтійських країнах. Як це буде виглядати і коли це буде— це не відомо. Але вже треба думати.

Підготував о. Ігор Яців. (Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.