«Реституція церковного майна — один із способів вирішення насущних проблем душпастирського служіння» — інтерв’ю з керівником секретаріату Блаженнішого Любомира о. Олексою Петрівим

( розмір 6.55 MB )

У нашій сьогоднішній програмі йтиметься про реабілітацію та реституцію. Реституція церковного майна. Реабілітація Церкви. Це є питання, які є актуальними у нашій державі, хоча вже ми маємо достатньо за собою, тобто ми маємо достатньо часу незалежності, але ці питання ще не вирішені і навіть не прийшли до якогось такого практичної реалізації чи не досягають поки що свого практичного рішення. У вівторок 21 березня 2006 року у реколекційному центрі Львівської архієпархії у Брюховичах, передмісті Львова, відбулася міжєпархіальна економічна конференція «Можливість реституції церковного майна Українською державою. Завдання УГКЦ на даному етапі діалогу з державними органами влади». Конференція, у якій взяли участь економи, юристи та відповідальні особи єпархії та екзархії УГКЦ, відбулася з благословення Блаженнішого Любомира та з ініціативи патріаршого економату. Протягом останніх 14 років релігійним організаціям повернуто велику кількість культових споруд, іншого майна. Водночас багато споруд, особливо некультового призначення, що раніше належали релігійним організаціям, ще не повернуто. Тому, позитивно відзначаючи у цьому контексті за останні роки, слід зазначити, що даний процес далекий до свого завершення, що говорить про необхідність розробки, подальшого дотримання програми повернення релігійного майна з урахуванням усіх питань, що виникають у даному процесі. Зокрема, сприяння релігійним організаціям у проведенні архівних досліджень, виділення необжідних коштів для перенесення установ та організацій, розташованих у приміщеннях, які мають бути повернені релігійним організаціям, тощо, законодавчої регламентації даного питання. Метою міжєпархіальної економічної конференції, яка відбулася 21 березня, було, як про це згодом говорив у вступному слові преосвященний владика Володимир Війтишин, патріарший економ, бажання започаткувати у кожній єпархії, екзархії

УГКЦ збирання точних і переконливих для державних органів доказів право власності церкви на майно, яке було незаконно реквізоване радянськими органами влади під час насильницької ліквідації УГКЦ у Радянському Союзі. Подібного роду інформація є необхідною для формулювання відповідно юридично оформлених даних, які можуть бути пред’явлені і доведені з боку УГКЦ перед Українською державою у випадку такої необхідності. Під час ранкового пленарного засідання учасники робочої зустрічі заслухали доповіді отця Олекси Петріва, керівника секретаріату Блаженнійшого Любомира, на тему «Майновий діалог між Церквою і державою. Можливість і форми реституції церковного майна в Українській державі», та пані Даніелі Дойбер, Реновабіс, Німеччина, на тему «Реституція і важливість локальних фінансових програм для покриття потреб Церкви». Після обіду робота продовжилася у малих групах. А відтак завершилася підсумковою конференцією. На завершення було прийнято пропозицію про створення у кожній єпархії, екзархії невеликої групи відповідальних осіб, які б під керівництвом єпархіального економа провели вищезгаданий збір інформації та підготували кваліфіковане обгрунтування майнових претензій до держави. Для того, щоб ми краще зрозуміли, яким є стан взагалі цього питання в нашій державі особливо стосовно УГКЦ до нашої студії ми запросили отця протоієрея Олексу Петріва, який на цей час є керівником секретаріату Блаженнішого Любомира Гузара і цей секретаріат є в Києві, а крім того він був довголітнім Бюро УГКЦ для зв’язків з державними органами управління. Якраз саме завдяки цьому своєму досвіду він може компетентно і авторитетно відповідати на наші питання щодо реституції та реабілітації.

Отче, передусім, що таке реституція, щоби наші слухачі добре розуміли про що ми будемо говорити відтак у нашій програмі.

Слава Ісусу Христу! Отже, стисло. Реституція це є повернення реквізованого, тобто, насильно забраного майна, яке належало певній фізичній чи юридичній особі. У даному випадку ми говоримо про майно, яке належало такій корпоративній інституції як УГКЦ до того, як воно було насильно забране у неї радянською державою. Майно забиралося трьома хвилями: перша — це після і під час вісімнадцятого року, у 1939 р. і у 1946 р.

Як я на початку сказав ідуть в парі два терміни: реституція і реабілітація. То що ж ми розуміємо під терміном реабілітація Церкви?

Реабілітація Церкви, так як ми знаємо з досвіду реабілітації фізичних осіб — це є повернення морального стану певній особі, чи фізичній чи юридичній, який був у неї до того моменту, коли її піддали незаконному переслідуванню або певним незаконним діям. Це є поняття реабілітації і визнання компетентного органу, що ці дії супроти тої особи були незаконними, що вони були несправедливими. Це є категорія моральна, яка тягне за собою також і матеріальну відповідальність, яку ми називаємо словом «реституція».

Інше питання, яке відразу напрошується після того, що ви сказали. Україна ж не є правонаступницею Радянського союзу, то чому УГКЦ висловлює свої претезії, якщо можна це слово використати. Тобто, чому вона звертається по реституцію чи реабілітацію до української влади а не Росії чи ін.

Бачите, тут питання стоїть у більш глибокому розумінні природи і суті держави. Оскільки держава — це є сусупільна інституція, утворена на підставі суспільного договору між її членами, тобто між її громадянами, і головною метою якої є забезпечення фундаментальних прав і свобод її громадян, а також соціальної справедливості. Отже, у державі, чи вона безпосередньо це робила, чи її правопопередниця, правонаступницею якої вона є, чи вона цього не робила, але в державі існує серйозне порушення цієї справедливості. І її направити, тобто повернути справедливість, яка була до того, у даному випадку ми говоримо про певні майнові категорії, це є обов’язок держави. Власне, наші прагнення, наші домагання, наші дії щодо української деражви не є позовом супроти держави. Ми не атакуємо нашу державу, тому що ми хочемо від неї щось забрати. Тим паче, знаючи, що, не будучи правонаступницею, мало користає з тих дібр, які незаконно були забрані. Одначе фундаментальний обов’язок держави — направити несправедливість, яка була зроблена. І тому процес реабілітації і реституції — це є вимога до самої держави, до її нормального способу діяння і способу життя. Отже, до тих пір, допоки не буде направлена остання кривда, яка була вчинена, чи хтось чується упослідженим внаслідок якихось протиправних дій у тій чи іншій державі, та держава буде відчуватися як той суб’єкт, який не виконав вповні свого призначення. Це наша є постава, і з такого способу ми стараємося з державою співпрацювати, щоби ту неправду, ту кривду направити. Ще раз наголошую, ми не атакуємо її, не вимагаємо, а стараємося співпрацювати щоби спільними зусиллями направити те зло, яке було колись вчинене.

Чи держава так само погоджується з такою інтерпретацією цих пояснень? Тобто, яку ви зараз даєте, не про правонаступницю але все ж таки зобов’язану діяти і налагоджувати шкоду. Чи держава, її представники згідні з таким поясненням?

Ми можемо про це говорити на підставі певних актів, певних дій відповідних компетентних державних органів і, власне, можемо сказати, що так. Оскільки ще три роки тому була створена міжвідомча комісія, завданням якої було би опрацьовувати цей механізм. Одначе вона, пропрацювавши тривалий термін, була, скажімо так, завішена у своїй діяльності і зараз іде мова про те, щоб відродити її працю. Окрім цього, оскільки це є фундаментальні засади, ще раз кажу засади справедливості, то цього і вимагає міжнародна спільнота. Бо європейська інтеграція нашої держави передбачає імплементацію міжнародних правових норм у наше вітчизняне законодавство. І приєднання України до міжнародних договорів і угод, власне, що регламентують дотримання права на свободу совісті і діяльності Церков і релігійних організацій вимагають цього, щоб знову ж таки та несправедливість, яка була вчинена супроти Церкви, була направлена.

Можливо Церква виглядає в очах деяких наших слухачів досить небідною установою, домагається реституції і від того хоче бути ще заможнішою. Що можна відповісти на такий скептицизм?

Насамперед треба зауважити, що Церкви, я наголошую не тільки одна Церква, а Церкви, інші релігійні організації: юдейські, мусульманські, посідали у свій час значні маєтності, котрі служили для нормального забезпечення їх основного завдання, тобто душпастирської діяльності. У теперішній час мова йде про питання реституції — повернення церковного майна в той чи інший спосіб, власне, для того, щоб уможливити, так як це було тоді, нормальний процес душпастирської діяльності. Я думаю, нікому не треба лишній раз пояснювати про те, що теперішній наш стан душпастирювання, стан духовного окормлення наших вірних, потерпає багато в чому, особливо коли люди не мають де зібратися, немає де відкрити недільну школу, немає можливості утримати відповідний компетентний персонал. Це все є потреби душпастирського служіння. І не маючи тих елементраних і необхідних речей ми не можемо послужити нормально нашим вірним, громадянам нашої держави. Тобто ми, як Церква не можемо забезпечити їм гарантованого конституцією права на свободу віросповідання. Бо жалюгідний майновий стан цьому перешкоджає.

Дякую. Нашим слухачам хочу пригадати що сьогодні ми спілкуємося з протоієреєм Олексою Петрівим, який є керівником секретаріату Блаженнішого Любомира, а крім того, довгі роки виконував обов’язки керівника бюро УГКЦ для зв’язків з державними органами управління у місті Київ. Наша програма присвячена питанню реституції церковного майна.

Наступне запитання стосується сучасних подій. 21 березня у передмісті Львова, у Брюховичах, відбулася економічна конференція. Яку мету вона мала?

Отже, зібрання економів і їх помічників Києво-Галицького Верховного архієпископства мало на меті перегляд і оцінку теперішнього майнового стану Церкви і пошук шляхів для його покращення. Конференція показала, що є різні способи, є різні можливості вдосконалення фінансово-економічної системи Церкви і також, як ми вже говорили, значною мірою зупинялися на питанні реституції церковного майна. Оскільки, як вже було сказано, воно є одним із ключових у способі вирішення головних, насущних потреб церковного життя, тобто душпастирського забезпечення належного забезпечення фінансової і душпастирсьокї діяльності.

Який сучасний стан у вирішенні питання реституції і приблизно, чи відсотково, наскільки Церкві, зокрема УГКЦ, є повернено те майно, яким вона володіла в підсумку до 1946 р.? Можна про це дати певне кількісне представлення і, взагалі, на сьогодні як ведеться вирішення цього питання і цієї проблеми — реституції майна УГКЦ?

Якщо говорити про якесь процентне чи кількісне відношення, то, власне, на конференції одне із рішень її — це питання більш глибоко дослідити і зробити певний перелік, певну оцінку реальностей того, що Церкві належало і також, що Церкві належить тепер і того що Церкві уже повернули, навіть з того майна, яке їй не належало. Тобто держава зробила певні кроки вперед, щоб збезпечити ті надзвичайно важливі потреби Церкви і надала взамін того майна, яке колись належало Церкві. Ця праця проводиться, і маємо надію, що згодом зможемо вийти на конкретні цифри. Одначе, в загальному можна сказати, що процес рухається. Окрім того не можна обійти того, що сам процес реституції, чи, радше, механізм його реалізації, це є дуже непроста справа, яка потребує багатостороннього опрацювання. Йдуть певні консультації і далі будемо розвивати цю працю, щоби погодити з представниками інших Церков, інших конфесій, можливо, ті спірні моменти, які виникають, щоби зняти всі перепони, які зараз стоять на шляху процесу реституції. Він зупинитися не може, оскільки, ще раз наголошую на тому, що це є вимога європейського співтовариства і парламентської Асамблеї Ради Європи і вимога справедливості, зрештою, щоби це питання було вирішено.

Успіх процесу залежить від усіх учасників — до якої міри ми зможемо піти на компроміс, до якої міри зможемо зрозуміти, власне, державні труднощі, які виникають у даний момент, а також зважати на певні проблеми, які могли би виникунути від цього процесу. Цілеспрямовано, належним чином його опрацьовувати і рухати далі спільно з державою.

І на завершення, таке питання, можливо, радше побажання, чи пророцтво. На вашу думку, коли може бути завершений цей процес? Невже потрібно буде чекати, поки України стане членом ЄС?

Бути пророком тут є досить важко. Можна тільки говорити, екстраполюючи від досвіду інших країн, де відбувався такий процес. Де він уже є в деяких країнах завершений, у деяких ще відбувається. І, як показує реальність, це процес не одного, не двох років, це процес, що розтягується на десятиліття. Як у нас він буде вирішений, яким чином, чи це, як то кажуть, ще нащадкам будемо передавати ту проблему, вирішення її, чи, можливо, Господь Бог допоможе і спільними зусиллями, спільними бажаннями можна буде його вирішити у найближчий час, скажімо, ще до часу, коли дасть Бог, наша держава посяде гідне місце у світовому співтоваристві. Покаже час. Приблизно це сказати є досить важко, одначе терміни є дуже розтяглі від кількох років до багатьох десятків років.

Записав о. Ігор Яців. («Фрагмент програми Радіо «Воскресіння»)

Опубліковано у Інтерв’ю Коментарі. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.