У день благословення храму зацвіли троянди

22 грудня 2000 р. у день свята Непорочного Зачаття Анною Пресвятої Богородиці отримав благословення-освячення храм Пресвятої Богородиці — Володарки України. Релігійну споруду реконструйовано і хоча реставраційні роботи ще тривають, величний храм із колишньої хімбази поступово перетворюється у чудовий витвір сакрального мистецтва.

Парох о.Зіновій Хоркавий на Новому Знесінні зовсім недавно, але увесь цей час він невтомно працює над довершенням величного храму, тим і здобув повагу та прихильність парафіян.

— Розкажіть, будь ласка, як розпочиналася Ваша праця?

— Півтора року тому я виграв конкурс і був призначений парохом цієї парафії. Тоді я ще не знав, у якому жалюгідному стані перебуває будівля церкви. Коли ж я приїхав сюди, перше, що мене вразило, це розбиті вікна, через які чигали ворони. Здавалося, що для виконання такого обсягу роботи треба багато років і чи під силу воно парафії, що складається з 250 сімей і чи під силу це мені? Однак Бог покерував так, що все стало під силу.

— Пригадую, що ця будівля десять років тому була досить похмурою і на перший погляд важко було зрозуміти, що тут розміщено.

— У той час церква була переобладнана на хімбазу. А розпочалося будівництво церкви ще 75 років тому. Навколо дерев’яного костелу отці-селатини почали зводити стіни. Під час першої світової війни, коли німецькі бомби були скинуті на Львів, сталася трагедія. Одна бомба впала у центральну частину святилища у той час, коли люди після завершення Літургії виходили з церкви. Загинули два священики: поляк і бельгієць, і жінка та двоє дітей. Спочатку їх похоронили біля церкви, а пізніше перезахоронили на цвинтарі Старого Знесіння. Третій священик служив недовго, згодом він переїхав до Польщі. Радянська влада переобладнала незакінчену будівлю храму на хімбазу на початку 1950-х років. Та фундаменти чекали свого часу. І це сталося.

1 грудня 1991 р. Україна проголосила незалежність, а через три дні парафіяни ввійшли на подвір’я церкви з о.Михаїлом Ковтуном, теперішнім Сокальським владикою, який відправив тут першу Літургію. 27 грудня того ж року міська влада зареєструвала церковну громаду. Відтоді і розпочалися реставраційні роботи. І вже десятий рік триває копітка праця нашої громади, що, як і Україна, ще зовсім молода. На парафії мешкає більше десятка римо-католицьких родин, які колись були парафіянами церкви. Коли греко-католицька громада робила перші кроки, ці сім’ї дали згоду на реконструкцію і церковна громада склала їм подяку.

— Як відбувалася реконструкція?

Церква Пресвятої Богородиці — Володарки України пройшла довгий шлях від будівництва до благословення-освячення і отримала його у час, коли інші церкви Львова вже давно введені в дію. Причина цьому — величезна її реконструкція. Було розібрано три поверхи, на які перегородили споруду. Звичайно, що велику лепту вклали у будівництво церкви знесінчани, жертводавці та спонсори. Території парафії належить до промислового району міста, де розміщені заводи: залізо-бетонний №2, нафтоперегонний, фармацевтичний, алмазний, горілчаний, винний, нафтобаза. І керівництво заводів, і їх працівники, які мешкають на парафії, вклали свою працю і кошти у благородну справу відновлення церкви на прославу Бога. До якого б заводу ми не зверталися за допомогою, нам допомагали.

Починав реконструкцію храму о.Михаїл Ковтун, продовжив — блаженної пам’яті о. Богдан Тузяк. За сім років робіт о.Богдан доклав багато зусиль, однак трагічно загинув півтора року тому. Зараз, коли справа реставрації наближається до завершення, думаємо про приватизацію будівлі і навколишніх земель. З цим маємо труднощі, бо перші документи було складено на монастир.

— Як парафіянам вдалося впоратися з таким величезним обсягом будівельних робіт?

— Професійні роботи виконували добрі і працьовиті спеціалісти. У парафіяльні дні, що зазвичай відбувалися у суботу, знесінчани приходили цілими сім’ями, було багато молоді, дітей. Жінки побілили 2 тис. 220 м_ церковних стін і ми їм вдячні, бо які б це треба було кошти витратити з розрахунку 1 долар за 1 м_ побілки. Таке натхнення навіть подивляло майстрів. Спільна праця здружила сім’ї, розвила розуміння значимості власної праці. І знесінчани приходять до церкви, справді, як до рідної домівки. Вони вклали частку свого життя, коштів, своєї праці і тому цінують її. Робітники бетонного заводу (директор Ігор Топілко) допомагали засклити вікна, виконували столярні і газозварювальні роботи. Натхненно допомагав і колектив нафтоперегінного заводу (директор Євген Дідун).

Парафія за чисельністю — найменша у Львові, а церква — найбільша, на 3 тис. осіб, тому ця реконструкція є дійсно геройським вчинком.

— Освячення церкви відбулося у день свята Непорочного Зачаття. Мабуть, цю дату вибрали заздалегідь?

— Дату освячення ми визначали довго. Хотіли на Покрови, та бачили, що не в силі. Далі сподівалися вкластися до Миколая, потім — до Введення у Храм Пресвятої Богородиці. А до свята Непорочного Зачаття якраз роботи завершили. Тепер це свято є зачаттям нашої парафії.

А напередодні освячення церкви на нашому подвір’ї сталося диво, зацвіли дві троянди. Бог дав такі знаки. Майстер, який їх побачив, плакав немов дитина. Одну троянду я засушив на пам’ятку про цю подію. Сталося й інше диво: це те, що Бог дав тепло і роботи тривали всю осінь.

— Освяченню храму передувала духовна підготовка, — протягом трьох днів тут відбувалися реколекції, які проводив о.Йосафат Воротняк ЧСВВ, редактор журналу “Місіонар”. Молитви над хворими читав декан Донеччини о..мітрат Василь Пантелюк. Це унікальна річ. Парафіяни, особливо молодь отримали справжню духовну підготовку до відкриття церкви. А хто був серед гостей Архиєрейської служби.

— Літургію правив преосвящений владика Любомир Гузар. Всього у Літургії брало участь 30 священиків, серед них наші сусіди — священики Личаківського деканату, а також священики Роздільського деканату, де я служив сім років, священики, з якими пов’язані роки мого навчання і ті, які є мешканцями нашої парафії. З представників міської влади у Літургії брав участь п..Андрій Левик, юрист міськради та Ігор Кузьмак, голова землеупорядної служби м.Львова, — вихідець з нашої парафії. Пан Ігор безкоштовно зробив проект Церкви Пресвятої Богородиці — Володарки України, подарував її макет, за що був нагороджений медаллю св.Покрови та грамотою. Також вручили медаль директору і колективу бетонного та нафтоперегонного заводів. Медаль св.Покрови і грамоту посмертно вручили отцю Богдану Тузяку, медаль св.Покрови і медаль Митрополита Шептицького — старшому брату церковному п.Оресту Недільському, грамоту —найстаршому парафіяльному працівнику п.Володимиру Вовку. Медаль митрополита Шептицького та медаль патріарха Йосифа Сліпого і грамоту — родині Трухан з Мюнхена. Впродовж будівництва храму Мирослав і Софія Трухан допомагали коштами, висилали гуманітарну допомогу для майстрів, для бідних парафіян і сиріт. Окрім медалей, всього було вручено 54 малі грамоти. Вісім великих грамот отримали члени парафіяльного уряду, почесною грамотою нагороджено церковне братство.

— Ви вже на парафії півтора року, знаєте людей. Скажіть, чи є у цій парафії якась притаманна їй особливість?

— Мені довелося бувати на Донеччині, служити у о.Василя Пантелюка.. Парафія Нового Знесіння дуже подібна до парафій Східної України. Тут так само є люди дуже віруючі і дуже невіруючі. Такого контрасту чи якоїсь середини, як то буває у селах, немає. Знаєте, нераз люди ходять до церкви, бо всі ходять. А до нас якщо хто ходить, то ці люди віддані. Візьміть до уваги, що тут виробничий район міста і мешкає багато людей, яких потрібно духовно виховувати, ліквідовувати такі негативні явища як наркоманія, алкоголізм, бандитизм.

Апостол Павло проповідував у Коринті, місцевості, теж багатій на заводи, фабрики. І тут йому доводилося багато часу віддавати вихованню людей. Одночасно такі люди є благородні, добрі. Їм притаманна щиросердечна довіра і повага до священика, тоді з людьми приємно працювати. Священику інколи доводиться самостійно приймати рішення, і тут парафіяни повинні проявити відданість, жертовність, покірливість. У таких обставинах найбільше проявляється особистість, її справжня духовність. На Новому Знесінні попередні священики турбувалися про духовний зріст своїх парафіян і їм треба віддати належне (до війни парохом тут був о.Харина Стефан, у часи православ’я — о.Максимович, за незалежної України — владика Михаїл Ковтун, о.Богдан Тузяк).

Нещодавно до мене підійшла жінка і пожертвувала на церкву місячну пенсію. Я кажу: “Жінко, але ж вам треба за щось жити?” — “Якось буде”, — відповіла. Такі випадки дійсно вражають.

— Ваші здобутки, плани, перспективи.

— Хочу сказати, що дев’ять років знесінчани не лише відбудовували церкву. Священики завжди підтримують і розвивають добрі починання парафіян. При церкві діє братство Апостольства молитви, куди входять 32 жінки і один чоловік. Вони моляться за парафію, складають певні намірення. Другий напрям нашої діяльності, це Фонд взаємодопомоги бідним, сиротам, одиноким. У лютому ми завершимо ремонт двох кімнат для Фонду. Тут розміститься гуманітарний центр. Серед його завдань: збір гуманітарної допомоги харчами і одягом для потребуючих, консультації, медична допомога, телефон довіри, моральна і духовна підтримка.

У нас працює Духовний центр, катехитична школа. 27 грудня владика Любомир Гузар благословив Уляну Рудик на працю директором катехитичної школи. Це перша така школа у історії львівської архиєпархії. Уляна Рудик є головою УМХ, медсестра за спеціальністю, закінчила катехитичні курси, навчається у Люблінському університеті. Щоп’ятниці у церкві семінаристи читають лекції для молодшої і старшої груп. Хочемо, щоб кожен знайшов у нас притулок, спокій, тишу, потребу, і це дуже важливо.

Зорганізували ми при церкві і спортивну школу — маємо футбольну команду, тенісний гурток. Наші футболісти здобули багато перемог, мають успіхи. Купили їм м’яч, придбаємо футбольну форму, облаштуємо спортивний зал замість складів будівельних матеріалів.

Таким є наше теперішнє і майбутнє. З нагоди освячення церкви мусимо добре усвідомити все, підвести підсумки зробленого.

Ззовні церква потребує ремонту, тому шукаємо шляхи придбання коштів на цю справу. Надіслали проект в організацію “Реневабіс” (Німеччина), яка допомагає церквам. Грант складає 11 тис. доларів. Ці кошти суттєво допомогли б нам.

— Якими були Ваші роки навчання, адже Україна переживала тоді нелегкі часи.

— Я навчався до часу виходу церкви із підпілля. У роки перебудови 1988-89 р.р. щотижня я їздив на навчання у Самбір і Дрогобич. Навчався у о.Мирона Бендика, а у Львові був художником, малював церкви. Згодом на прискорений курс (3 місяці) у Дрогобичі залишили одну групу 40 осіб, а решту — у Львів. І я поїхав у Львів. У Преображенській церкві нас навчалося 350 студентів. Пізніше ми переїхали до Рудно, де навчалися 3 роки. Священиками з нашої групи стали 50-60. У 1991 р. я отримав свячення і скерований у с.Березина Миколаївського району Роздільського деканату. Згодом закінчив Люблінський університет. Тепер пишу магістерську працю і вчуся на ліцензіаті.

— Чи співпрацюєте зі школою?

— У селі Березина я читав християнську етику у старших класах, а їмость — у молодших. Коли я приїхав сюди, то довідався, що у школі замало уваги надають етиці. У цій школі за радянських часів діяв клуб Галана, який був передовим серед інших шкіл у атеїстичному вихованню. Отож я прийшов до директора школи і запропонував безкоштовно навчати дітей і директор погодився. У молодших класах навчання проводить катехити, їмось у 8-10, а я у 11. Так ми внесли у школу релігійний дух.

Співпраця зі школою поступово дає свої плоди. Звичайно, це процес. Це не стається відразу. Стараємося допомагати школі: діти отримали у подарунок духовну літературу, на свято Миколая Фонд взаємодопомоги подарував сиротам одяг, взуття, цукерки, книжки. Цей подарунок було зроблено таємно, тому діти дякували справжньому Миколаю, який прийшов до них. Відрадно, що наші школярі відвідують катехитичну школу при церкві, підготували концерт, вітали духовенство і мирян з релігійними святами. Незабаром підготуємо школярам катехитичний клас, де діти переглядатимуть духовні відеофільми, читатимуть духовну літературу, обладнаємо куток для молитви. Так і живемо.

Олександра Тимчишин,

член Спілки журналістів України.

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.