У Львові пройшла Конференція монашества УГКЦ

21-26 липня 2003 року у Львові проходила Конференція монашества Української Греко — Католицької Церкви на тему: «Преображення у Господі». У її роботі взяли участь владики та представники всіх чернечих згромаджень і монастирів УГКЦ, Владики Станіслав Падевський (РКЦ) та Ігор Ісіченко (УАПЦ), а також гості з-за кордону.

Зібрані на Конференції богопосвячені особи згадували подвиг своїх попередників та попередниць, які у важкі роки жорстоких переслідувань за віру давали мужнє свідчення Христові, часто ціною власного життя й крові. «Їхній приклад, — наголошено у заключному документі Конференції, — надихає до наслідування, а їх заступництво у небі є джерелом надприродньої сили у наших нинішніх зусиллях і змаганнях. Як цінний плід цих зустрічей та знак діяльної присутності між нами Божого Духа, вважаємо відкритий і щирий діалог в любові, який причинявся до усвідомлення багатства нашої чернечої традиції. У процесі роботи Конференції ми досвідчили, що разом творимо одну монашу родину, яка зібрана в ім’я Господа нашого Ісуса Христа, під проводом Святого Духа у взаємному слуханні і розумінні. Почали ламатись упередження і стереотипи поділу монаших спільнот на прозахідні і просхідні, а завжди переважав пошук спільних джерел: Святе Євангеліє, писання святих Отців, здорова монаша спадщина Східної, зокрема Київської, Церкви, у світлі сопричастя Пресвятої Тройці».

Конференція монашества УГКЦ проходила у рамках підготовки Собору монашества УГКЦ, який заплановано провести 9-11 вересня 2004 року. Цей Собор повинен стати виявом єдності у різноманітності монаших покликань та харизм — дарувань, шуканням правдивої тотожності чернечих спільнот у сучасному світі і поштовхом до нових звершень у Христовій Церкві, яка покликана вести повірені душі до Небесного блаженства у Царстві Отця.

Рішення

Конференції монашества УГКЦ

Як підсумок спільної праці учасники Конференції вважали за потрібне підкреслити таке:

  1. Вважаємо потребою і знаком часу заклик Апостольської Столиці наново розпочати від Христа в дорозі нашої посвяти Богові та людям. Відповідаючи на цей заклик, українське чернецтво прагне будувати свою віднову, починаючи від Христа, присутнього у Слові. Боже Слово є джерелом і фундаментом християнської духовності (БЖ 94). Йому потрібно надавати пріоритетного значення в духовному житті на особистому і спільнотному рівні. Треба відновлювати в наших спільнотах давню практику духовного читання Слова Божого, щоб воно щораз більше ставало головним критерієм і натхненником наших прагень та дій.

  2. У спадщині святих Отців та у Святому Переданні Церква пропонує нам скарби духовного досвіду, який конкретизує вимоги Євангелія в щоденному житті богопосвяченої особи, їх завданням є пізнавати, поглиблено вивчати та популяризувати твори святих Отців, щоб запевнити творчу вірність їхньому вченню й духові. Реалізувати це завдання потрібно у тісній співпраці з церковними структурами та під проводом настоятелів окремих Інститутів.

  3. Молитва — літургійна та особиста — є простором, в якому постає, поглиблюється і виражається зв’язок любові з Господом, а тому вірність молитві запевняє вірність богопосвяченої особи її першому і основному завданню: бути людиною молитви. Наші спільноти мають стати оазами молитви, де не тільки ми самі відновлюватимемо свої сили, але й люди, які приходять до нас, досвідчуватимуть впливу благодаті й помочі від атмосфери, яка стане більш промовистою, ніж будь-яке слово про Бога, не підтверджене особистим досвідом життя із Ним.

  4. Різноманітність форм богопосвяченого життя в УГКЦ є виразом діяння того самого Духа, а тому становить незаперечний скарб і завдання — краще пізнавати інші спільноти, усувати упередження і стереотипи, бути відкритими до інших в любові та в готовності до обміну дарами, пам’ятаючи поучення св. Василія Великого: «У спільному житті сила Духа, яка перебуває в одному, одночасно переходить на всіх. Тут не лише кожен збагачується власним даром, але, уділяючи його іншим, примножує його і користується плодами чужих дарів як своїми власними» (Ширші Правила, 7).

  5. Спільноти мають пізнавати та поглиблювати первісні задуми своїх Засновників, щоб залишатись вірними їхній харизмі. Різноманітність дарів свідчить про багатство Церкви, а в ній також богопосвяченого життя та дозволяє більш успішно виходити назустріч потребам і очікуванням вірних сучасної епохи.

  6. Спільноти богопосвяченого життя покликані разом з іншими вірними «чинити Церкву домом і школою сопричастя» (Novo millenio ineunte, 43). Робитимуть це, реалізуючи в щоденному житті «духовність сопричастя» на взір сопричастя в лоні Пресвятої Тройці, де Три Божі Особи творять єдність у любові. Так само і в богопосвячених спільнотах окремі особи ділитимуть між собою радості і журби, прагнення і турботи, будуть вчитися здатності добачати в іншому передовсім те, що позитивне і що єднає, будуть намагатися давати місце іншому та носити тягарі один одного (пор. «Розпочати наново від Христа», 29).

  7. Такі спільноти завдяки життю у єдності та любові, ставатимуть першим середником євангелізації навколишнього світу, для якого стануть пророчим знаком надії та свідками євангельської правди.

  8. Особливу увагу приділятимуть вихованню молодого покоління богопосвячених осіб. З цією метою дбатимуть про забезпечення відповідними кадрами виховників та духовних провідників, а також про створення виховних спільнот, які допомагали б молодшим членам зростати у вірі та в монашому покликанні. Окрім того настоятелі цінитимуть та підтримуватимуть слушні прагнення своїх членів до здобування богословської освіти з метою якнайкращого служіння спільноті та Церкві дарами, якими Бог їх обдарував.

  9. Старші особи є носіями традицій власних інститутів та свідками величних Божих діл, здійснених в минулих десятиліттях, тому заслуговують нашої пошани та вдячності. Вони й надалі вносять цінний і незамінний вклад в життя спільноти своїм досвідом, молитвою, служінням як порадники в духовному житті та терпеливим ставленням до свого теперішнього стану (пор. БЖ 44).

  10. Турбота про плекання нових покликань є нагальною потребою в сучасному світі, який намагається затьмарити перед очима молодих людей красу духовного покликання. В цьому завданні всі члени монаших родин повинні вносити свій вклад у загальну справу — душпастирство серед молоді, молитва, а особливо приклад життя. Водночас Конференція звертається до ієрархії УГКЦ та вихователів єпархіяльних семінарій із закликом приділяти більшу увагу плеканню покликань до богопосвяченого життя та формуванню семінаристів і всіх вірних у дусі пошани до цього покликання в Церкві.

  11. Висловлюючи вдячність Богові за дар наших блаженних новомучеників, Конференція звертається до всіх монаших спільнот збирати і зберігати свідчення віри, які складали їхні брати і сестри в часах переслідувань. Так зберігатимемо пам’ять про цих подвижників, а своїм сучасникам подамо приклади святості для наслідування.

  12. Значний вплив західного монашества на наших землях становить для нас душпастирський виклик та запрошення до пошуків дієвих форм діалогу та співпраці. Основою для цього мають бути рішення Другого Ватиканського Собору та напрямні УГКЦ. Однак, пізнаючи нашу духовну спадщину, ми повинні усвідомлювати свою приналежність до Вселенської Церкви, щоб з нею ділитися багатством Східної традиції та одночасно черпати з її богословської і духовної криниці.

  13. Без огляду на діалектичну напругу між різними поглядами на молитву, літургійне життя з одного боку і апостолят з іншого, ця напруга є потрібною, бо молитва і апостолят взаємно доповнюються і є джерелом одне для одного.

  14. Ця діалектика продовжується також між втечею від світу і зустріччю зі світом, щоб його преобразити і зцілити. Поглиблена свідомість, що наша історія, позначена традицією мучеництва як свідченням Істини, в сьогоднішній суспільній ситуації в державі (криміналізація державних структур, корупція, запланована деморалізація суспільства, зростання кількості бідних і відкинутих) вимагає нових видів посвяти, а, можливо, навіть найвищої жертви власного життя.

  15. Свідомі того, що християнство в Україні є поділене, богопосвячені особи сприймають як своє завдання пошуки шляхів до єдності. Робитимуть це насамперед через молитву, святість життя, відкритість на діалог у правді та любові.

  16. 3 метою належного опрацювання доробку Конференції та приготування і проведення Собору Монашества, делегати та учасники доручають Секретаріату Конференції у співпраці з Радами Вищих Настоятелів призначити Комітет з підготовки Собору та групу з переопрацювання робочого документу Собору — Instrumentum Laboris — і доповнити Його систематичним розділом, подаючи виміри чернечого служіння в теологічно — еклезіологічному, канонічному, апостольському, екуменічному та суспільному аспектах.

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.