Життя на службі в милосердя

Великі люди — не лише ті, які здійснюють «великі акції» чи реалізуть «великі справи», але й ті, які залишають після себе «великі проекти». О. Веренфрід ван Страатен, який належав до монашого ордену премонтстратезіанців, став відомим на цілий світ під прізвиськом «отець-сало» і відійшов у вічність у віці 90 років, був у всіх відношеннях великою людиною…

Теологія отця Веренфріда була дуже конкретною. Найкращим її синтезом може бути фраза, яку він любив вживати за різних обставин: «Бог є незмірно кращим за всі наші уявлення про Нього, але й люди є кращими, ніж ми про них думаємо». Це та засада, що була визначальною для його віри, яка перевищувала всі обмеження людського духу; це був його досвід Всемогутнього Бога, чия велич є незмірно більшою, аніж будь-які наші труднощі; це було гасло його милосердя до людини, що ґрунтувалося на глибокій довірі до неї.

Справа, яку він залишив після себе і яка лягла тепер на плечі його соратників і жертводавців, є справді нелегкою, — тим більше, що немає вже поруч харизми його живої віри, його живої уяви, що живилася безмежною надією, його особистого живого милосердя, нездоланного перед лицем будь-яких випробувань.

Отець Веренфрід народився 17 січня 1913 року у голландському містечку Мідрехт поблизу Амстердама в родині учителя. В Утрехтському університеті закінчив студії класичної філософії, але у 21-річному віці різко змінив своє життя, вступивши до монастиря премонтстратезіанців у Тонжерло (Бельгія), де ще через кілька років прийняв священичі свячення. Оскільки через хворобливість його було визнано непридатним до пастирської чи місіонерської праці, він залишився в абатстві у якості секретаря, а згодом — редактора монастирського періодичного видання. В 1947 році різдвяний номер цього журналу помістив його статтю із промовистою назвою «Мир на землі? Але не для біженців», в якій містився заклик про допомогу для переселенців, яких нещодавня війна вигнала з рідної домівки. Це й був початок тієї справи, з якою він згодом увійде в історію, справи життя великої людини, суть якої полягала у тому, щоб закликати до людського милосердя, спонукати імущих ділитися з тими, хто відчуває потребу в основному.

Молодий священик особисто заанґажовується у збирання провізії для біженців, обходячи з цією метою голландські і бельгійські села. Першою допомогою, про яку отець просив у селян, було сало, оскільки, на відміну від грошей, його було доволі у селянських господарствах, до того ж воно давало змогу нагодувати тисячі мешканців переселенських таборів. Кількість цього продукту, яку йому вдалося зібрати, була така вражаюча, що невдовзі він отримав почесне прізвисько «отець-сало». Схожих наймень за своє довге життя він здобуде чимало, але те перше, найневибагливіше і найщиріше, назавжди залишиться і найулюбленішим.

Вже в 1948 році народжується спільнота, яка згодом отримає назву «Церква в потребі» і стане широковідомою і розгалуженою міжнародною організацією, що надаватиме моральну і матеріальну підтримку Церкві: перед лицем бідності та утисків у країнах третього світу, жорстоких переслідувань — у державах, що перебували тоді за залізною завісою, а згодом — задля відродження Церкви з руїн після довгих десятиліть насильно нав’язуваного атеїзму.

За потужний особистий внесок у допомогу переслідуваним Церквам у країнах Східно-Центральної Європи, отця Веренфріда називали «останній генерал холодної війни». Саме він, під час щорічних конгресів свого фонду методично привертав увагу громадськості західних країн до проблеми переслідуваних церков у Східній Європі. Від 60-их років і досі «Церква в потребі» не припиняє надавати допомогу УГКЦ, яка у 20 столітті зазнала особливо жорстоких переслідувань.

А загалом на пожертви, що їх за роки своєї подвижницької діяльності отцю ван Страатену, якого ще називали «найвідомішим жебраком століття», вдалося зібрати (близько 2 млрд. євро), — він нагодував мільйони голодних, вилікував тисячі важкохворих, збудував сотні храмів Божих по всій землі, підтримував десятки церковних ЗМІ і зробив ще багато-багато прекрасних справ.

Звісно, його доктрина полягала передусім у людинолюбстві і бажанні допомагати Церкві, але й — рівною мірою — в постійному апелюванні до цієї любові серед можновладних і заможних. Своєю діяльністю він змушував багатих і сильних ставати боржниками вбогих і незахищених, примножуючи таким чином — у цілком конкретний спосіб — справедливість і добро на землі…

Нині Господь прийняв його сердечно у Свої руки. Так само, як він сам усе життя робив це щодо усіх нас.

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.