До 60-річчя утворенняХарківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

27 липня 1942 р. завершилися відповідальні перемовини керівництва УАПЦ з главою східноукраїнської православної єпархії митрополитом Феофілом (Булдовським). Єпархія, що включала переважну більшість православних парафій на Харківщині, численні громади на Полтавщині, Сумщині, Курщині й Бєлгородщині, утворені після відступу большевиків, приєдналася до Української Автокефальної Православної Церкви, очолюваної на Волині владикою Полікарпом (Сікорським), а в Києві – архієпископом Никанором. Вирішальну роль у підписанні ухвали про об’єднання відіграв єпископ Переяславський Мстислав (Скрипник) – земляк митрополита Феофіла, син його добрих знайомих, охрещений колись власне о. Булдовським.

Майбутній митрополит Феофіл народився на Полтавщині 1865 р. Його хресне ім’я – Федір. До жовтневого перевороту о. Федір Булдовський служив настоятелем цвинтарної церкви, а потім інспектором духовної семінарії в Полтаві. Вже тоді він був відомий своїми патріотичними поглядами.

На Полтавському єпархіяльному з’їзді 3-6 травня 1917 р. прот. Федір Булдовський робив доповідь «Про українізацію Церкви» за якою було ухвалено перші в Україні рішення про запровадження української мови в богослужіння, відновлення українських чинів, звичаїв і обрядів, побудову храмів у національному стилі, українізацію духовних шкіл, заборону поставлення росіян на архиєрейські кафедри в Україні тощо.

Але, як і архієпископ Полтавський Парфеній, прот. Федір Булдовський прагнув утворення Помісної Української Церкви канонічним шляхом, що згодом викликало його конфлікт з учасниками Всеукраїнського Православного Церковного Собору 1921 р.

14 січня 1923 р. колишній протоієрей Федір Булдовський після прийняття монашого постригу з іменем Феофіла був висвячений на єпископа Лубенського і Миргородського Московського Патріархату. Він відвідав свт. Тихона, Патріарха Московського, і дістав його благословення на дальшу працю для збереження Христової Церкви в Україні. Після смерті свт. Тихона в травні 1925 р. єпископ Феофіл очолив «соборно-єпископську» Церкву або «канонічну УАПЦ» що мала шість єпископів і до 350 парафій (інші відомості – бл. 200 парафій), переважно на Полтавщині й Харківщині. Вона називала себе «Братським об’єднанням Українських Автокефальних Церков». Центр «канонічної УАПЦ» розташовувався у Мгарському монастирі, згодом закритому більшовиками, потім у Харкові.

Останнім осідком митрополита Феофіла була церква в Луганську, закрита 1937 р. Волею Божого Провидіння митрополит Феофіл вижив під час Великого терору 30-х рр. і після відступу більшовиків восени 1941 р. з’явився в Харкові. Він зумів врятувати й вивезти до Харкова головну святиню Мгарського монастиря – мощі свт. Афанасія, Патріарха Царгородського, Лубенського чудотворця. Юрисдикція митрополита Феофіла поширилася майже на всі відновлені парафії Слобожанщини. 15 липня 1942 р. митрополит Феофіл у співслужінні 10 священиків відправив у Благовіщенському соборі першу Службу Божу українською мовою.

Влітку 1942 р. до Харкова прибув місійний єпископ УАПЦ Мстислав. Нарада 27 липня 1942 р., яка пройшла в Харкові за участі митрополита Феофіла, єпископа Переяславського Мстислава, членів Харківського єпархіяльного управління та голови Полтавського єпархіяльного управління, ухвалила: «Визнати, що парафії, підпорядковані Високопреосвященнішому владиці Феофілу на терені Харківської, Полтавської, Сумської і Курської областей, становлять складову частину Української Православної Автокефальної Церкви на чолі з адміністратором архієпископом Полікарпом. Надалі установити таку форму почитування: Високопреосвященнішого отця нашого митрополита Феофіла, архієпископа Харківського і Полтавського, високопреосвященнішого отця нашого Полікарпа, архієпископа Луцького і Ковельського».

На жаль, воєнні лихоліття не дали можливість зібрати жодного собору й налагодити систематичну душпастирську працю єпархії. З поверненням 1943 р. Східної України в совєтську зону окупації православні парафії або знову закриваються, або переводяться під юрисдикцію створеної 4-5 вересня 1943 р. сергіанської Московської Патріархії. Митрополит Феофіл був єдиним з архієреїв УАПЦ, хто не виїхав на еміграцію. 23 серпня 1943 р. до Харкова вступає червона армія. 12 листопада 1943 р. митрополит був заарештований НКВД. 20 січня 1944 р. він помер в ув’язненні, перебуваючи під слідством.

Патріарх Мстислав повернувся до Харкова 4 травня 1991 р. Виступаючи на зустрічі зі слобожанами в оперному театрі, він нагадав про гідний наслідування приклад високої церковної свідомості, виявлений митрополитом Феофілом 1943 р. І хоча Харківщина й Полтавщина – області, досить відмінні в етнокультурному й суспільно-господарчому сенсі, але патріарх Мстислав наполіг на відновлення в УАПЦ єдиної єпархії для цього регіону як спадкоємниці єпархії владики Феофіла.

4 квітня 1992 р. відбувся перший собор Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ, який проголосив відновлення її канонічної діяльності. Одинадцятий єпархіяльний собор 19 квітня 2002 р. своєю ухвалою «Стосунки Харківсько-Полтавської єпархії з іншими єпархіями УАПЦ» визнав: «Правною основою для входження Харківсько-Полтавської єпархії до складу Української Автокефальної Православною Церкви була Нарада 27 липня 1942 р., яка пройшла в Харкові за участі митрополита Феофіла, єпископа Переяславського Мстислава, членів Харківського єпархіяльного управління та голови Полтавського єпархіального управління».

Таким чином, у день пам’яті св. Володимира Великого, 28 липня 2002 р., Харківсько-Полтавська єпархія не тільки вшановувала рівноапостольного хрестителя України, але й відзначала своє 60-річчя.

Його центром став Свято-Дмитрівський храм м. Харкова, де Святу Літургію очолив архієпископ Ігор Ісіченко.

Вшанування пам’яті жертв

авіаційної катастрофи на Скнилові

Після одержання звістки про катастрофу, що сталася на скнилівському аеродромі 27 липня 2002 р., в парафіях Харківсько-Полтавської єпархії було відправлено заупокійні богослужіння. У харківському Свято-Дмитрівському храмі було виставлено стенд із іменами загиблих і поранених, де харків’яни із занепокоєнням шукали імена своїх знайомих.

2 серпня, в день пам’яті пророка Божого Іллі, архієпископ Ігор очолив собору Службу Божу в Свято-Дмитрівському храмі. Присутні молилися за зцілення постраждалих жертв катастрофи й блаженне упокоєння душ загиблих. У проповіді архієпископ Ігор звернув увагу на те, що в основі всіх трагедій, котрі сталися в Україні протягом літа 2002 р., — аварій на шахтах, катастрофі в Скнилові, — лежить порушення норм та правил, вироблених у відповідних галузях. Це відображає базову причину суспільної кризи — зневагу до Божого закону, цинічне ставлення до Церкви. Без реального навернення до Христа, без справжнього воцерковлення, а отже без відновлення фундаментальної ролі євангельських засад життя кожного з нас марно сподіватися на подолання життєвих криз політичними методами.

Прес-служба Харківсько-Полтавської єпархії УАПЦ

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.