О. Роман Тереховський,постуляторПостуляційного центру УГКЦ:«Ми не маємо досвіду проведення процесів подібного рівня»

Кор.: Отче, які причини перенесення мощей блаженного священномученика Миколая Чарнецького з Личаківського цвинтаря у м. Львові до церкви св. Йосафата?

Р. Т.: Найперше, щоби привести той культ, котрий ми маємо, і вшанування з боку вірних у відповідність нормам Священної Конґреґацїї у справах святих, яка має для тих випадків передбачену цілковито відмінну від звичайної процедуру поховання. Здавна ми ховали в храмах тіла людей, котрих Господь прославив чи в праведності їхнього життя, чи сповідництвом їхньої віри аж до мученицьої смерті. І ця традиція закріплена в правилах, нормах і положеннях, чинних у Конґреґації у справах святих, згідно з якими тіла кандидатів до беатифікації або канонізації є зазвичай ексгумовані, ще раз розпізнані, щоб підтвердити автентичність останків того чи іншого слуги Божого і, якщо він вже є беатифікований або канонізований, то їх виставляють для прилюдного літургійного вшанування з боку вірних. Зазвичай це робиться у храмах. Друга причина перенесення цих мощей — це те, що цвинтар не особливо надається для того, щоб можна було організувати якісь паломництва, для того, щоб було можливо організувати поважне літургічне релігійне вшанування якоїсь особи, в нашому випадку, блаженного великомученика Миколая Чарнецького. А коли мощі будуть викладені в Церкві — всі матимуть можливість бачити його візуально і торкнутися його, тим більше, що зроблено і переносні реліквії, тобто частина реліквій відділена за дозволом Конґреґації і так само вірні зможуть їх бачити і можна буде ці реліквії транспортувати в церкви різних міст з тим, щоб вірні інших парафій, інших єпархій, мали змогу бути присутніми в тому самому місці, де є частина тіла блаженного, могли доступити до нього, могло б здійснюватись його вшанування. Отже, в Церкві — найкраще: і добрий доступ, і відповідні умови. Третя причина здійснення цього перенесення — щоб уникнути таких неприємних фактів (які мають, на жаль, місце), коли окремі люди, котрі не мають дозволу церквної влади, не зважають на церковні авторитети і при тому роблять свій бізнес матеріального чи морального характеру. Такі явища дуже часто спостерігались на гробі владики Чарнецького.

Під час ексґумації і розпізнання Церква авторитетно ствердила, що це є тіло дійсно священномученика Миколая Чарнецького на основі описів його тіла при похованні і перепохованні. В присутності свідків був здійснений спеціальний судовий процес, який очолював єпископ-помічник Львівської архієпархії УГКЦ владика Ігор Возняк. Він займався проведенням цього процесу згідно з уповноваженнями Блаженнішого. У складі трибуналу був також і промотор справедливості отець Тарас Коцюба — людина, яка робила все, аби ми мали цілковиту впевненість в тому, що це є дійсно тіло блаженного Миколая. Нотар отець Петро Баран записував всі акти і дійства, які проводилися під час процесу. Отже, це була цілковито канонічна процесуальна процедура, яка затверджувалася підписами авторитетних компетентних осіб на папері, який буде зберігатися для історії (у спеціальному тубусі — перґамент із єпископськими печатями, у якому підтверджено, що це є дійсно тіло тієї особи). У процесі були задіяні медики, безпосередньо зайняті розпізнанням мощів, і зробили все для того, щоб мощі надалі могли якнайкраще зберігатися. Також свідки похованння і перепоховання під присягою на Євангелії ствердили, в яких ризах ховали, як виглядала труна і т. д. Після того будь-які сумніви щодо автентичності тлінних останків блаженного Миколая, які покладені наразі в храмі Йосафата в бічному вівтарі, повинні відпасти абсолютно. Пізніше, коли буде зведено храм на його честь тут у Львові, вони будуть перенесені туди.

Крім того, було вийнято багато реліквій, які також авторизовані, ідентифіковані і потверджені компетентною церковною владою для їхнього привселюдного вшановування. Наприклад, будуть зводитися храми на честь наших блаженних, яких рік тому проголосив Папа Іван Павло II, зокрема і Миколая Чарнецького. Наразі маємо такі в Тернопільській, в Сокальській, у Львівській єпархіях. Це храми, які будуються, або тільки проекти. Вони матимуть нагоду отримати мощі.

Кор.: Минулого року під час свого візиту в Україну Папа Іван Павло II проголосив 28 українських блаженних. Римський архієрей беатифікував Миколая Чарнецького і 24 співмучеників, Теодора Ромжу, Омеляна Ковча і Йосафату Гордашевську. Чи є якісь нові справи, якими займається постуляція?

Р. Т.: Маємо в розробці один такий гігантський проект. Люди, котрі так само мученицьки постраждали за віру минулого століття під час переслідувань з боку російського царського режиму, з боку Радянської влади, з боку німецького фашистського режиму тощо. Ті кандидати, яких маємо, перевіряються, складається їхня детальна біографія, збираються свідки; документи, котрі б могли пролити світло на той чи інший етап їхнього життя та діяльності і, оскільки мова йде за мучеників конкретно, сам факт і обставини їхньої смерті, а також про славу мучеництва, яка в більшій чи меншій формі колись існувала і розвивається чи розвивалася на теренах України та в діаспорі. Крім того, маємо великі плани щодо історичної справи. Тобто, коли немає вже живих свідків — ми б хотіли розпочати справу і займаємося пошуком документів про вбивство, здійснене російським царатом на початку XVIII ст., в якому безпосередньо брав участь Петро I. Це вбивство василіянських монахів у монастирі в Полоцьку. Свідчень багато — до десятка і вони записані різними особами на різних мовах (французька, латинська). Є навіть російські хроніки, які виправдовують його вчинок, але говорять про той самий факт. Є документи, які стверджують про існування слави їхньої святості ще в позаминулому столітті, але, на жаль, з приходом вдруге туди російських військ все це було цілковито знищене.

Працюємо ще над беатифікаційною справою сестри Василії Глібовицької ЧСВВ — людини, котра в молодому віці померла в Пряшеві, але походила звідси (навчалася в університеті Івано-Франківська, потім працювала в Ужгороді і Пряшеві). Наразі можу сказати, що Блаженніший вже отримав компетенцію на проведення того процесу від Пряшівського єпископа. Бо завжди компетентним вважається той єпископ, на території якого померла та чи інша людина. Готуємо справу на Синод, щоби всі єпископи підтвердили, що існує слава її святості в тій чи іншій формі і висловили свою згоду і одностайність стосовно початку цього процесу. Над тим працюємо у співпраці з сестрами-василіянками і сподіваємося, що справа рухається вперед, бо так виглядає, що маємо задокументовані чуда. Дійсно існує та існував той культ. Він є трохи локального характеру: трохи в Пряшеві, а трохи — в нас (переважно в громадах, які мають безпосередній контакт з сестрами Чину Василія Великого). І на основі того, що чуда були, ми маємо якусь основу для початку беатифікаційного процесу. Після процесу сестри Йосафати Гордашевської, що його провадили сестри служебниці, то був би перший такий процес щодо праведників — людей, які вмерли своєю смертю, але залишили яскравий слід в споминах осіб, з якими мали при житті безпосередній контакт, і мають певну славу святості власного життя.

Крім того, в проектах є ще декілька подібних справ, але це ще тільки розробки, бо бракує документів, бракує свідчень, зрештою, бракує ентузіазму та віри у власні сили. Є багато справ, у яких ми робимо тільки перші кроки. Ми не маємо традиції проведення процесів подібного рівня. У тому процесі, котрий ми провели, формальності було скорочено до мінімуму, тому, що приїжджав Папа Римський. А що стосується повної процедури, яку ми повинні робити — ми є тільки новачки і багато чого тільки мусимо вчитися.

Кор.: Отче, щодо Митрополита Андрея Шептицького. Чи є якісь зміни у його справі? Говорилося про те, що немає чуда…

Р. Т.: Чуда є. Принаймні я знаю точно декілька. Проблема в тому, наскільки ми можемо з точки зору медичної довести, що це є дійсно чудо. Медики про чудо не повинні говорити, але повинна говорити комісія богословів, повинна сказати Конґреґація. Медики повинні затвердити, що це неможливо пояснити з точки зору природного перебігу тих чи інших процесів чи явищ. Ми, українці, любимо поговорити, але не любимо доводити справу до кінця. Ми не маємо таких документів, якими могли б підтвердити, що дійсно сталося чудо. Як тільки б вони з’явилися, ми мали б позитивні зрушення в перебігу процесу Митрополита Андрея. З того, що мені відомо, процес на стадії завершення вже досить довгий час.

Кор.: Є книжечка о. Ігоря Царя, де він зібрав свідчення людей, які стверджують, що за посередництвом митрополита сталися чуда. Чи це береться до уваги?

Р. Т.: Ще раз повторюю: вся проблема у відсутності медичної документації. Тобто якщо людина каже, що сталося чудо, але немає лікаря, який міг би авторитетно підтвердити, що існувала певна хвороба, не було на той момент ліку від неї чи він був важко доступний, занадто багато коштував і не можна було його застосувати, про те, що хвороба дійсно минула без рецидивів (навіть у випадку раку). У Конґреґації чекають ще п’ять років, бо після одужання може бути рецидив. Хвороба мусить минути безслідно. Не мусить приростати відірвана рука чи нога, хоча такі чуда були. Але хвороба і непояснюване зцілення мусять бути доведені компетентними спеціалістами. Того ми не маємо. Книжка — гарна річ, бо вона спонукає молитися. Я особисто дуже вдячний заочно о. Ігорю, який в такий спосіб популяризує постать Андрея Шептицького, але наразі далі ми не пішли. У тому наша проблема. Тут ще має значення наша специфіка. Часом у нас людина, маючи дійсно поважні проблеми зі здоров’ям, не звертається до лікаря з різних причин (немає довіри до лікарів, немає грошей, бракує часу тощо) і пізніше чудо важко довести. А в таких випадках, коли Церква мусить авторитетно підтвердити святість тої чи іншої особи, при всій повазі до людини на слово покладатися не бажано.

Розмовляла

Любомира Бурка

Опубліковано у Без категорії | Теґи: . | Додати в закладки: постійне посилання на публікацію.

Коментарі закриті.