Проповідь о. д-ра Бориса ҐУДЗЯКА, ректора Українського католицького університету перед початком Синоду єпископів УГКЦ. ( Львів, собор Святого Юра, неділя, 20 березня 2011 року).

В ім’я Отця і Сина і Святого Духа!

Високопреосвященний Владико Прототроніє!

Високопреосвященні Митрополити і Преосвященні Владики!

Високопреподобні, Всесвітліші і Всечесніші Отці!

Преподобні Брати і Сестри! Дорогі в Христі!

Слава Ісусу Христу!

Мабуть, усім Вам ужe відомо, що після тривалої молитви єрархії, клиру і вірних, завтра починається Священний Синод Української Греко-Католицької Церкви, який обиратиме Главу, наступника Блаженнішого Любомира (Гузара). Як ми почули, сьогоднішнє євангельське читання, Другої неділі Великого посту (Мк. 2, 1-12) про оздоровлення Розслабленого змальовує наскрізь дивовижну сцену: Ісус навчає в домі, в якому нагромадилося багато зацікавлених слухачів. Друзі, які несли паралізованого до Учителя з надією на зцілення, вносять хворого через дах, розкривши стелю над місцем, де був Господь. Зцілений, взявши ліжко, виходить, – уже, мабуть, дверима, – а присутні «всі чудувалися, хвалили Бога і мовили: «Ніколи ми такого не бачили!»».

Узагалі, читання субот і неділь Великого посту, як і сам Піст, у ранніх століттях християнства були скеровані на підготовку оглашенних до таїнства Хрещення, тобто виховання нових членів Церкви, які на Пасху радісно поринали у Води нового життя. Великий Піст – це повернення до тих фундаментів, які ми засвоїли чи повинні були засвоїти, стаючи християнами. Тому сьогодні, в час Великого посту і напередодні початку Виборчого Синоду треба звернути увагу на найосновніше в нашій з Вами спасенній вірі.

Суть християнського, духовного та церковного, життя – бути з Богом. Наші духовні практики, молитва, чин милосердя, піст, якого ми зараз дотримуємося, катехиза, обряди, сани, Синоди – все церковне життя спрямоване на те, щоб допомогти нам бути з Богом. Та, зрештою, не лише церковно-канонічне, але й людське життя загалом має єдину ціль – Бога, Який є джерелом всього, що ми маємо. Як сказав св. Павло в Аеропагу: «У ньому бо живемо, рухаємося й існуємо… Бо й ми з його роду (Дії 17, 28)». Тому все, що ми переживаємо, повинно нас вести до Нього: побут, праця, відпочинок, любов між чоловіком і жінкою, народження, зростання, зрілість, старість, недуги, радість і смуток – усе є місцем Божої дії, Божої присутності. Ми покликані бути з Ним. Навіть наші гріхи і падіння, питання і сум’яття, розчарування і сумніви – це нагоди стати паломниками дорогою до Того, Хто нас створив, дарував нам особистість, свободу та творчість. Він таїнственно, часто для нас незрозуміло, проте конкретно кличе нас до спілкування і щастя бути з Ним.

Суть життя – бути з Богом. Хтось може сказати – це гарні слова, але їх недостатньо, щоб так категорично вмістити все, що притаманне людині. Наш недолік у тому, що ми часто не можемо собі уявити, ким властиво є Господь. Хто Він? Хто, насправді, є нашим Богом? Ми обмежені в засобах пізнання – наші зір, слух, смак, дотик і нюх, а також почуття, а й навіть розум і дух, які часом сягають далеко та проникають глибоко – мають межі. Радіус досягнення нашого розуму та й простір нашої душі порівняно малий. Радіус Всесвіту, згідно з обрахунками астрономів, має 46 мільярдів світлових років. Тому ми схильні спостереження та відчуття, свої та інших людей, наше сприйняття самого Бога „стискати” до тих параметрів, які відповідають нашому пізнанню.

Усе, що не вміщається в наше відчуття та розуміння, ми просто відрізаємо. Те, що перевищує зрозумілі нам цінності, ми просто не бачимо і заперечуємо. Ми боїмося всього великого, тому за будь-яку ціну намагаємося підпорядкувати процеси і людей відповідно до наших уявлень, категорій і розмірів. Для нас стають дискомфортними порівняння, бо тоді ми відчуваємо свою неадекватність.

Наш досвід стає для нас основним критерієм. Якщо щось із нього випадає або щось його перевершує, ми це заперечуємо, навіть якщо в цьому наше щастя. Як часто ми, насправді, можемо радіти, коли іншому добре? Згадаймо, як почувалися євангельські робітники, які зранку працювали в поті чола і отримали таку саму оплату, як і ті, хто прийшов наприкінці дня. Ісус навчає нас, що Бог є щедрий Отець, а не бухгалтер, що Його благодать не обмежена людським розумінням справедливості. А нам чомусь буває зле, коли ближньому добре, і навпаки, коли в нього біда, нам легше: «У мене біда, здохла коза, але нічого, у сусіда здохла корова».

Господь не такий! Пророк Авакум каже:«Його велич небо окриває, і земля повна його слави (3, 3)». Його доброта, милосердя, творчість і життєдайність безмежні. На Його гостині наші чаші переливаються.

Нам важко прийняти велике добро, нам складно з величчю загалом, тому ми стаємо атеїстами перед обличчям Великого Бога. Коли на реколекціях у Ватикані проповідник сказав це твердження, Папа Іван Павло ІІ тихо кивнув головою на знак згоди. Тому Великого Бога ми не сприймаємо. Не такий Бог нам потрібен, не Господь Всесвіту і Господар історії, а ділок, який пасує до нашої кон’юнктури. Я боюся Вседержителя, Який уповні жертвує Собою, адже це й мене кличе до великої жертви. Такий Бог не по моїй духовній кишені – надто дорого, надто велика ціна наслідування Христа.

Велич Божих діл збиває людину з пантелику. Ізраїльтяни говорили: «Господи, для чого Ти вивів нас із дому неволі?» Їм краще і легше було в полоні, з малими можливостями, малою свободою, з мікровідповідальністю, ніж бути з Великим Богом, Якого не могли вповні прийняти. Взамін вони створили і ми досі творимо собі божків, рукотворних і нам підвладних ідолів – золотого тельця чи тісну конфесію, чи список правил (які ми пишемо під себе) – усе це дозволяє нам зменшити таїнство, його контролювати і ним маніпулювати, пристосовуючи до нашого масштабу. Вигідно мати свого бога, який завжди під рукою, на повідку, такий кишеньковий і зручний, як мобільний, що його можна витягнути з кишені – показати, похвалитися, при потребі ним (Богом!) добряче когось по голові стукнути – На! Маєте! Now we’re talking! Тепер поговоримо!

Ми редукуємо таїнство і Бога, а тому не дивно, що втрачаємо віру в Нього. Проаналізувавши Бога, розклавши все по поличках, посортувавши по точних параграфах, ми дивуємося, що Бог став для нас якимось банальним, хоча і корисним. Його можна заховати в законах, у святах, у святкуваннях сьомого дня, у якомусь куточку нашого життя, обрядах і Він прикрашатиме моє ім’я, мою добру славу і підкреслюватиме мій “шляхетний” стиль. Ми Його творимо з дерева, золота-срібла чи з будь-яких складових нашої уяви. Такий Бог – неживий предмет, а я Його оживлюю, коли сам захочу, наповнюючи мені потрібним змістом –обрядом для приємної святковості, церковними канонами, особистими чи корпоративними планами і стратегіями. А живий Бог не хоче і не припускає, щоб Його ховали чи редукували: «Я славою Моєю іншому не поступлюся (Ісая 48, 11)».

Ви скажете: «Отче, та ж Ви згущуєте фарби, ми з Вами не такі й погані – ми ходимо до Церкви, у Вас такі гарні ризи, ми святимо паску, владики вірно приїжджають на Синоди. Що поганого в тому, що Бог є моїм талісманом, що я людина національна, що моя Богородиця у вишиванці, що я ходжу до української церкви і молюся своєю мовою? Хіба ж Бог не українець з паспортом УГКЦ – тобто мій і Ваш Бог – хіба Він не такий як Ви і я?»

Мабуть, не цілком.

А Бог живий і величний. Ні поличка, ні кишеня, ні конфесія, ні обряд, ні сан, ні розум і ні наша душа для Нього не стають тісною обгорткою. Всесвіт, як ми вже згадували, за припущенням астрономів тягнеться 46 мільярдів світлових років від точки, де ми перебуваємо, на схід, захід, північ, південь – те, чого ми не можемо осягнути – є лише порошинкою на десниці Вседержителя. Бо «Він Всесильний! Не можем його осягнути! Великий силою і правом, повний правоти (каже нам книга Йова 37, 23)».

Ми ісповідуємо в Символі Віри, що наш Бог споконвічно родить Сина і з Ним спілкується у досконалій любові Святого Духа. Бог-Син-Слово творить небо, землю і все, що в них та кожну людину на Божественний образ і подобу – мільярди мертвих, живих і ще ненароджених, покликаних до життя споконвічною Любов’ю, на пучках яких унікальний візерунок. Кожен-кожнісінький з нас – ручної роботи (hand made by God; made for heaven!). Кожен наш пальчик Бог з усмішкою цілує, благословляючи нас на творіння у Любові. Ісая каже кожному сьогодні, які ми близькі й дорогі для Нього: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду. Глянь! Я записав тебе в себе на долонях (49, 15 – 16)».

Коли нам щось болить, коли нас бентежить смерть чи стихійне лихо, таке як у Японії, нам важко повірити, що Бог великий і безмежно добрий. А тут наше завдання – усіх християн і віруючих під проводом душпастирів і тут присутніх архиєреїв – бути з Богом. Бути з Великим Богом. Не просто перебувати, а так, щоб ближній бачив це буття, нашу довірливу і впевнену поставу, і захотів бути з нашим Богом.

Великі провідники мають перед собою Великого Бога. Їх не манять і тому не можуть втомити і розчарувати дрібні, рукотворні божки. Митрополит Андрей мав масштаб, бо в молитві він стояв перед могутнім Провидінням. Стояв упевнено і безстрашно, діяв спокійно і виважено, бо покладався на надійну руку Великого Бога. Немов колись, Давид сьогодні певно повторив би: «Господь – мій пастир: Нічого мені не бракуватиме. Він відживляє мою душу, веде мене по стежках правих імени ради свого. Навіть коли б ходив я долиною темряви, – я не боюся лиха, бо ти зо мною (Пс 23)». Ні спустошення світових воєн, ні переслідування, ні чітка перспектива знищення Церкви, яку він бачив перед смертю, ні сорокарічна відповідальність за мільйони душ, ні довга виснажлива недуга, що прикувала його до інвалідного візка, не надщербила його духа, бо він вдивлявся в обличчя Вседержителя. А погляд Божий тихо впроваджував його в глибину таїнства до правдивої мудрості і до цілющої, творчої дії, плоди якої збираємо досі.

1 травня папа Бенедикт проголосить Блаженним Вселенської Церкви Івана Павла ІІ, який провадив католицькою спільнотою 27 років, повалив комуністичну систему, благовістив у 129 країнах і приніс стільки благодаті та правдивої радості на нашу спасенну Богом українську землю. Стільки дару проповідництва. Сто томів енциклік, проповідей і повчань, мужність покаятися за гріхи католиків, спроможність налагодити діалог з культурою, мистецтвом, наукою, молоддю, іншими конфесіями, різними народами і різними расами, різними мовами. Ніхто в історії людства не зустрічався з такою кількістю людей. Для кожного добре слово, усміх, навіть жарт, благословення. Звідки стільки наснаги, стільки добра, стільки бажання бути з ближнім, навіть зі своїм неуспішним вбивцею? Відповідь одна: Іван Павло ІІ мав постійно перед собою Великого Бога. Він впевнено міг повторити слова пророка Авакума: «Господь – мій Владика, Він моя Сила (3, 19)». Він жив у таїнстві, у містичному пережитті чару вселенної краси природи, гідності людини за яку Величний Бог «так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен хто вірує в нього не загинув а жив життям вічним» (Ів 3,16).

Первомученик Стефан, Верховні апостоли Петро і Павло підчас невтомної проповіді та перед власною стратою, всі апостоли, які понесли Євангеліє до кінців землі, славні святителі, посники, аскети і містики, наші новомученики та ісповідники, загалом кажучи«велика хмара свідків (пор.Євр 12, 1)», яких дехто з Вас знав і до деяких може і належить, всі мали перед собою Великого Бога, джерелом їхнього життя і провідницької життєдайності, витримки і витривалості, смиренномудрія і доброти. В особливий спосіб перед Великим Богом з Сином у Святому Дусі предстояла Пресвята Богородиця. Свій дух, душу і тіло Вона відкрила перед таїнством божества, стаючи провідником і життєдайною Матір’ю для всіх нас, зразком для кожного, хто провадить, бо перше слухає і смиренно та жертвенно відповідає на парадоксальні пропозиції Великого Бога.

Всі наші світлі попередники, всі святі, сам Христос провадять нас до Великого Отця, щоб ми приєдналися до Його слави, щоб ми були з Богом.,як«рід вибраний, царське священство, народ святий, люд, придбаний на те, щоб звістувати похвали того, хто нас покликав з темряви у дивне своє світло (1 Пт 2, 9)».

Існує глибокий вислів англійською мовою: We become like the God we worship – Ми стаємо такими, яким є Бог, Якому поклоняємось. Якщо перед нашим провідником, якщо перед архиєреями і нами душпастирями, перед усіма вірними буде Великий Бог ми будемо Великою Церквою з Великим Патріархом,«співгромадяни святих і домашні Божі, побудовані на підвалині апостолів і пророків, де наріжним каменем – сам Ісус Христос (Еф 2, 19 – 20)».

Сьогодні, цієї неділі, Бог, велич Якого дозволяє Йому умалитися і стати людиною,«прийнявши вигляд слуги (Флп 2, 7)», знову входить в наше життя. Якщо ще спите і не бачите, то підійміть голову і гляньте на дах, в вашу хату несуть Розслабленого! Його несуть тому, що близько є Ісус –наш Спаситель, про котрого в сьогоднішньому читанні Апостола до Євреїв сказано:«Ти, Господи, напочатку заснував землю і небеса – діло рук твоїх. Вони загинуть, ти ж перебуваєш; усі, мов одежа, постаріються. Ти їх, неначе одежину, згорнеш і, немов одежа, вони зміняться. Ти ж – той самий, і літа твої не скінчаться (1, 10 – 12 )».

Цей Великий Бог заради нас стає малим, проте не дрібним предметом, а близьким інтимним Tаїнством. Говорячи молодіжним сленгом – сьогодні ми відчуваємо велич Бога і нам від тої величі зриває дах… щоб ми могли донести до Нього своє каліцтво і щоб ми могли бачити небо!

Сьогодні, коли перед Священним Синодом стоїть питання вибору нового Провідника, Патріарха і Глави нашої Церкви, для нас з вами є лише один критерій – бути з Богом. Бути з Великим Богом, усунувши всі можливі шори та обмеження, відкрити дух і серце, розправити крила, відчинити вікна і дах розуму, підняти стелю нашої духовності, щоб у нас панувало таїнство живого Бога – безмежного і неохопного Творця, який водночас настільки ж близько до нас як і людина, що зараз стоїть поруч у храмі. Він тут, серед нас, у Слові, що стає Тілом. У Нього солодкий смак і Його благословення як єлей на наші потріскані та зранені думки і почуття. У цих днях oбіймімо молитвою наших архиєреїв, підтримуймо їх своїм постом, милостинею і чуванням – три головні добрі діла, які особливо потрібно практикувати в час Великого посту. Звертаймося до Бога. Він не залишить нашої Церкви. Саме Він знімає страх спільноти, що зараз питає: – «Хто нас вестиме далі?» Бо Він – це Бог, Який колись словами Ісаї промовив до свого Слуги (Сина) і сьогодні каже до майбутнього Глави: «Я, Господь, покликав тебе для перемоги, держатиму тебе за руку, я берегтиму тебе, поставлю тебе у завіт люду, світло народам,щоб сліпим очі відкривати, виводити з в’язниці в’язнів, з темниці тих, що сидять у темряві (42, 6 – 7)».

Вже майже сорок днів навколо питання проводу звучить молитва. Прагнучи бути з Богом і тільки цього, бо це і є все – ми супроводжуємо наш Синод, очікуючи зіслання Святого Духа – Любові між Отцем і Сином. Супроводжуємо з вірою у велике покликання, у таїнство вашого і нашого настільки малого, але викоханого Богом життя.

Мараната! Гряди Господи! Ми хочемо бути з Тобою. Будь з нашими архиєреями, даруй нам Патріарха, який всеціло свідчитиме про Великого Бога, про Його таїнство, мир, любов і безмежну радість. Амінь.

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.