Науковий співробітник відділу літературиІнституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН УкраїниБогдан Завадка:«Є над чим поміркувати!»

Слово «етика» походить від грецького «етос» (ethos), що означає «звичай». Наше красне письменство ХІХ початку ХХ ст. засвідчило, що коли про когось казали «О, він чоловік звичайний!», то це було висловом чи не найвищої похвали цієї людини; так охарактеризовували людину, якій не можна було закинути недодержання неписаних, але споконвічно усталених у суспільстві законів поведінки, способу життя, або, як тепер би сказали, народного (= національного) менталітету.

Що ж маємо нині? Коли про когось кажуть, що це «звичайна людина», то тим самим ніби говорять, що той хтось нічим непримітний, що він затертий у масі сіроти… Чи наші уявлення про гідність людини перекинуто догори дном?..

Мене, ще маленького дошкільнятка, матуся навчила віршик, у якому є такий діалог:

— Хто ти, хлопчику маленький?

— Син я України-неньки.

— А по чім тебе пізнаю?

— По вкраїнському звичаю…

Мені доводилось викладати релігієзнавство студентам Академії друкарства. Один з них на першій же лекції заявив:

— Мой папа офицер, меня воспитали атеистом, я неверующий и отрицаю все, чему учат попы.

— Цікаво, — відповів я. — Що ж ви заперечуєте? Ось «попи» кажуть, наприклад, що не можна красти, не слід оббріхувати ближнього, що належиться шанувати і маму, і «папу»… Ви це заперечуєте?

Студент зніяковів. Щоб згладити ситуацію, я продовжив по короткій паузі:

— Ось що, юначе: якщо Ваш тато офіцер, то запитайте його, чи він у військовій академії бунтувався проти того, щоб йому викладали таку дисципліну, як «Тактика і озброєння армій зарубіжних країн».

Опісля син військовика приходив на заняття, студіював релігієзнавство і… не бунтувався.

Що ще цікаве: на заняття з релігієзнавства приходили також і три студенти-казахи. Вони уважно слухали й ретельно конспектували. Я їх зауважив і на лекціях робив стислі порівняльні екскурси до ісламського віровчення. Студенти-казахи «поїдали» мене очима, я відчував, що вони мені вдячні, і це була тепла винагорода за мої старання…

… Коля М-ко, який був родом із Полтавщини, у вузькому колі театральних діячів розповів:

—У 1946 р. я приїхав у формі офіцера МГБ додому, в село, на похорон батька. Моя заплакана мама потайки звернулася: «Синочку, я б хотіла поховати по-людськи, зі священиком, але боюся, щоб не зашкодило це тобі на службі…» «Робіть, мамо, так, як велить звичай», — відповів я.

А розповідав про цю ситуацію Коля М-ко у 1967 р., коли служив капітаном в обласному управлінні КГБ по Львівській області. Виразний ситуативний підтекст його розповіді був такий: тільки дурні не рахуються зі силою звичаїв.

Комуністи вели «науково»-розплановану психологічну війну з народом, і народні звичаї піддавалися систематичному руйнівному обстрілові, хоч сатанинські хитрощі подеколи і перевершували своїм безглуздям засоби карикатури. Згадаймо хоч би, як замість «христин» упроваджувалися «звездины»… Звучало ж як красно:

— Ты уже озвездил своего ребенка?

Знедуховлення людини, руйнування загальнонародного християнського менталітету здійснювалося тоталітарним режимом Совєтського Союзу коштом та засобами держави і панівним кланом у цій державі — Комуністичною партією. Тому сучасна Українська держава не може пустити на самопас віднову того, що нищив тоталітарний режим, бо в противному разі це була б ледь прихована консервація руйновища, це була б постава, згубна і для нації, і для держави. Хто прагне погуби української нації (і Української держави, певна річ), той запекло силується звести нанівець тисячолітній християнізм народу і втечею від Бога, від Української Церкви вмогилити люд у багні морального звиродніння.

Стережімося, щоби глузд за розум у затоки не йшов… Якщо наші урядовці так тяжко роздумують над питанням обов’язкового вивчення християнської етики у школах і так легко схвалюють тотальну в школах примусівку займатися футболом від першого до останнього класу, то, панове громадо, є над чим поміркувати…

Дехто намагається «демократично» переконувати, що релігійне виховання — це справа батьків: хай, мовляв, батьки «свобідно» навчають дітей та водять їх до церкви чи на засідання громад нетрадиційних ув Україні Церков. Коли таким робом мислити, то й рідної мови нема потреби навчати в школі, тому що дитина, переступаючи поріг школи, вже вільно розмовляє «мовою батьків»…

Навчальний процес невіддільний од виховного! Це аксіома. На уроках історії школярі дістають інформацію про релігію стародавніх держав у Єгипті, Месопотамії, Греції, Італії і т. п. То чи ж логічно позбавляти дітей відомостей про релігію народу, у державі якого вони живуть? Без хоч би елементарної релігієзнавчої підготовки учень (і громадянин узагалі) не годен розуміти ані історії України, ані української літератури (і культури в цілому). Ну як без релігії потлумачити, скажімо, Шевченкове посланіє «І мертвим, і живим…» («Образ Божий багном не скверніте») або Франкового «Мойсея»??

Виховувати школярів відосібнено від християнської етики — означає виховувати покручів. Чи маємо свідомо йти таким шляхом?

Врешті-решт, поставимо питання по-демократичному руба: держава не має і мати не годна жодних інакших коштів, ніж ті, що їх дають громадяни (платники податків). А тому громадяни мають право вимагати (не просити!), щоб їхні кошти витрачалися на вивчення тих предметів, яких громадянство потребує.

Україні над усе потрібні порядні люди, бо тільки такі здатні плідно працювати, творити, будувати; бо тільки такі спроможні убезпечити екологію злагоди, без якої зсуватимемося дедалі глибше у прірву негараздів, а це витвір соціальної вибухівки. Гадаю, що то дуже сумнівна, необачна насолода — розкошувати на бочці в вибухівкою… Тому за духовне, моральне оздоровлення нашого народу покликані дбати всі, без винятку, незалежно від маєткового становища.

Опубліковано у Без категорії. Додати до закладок постійне посилання.

Коментарі закриті.