Промова Президента України Віктора Ющенка в День пам’яті жертв Голодомору. 28.11.2009

Дорогий Український народе,

Брати і сестри,

Слова про Голодомор завжди є важкі, і важка їхня дорога.

Важко слову пройти розбиту, розчавлену дорогу, на якій і людина не знайде опори, не те що увесь народ.

Тих слів було на малий острівець. На жменю зерна, що за нього вмирали.

Сьогодні зерен мільйони – по Україні, по всьому світу.

Сьогодні у слові промовляє діло і вчинок. Особистий, загальний, національний.

Ми зробили майже неможливе.

Ми врятували і повернули людям правду про Великий Голод 1932-33 років. Повернули з безодні, з провалля, з неповернення.

Ми розпочинали з одиниць. Одиниць спогадів, здогадів, свічок і пам’ятників.

Сьогодні до нації промовляє не образ, а найчіткіше, найвиразніше число. Його виразність могутніша за все.

Нині ми встановили імена майже 2 мільйонів убитих людей. Очевидно, ця цифра неповна. І далеко не повна. Але це тільки початок нашої роботи. Але це також і конкретні імена, імена своїх родичів, своїх родин, сусідів, нашого народу.

Ми достеменно точно виявили майже 14000 сіл і містечок у 18 регіонах України, де був Великий Голод 1932-33 років.

Ми знайшли 995 тисяч ще живих свідків і дай Боже їм здоров’я.

Ми встановили 3577 місць масових поховань жертв Великого Голоду, з яких впорядковано на сьогодні 3124.

Служба безпеки підтвердила 816 масових поховань, де упокоїлися сотні тисяч українців.

Сотні тисяч батьків, мам, братів, сестер.

Ми узагальнили списки 522 населених пунктів, занесених на «чорні дошки». Це – конкретні назви і конкретні долі.

Ми не здогадуємося. Ми просто це знаємо.

Ми знаємо імена катів і імена вбивць.

Ми встановили конкретні накази комуністичної влади, розпорядження і телеграми вбивства. Вони є. На щастя, архіви не горять.

Ми розуміємо і знаємо наміри комуністичних злочинців.

Ми бачимо логіку їхніх дій.

Упродовж осені 1932-33 років в Радянській Україні було замінено 80% партійних керівників низового рівня. Бо вони були визнані недостатньо більшовицькими. Їх заступили «висуванці», готові до будь-яких злочинів, і кадри з інших радянських територій.

Ми бачимо реальні масштаби винищення нашої нації, що дозволило у вимерлі райони, надто в Донецькій, Луганській, Харківській, Полтавській, Дніпропетровській, Миколаївській та інших областях, переселити сотні тисяч сімей з інших республік. Вони стали такими ж заручниками режиму, як і ми.

Ми знаємо достеменно точно: це був геноцид – мор нашого народу голодом, поєднаний з лютим вбивством його інтелігенції, духовенства, політичних, громадських і культурних діячів.

Ми зробили майже неможливе.

Ми повернули правду собі і світові.

Ми визнали Голодомор геноцидом в Українському парламенті.

Ми знайшли колосальні внутрішні сили, щоб посеред нашого суспільства прийняти і погодитися з такою жорстокою правдою.

Ми поширили наше знання світом. Нас почули. Нас зрозуміли. Не майте найменшого сумніву – зрозуміли всі. І не менш важливо – нас підтримали.

Актом геноциду Голодомор визнали 13 держав. Естонія, Австралія, Канада, Угорщина, Литва, Грузія, Польща, Перу, Парагвай, Еквадор, Колумбія, Мексика, Латвія.

Актом геноциду Голодомор визнали законодавчі органи 26-ох адміністративно-територіальних одиниць семи держав світу: Австралії, Аргентини, Бразилії, Великої Британії, Іспанії, Італії, Канади, Португалії.

Своє слово про Голодомор як геноцид Українського народу сказали США.

Голодомор визнано у рамках ООН, Європейського Парламенту, ОБСЄ, ЮНЕСКО, Балтійської Асамблеї.

Свою шану жертвам геноциду в Україні висловили Святий Престол і Вселенський Патріарх.

Ми вдячні усім – видатним постатям, державам, парламентам та урядам, громадським організаціям, дослідникам за ту виняткову підтримку, яку вони надали нашій нації, нашій державі, визнаючи нашу трагедію і поділяючи наш скорботний біль.

Тема, про яку ми говоримо, безумовно, є загальносвітова, вона загальнолюдська, вона – вічна як конфлікт добра і зла, світла і мороку.

На жаль, ми чуємо також голоси, які засуджують нас і викривлюють нашу політику. І тут я також хотів би сказати слово. Це – голоси з темряви, яка живе за власними законами, виправдовуючи насильство, приниження і вбивство невинних людей. Причому, невинних людей будь-якої нації. Ми мали силу і гідність першими сказати про мор голодом. Я радий, що наші дії дали поштовх для пошуку правди про сталінські комуністичні репресії, яких зазнав, по суті, кожний братній сусідній народ. Цей пошук є не лише пошуком правди – він є пошуком свободи від страху, від пережитих суспільних травм і від їхнього повторення.

Ми говоримо про Голодомор, бо ми – українці.

Ми – вільні люди.

Ми хочемо вільного життя.

Слова про Голодомор, безумовно, важкі, і важка їхня дорога до серця кожної людини.

А ще важчою, на мій погляд, є дорога усвідомлення відповідальності, яку нація бере за свою долю, за помилки минулого життя, які поверталися до нас смертю, за життя нинішнє і за життя майбутнє.

Сьогодні цієї відповідальності є лише на малий острівець у душі кожного з нас.

На жменю зерна, яке проросте національним колосом.

Я вірю в це зерно. Я твердо, безконечно вірю в нього.

Усвідомити відповідальність один за одного, об’єднатися у єдиному просторі нашої пам’яті і майбутнього, на мій погляд, це означає стати нацією, яка буде захищеною і безпечною на сотні і тисячі років уперед.

Голодомор підкріплювався різноманітними засобами, які всі разом вкарбовували у свідомість українського етносу факт його цілковитої залежності, його повної несуверенності у плані державному, соціальному, буттєвому.

Так само несуверенною з цих часів мала почуватися і особистість: до скону мусила українська людина дякувати за те, що її просто не вбили.

А найкраще – вона мала стати такою, якою і була потрібна у новій версії «єдиного радянського народу».

Звідси походить новітній «хохол» – національна, культурна і соціальна потвора, яка згодна продати і свою країну, і рідну землю.

Звідси походить цей благенький блазень перед нібито могутнішими сусідами, обставинами чи культурами.

Проти нього, проти цього нікчемного, продажного «хохла» у серці повинен стояти опір у кожного із нас.

Опір повинен стояти у серці проти будь-якого вияву неповаги до нашої держави, її історії, наших тисячолітніх символів.

Опір повинен стояти у серці проти будь-якої загрози для нашої великої і спільної свободи.

Опір повинен стояти у серці проти будь-якого замаху на національні, політичні і громадянські права кожного з нас. Без винятку. Без поділу. Незалежно від мови, релігії чи походження.

Це повинен бути той святий опір, який українці чинили навіть у приречених обставинах Голодомору 1932-33 років.

Ми рідко, правда, згадуємо про це.

А це був великий опір. Він виявлявся у різних формах.

Це – відкриті виступи проти влади, в яких тільки на початку 1932 року взяли участь десятки тисяч українських селян по всіх теренах України.

Це – збройна боротьба з радянською владою, як у козацьких селах Попівка та Хомутці Миргородського району, як у спалахах боїв на Вінниччині, Херсонщині, Одещині, Чернігівщині та в інших регіонах нашої милої землі.

Безумовно, ми перемогли у цих боях.

Ми виграли цю битву зі звірством.

Ми боролися. Приречено і затято.

Ми стали державою.

Ми здобули великий, історичний шанс відродитися як нація.

Слова про Голодомор, про відповідальність, про внутрішній опір, свободу, про націю – важкі. Важка їхня дорога.

Ми зробили вчинок. Особистий, загальний, національний.

Поруч з нами стоять мільйони, мільйони, мільйони надій нашого народу.

Стоїмо перед Всесвітом життя. Стоїмо усі.

Це говорить душа.

Я прошу мовчання у пам’ять про невинно загиблих наших сестер і братів.

Я прошу у Господа прощення і порятунку для кожної нашої душі.

Я прошу життя і благословення для нас і для нашої великої, вільної і могутньої дороги.

Ми зробили перший крок. Рух не зупинити.

Слава нашому народові. Слава Україні.

І вічна пам’ять загиблим.

Джерело: Прес-служба Президента України Віктора Ющенка, 28.11.2009

http://www.president.gov.ua/news/15879.html

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.