О. Роман Небожук,референт бюро Української Греко-Католицької Церквидля зв’язків з державними органами влади в м. Києві,виконавчий секретар Комісії шкільництва Києво-Галицької митрополії УГКЦ:«Каталізатор міжконфесійного компромісу і злагоди»

Кор.: Навколо предмету «Основи християнської етики» зараз точаться неоднозначні думки. Особливо відчуваємо пожвавлення у церковному та освітньому середовищі щодо впровадження цього предмету в загальноосвітні школи не лише західного регіону, а й цілої України. Чим зумовлене таке пожвавлення?

90-ті роки — роки становлення Української держави — в освітньому середовищі були часом, коли вирішувалися концептуальні питання структури нашої освіти, системи виховання, розбудовувалася законодавча база, але й також ішли активні пошуки, як знайти цінності, на яких буде базуватися виховна система в освіті. Адже не можна обмежувати освітню роботу тільки до викладання предметів. Школа є щось значно глибше. За висловом Сухомлинського, школа є колискою народу, його духовності, культури, традицій.

Отже, виховна система повинна спиратися на якісь цінності. І ці цінності в Україні були від початку її культурного розвитку і становлення як держави. Як відомо, основою тих цінностей, якими живе і жила Українська держава протягом останніх тисячу років, були християнська традиція, християнська культура і християнська мораль. І тому, коли зараз утверджується освіта, яка буде сприяти розвитку української національної ідеї, розвитку культури українського народу, яка буде формувати молоде покоління патріотів Української держави, молоде покоління, котре не тільки вміє жити у власній державі, але вміє співжити у Європейській спільноті, дивитися на ширший світовий контекст, то тут, думаємо, не обійтись без досвіду, надбаного за останніх тисячу років (а може навіть і більше) і який був перерваний протягом 70 років.

І цей вакуум, який виник у виховному середовищі в 90-х роках, дуже боляче відчувається власне різким падінням моралі, насамперед серед підростаючого покоління. Щоб якось вирішити цю проблему, у Західному регіоні України, де християнська традиція не була так різко перервана і так надовго, розпочали з того, що запровадили ще на початку 1992 р. як експериментальний предмет «Основи християнської етики», де було вирішено, що учням необхідно донести всі цінності, які збудували українську націю, ті цінності, які становлять фундамент загальноєвропейських, зрештою, загальнолюдських цінностей, які лежать в основі нашої сучасної цивілізації. Саме це є християнська мораль, культура і традиція.

В нашій країні — це культура і традиція візантійська, культура і традиція Східної Церкви. І дуже важливо, щоб ця спадщина була знайома, рідна, близька для всіх громадян, які проживають у молодій Українській державі, незалежно від того, до якої Церкви чи конфесії вони належать, зрештою, який їхній світогляд. Це право людини — мати своє особисте ставлення до Бога, але право держави, яка хоче будувати моральне покоління, яка хоче мати законослухняних громадян, котрі розуміють, у якій країні вони живуть, яку культуру вони дістали у спадок, донести до свого молодого покоління основи української християнської культури і моралі.

Кор.: Назва предмету «Основи християнської етики» є остаточною?

Ні, умовною, хоча вже прижилася протягом останніх років у Західному регіоні. Дуже швидко ця ідея здобула популярність в інших областях України. Так, скажімо, експеримент, який розпочався у 1992 р., уже в 1997 р. настільки здобув прихильність у батьків та популярність серед освітян, що рішенням сесії Львівської обласної Ради був запроваджений як предмет шкільного компоненту. Програма розроблялася за участю не тільки освітян, але й за участю і з допомогою традиційних українських Церков, себто Церков, які прийняли Володимирове хрещення, Церков Візантійської традиції. Сьогодні це є Православні й Українська Греко-Католицька Церкви.

Кор.: Власне, яка позиція православних у цьому проекті?

Релігійне виховання в окремій Церкві і виховна система в громадянській освіті, яка є світською за своєю природою і, зрештою, за конституційним визначенням — це різні речі. І тут мають бути критерії, які дають можливість дуже чітко розрізняти предмет християнської етики й іншу справу, дуже важливу для Церкви, — катехизацію.

Отже, катехизація — це навчання і виховання вірних своєї Церкви чи деномінації у вірі. Себто це є щось, що супроводжує людину від колиски аж до смерті. Це є той Закон Божий, який людина отримує через печать Хрещення, Миропомазання; це є та наука Божа, яку передають малій дитині через молитву і власний приклад батьки. Це є те Слово Боже, яке дитина отримує або має право отримувати у своїй Церкві, у церковній припарафіяльній школі і, зрештою, це є навчання об’явленого Божого Слова, яке людина отримує вже в дорослому віці аж до глибокої старості.

Натомість «Християнська етика» — це предмет, який від початку підтримувала Українська Греко-Католицька Церква, а навіть виявляла ініціативу у створенні окремих програм, підручників, допомагала в підготовці вчителів і допомагає зараз, але це є предмет, який від початку був турботою саме держави.

А держава — Українська держава — є світською за природою. Отже, освіта, яка за законом є відділеною від Церкви, не може бути школою виховання у вірі. Освіта повинна і думає про те, як використати потенціал, який християнство заклало у нашу історію, культуру, в нашу виховну систему, етнопедагогіку для вирішення тих виховних проблем, які зараз стоять. І тому завданням предмету «Християнська етика» є не формування вірного тієї чи іншої конфесії, але формування доволі зрілої особи, громадянина України, який пізнав, засвоїв, полюбив українську християнську традицію та культуру, і через цю християнську традицію пізнав певні життєві цінності, з якими він зможе жити у цьому суспільстві, співжити з іншими громадянами цього суспільства. Зрештою, тут ми не є винятком: подібний, аналогічний за змістом предмет під назвою «Основи православної культури» був запроваджений у школах Росії та Білорусі. Подібний предмет, який носить назву «Основи християнської етики», був також запроваджений у всіх школах Литви. Оскільки цей предмет має завданням морально-етичне виховання, пізнання культури, то, звичайно, він не супроводжується релігійними обрядами, молитвою, тому що там, де починається молитва і обряд, там починається уже сповідування певної конфесії, тобто починається приналежність людини до певної Церкви, певної релігії. А нашим завдання не є всіх робити представниками українських традиційних Церков. Наше завдання — щоб ті, які вийшли і є приналежними до однієї з українських традиційних Церков, поглибили свою культуру, розуміли цю культуру, а отже, навчилися краще любити державу у якій живуть, землю і народ, який дав назву цій державі, і таким чином, через своє розуміння могли вносити громадянську злагоду, краще співжити у цій державі і плекати щось дуже важливе, що нам зараз потрібне, а саме релігійну толерантність, а ще краще сказати — християнську любов.

Кор.: Отож, підсумовуючи сказане, викладання у загальноосвітніх школах предмету «Основи християнської етики» не є порушенням закону України «Про свободу совісті та релігійні організації»?

Питання стояло не раз і дуже гостро. І треба сказати, що були численні перевірки власне законодавчої бази, на основі якої введено цей предмет у школах спочатку Львівщини, далі Івано-Франківщини, Тернопільщини, тепер є рішення сесії обласної Ради Закарпаття, Вінниці, Рівненщини. Ми маємо людей, які цікавляться, приїжджають до нас, вже починають вчитися. Це Донеччина, Сумщина, Херсонщина. Отже виходить, що ця проблема є актуальною не тільки для Західного регіону, але вона вийшла на загальноукраїнський рівень.

Зрештою, що проблема виховання є важливою, свідчить також проект Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, який був озвучений на з’їзді освітян у жовтні 2001 року, де є окремий розділ: «Національне і громадянське виховання». І тому, на нашу думку і на наше переконання, не релігійне виховання, але саме основи християнської етики повинні стати базою для національного і громадянського виховання. Є пропозиція цьому предметові дати назву «Основи української християнської культури і традицій». І тоді ще чіткіше проявляється та ідея, що це не є катехізація, не є вивчення Закону Божого. Це щось подібне, як кожен громадянин, незалежно від його етнічного чи національного походження, вивчає українську історію, українську літературу. І це не є порушенням прав людини. Подібно, на нашу думку, кожен громадянин, який живе в Україні, з огляду на дуже важливу сферу, якою є релігійна свобода і релігійні переконання людини, мав би пізнати українську християнську культуру.

Основи програми християнської етики були розроблені не тільки з ініціативи Греко-Католицької Церкви, але це від самого початку була спільна справа, з однієї сторони, освіти. Педагогічного товариства імені Григорія Ващенка, окремих ініціативних освітян, державних структур; а з іншої сторони, природно, що до цієї справи долучилися своєю фаховою допомогою представники традиційних Церков. Отже, це спільна справа для тих Церков, які є спадкоємцями української християнської культурної традиції.

І від самого початку (може, це виглядає знаковим моментом) цей предмет став каталізатором міжконфесійного компромісу і злагоди. Цей предмет отримав благословення правлячих єпископів, глав Церков — і Української Греко-Католицької Церкви, і Української Православної Церкви Київського Патріархату, і Української Православної Церкви Московського Патріархату, і Української Автокефальної Церкви. Кожна з цих Церков внесла свою посильну лепту у створення програми, у поширення ідеї християнської етики, у підготовку фахівців і у реалізацію її як освітнього предмету у школах.

Кор.: Згадуючи про традиційні Українські Церкви, жодного слова ми не сказали ще про нетрадиційні, зокрема, протестантські Церкви. Яка позиція їх у цьому питанні?

Останнім часом маємо в Україні понад сто різних Церков, конфесій, релігійних організацій. Звичайно, створити предмет, який би однозначно влаштовував всіх з релігійного огляду, є важко і, думаю, неможливо. Це питання компромісу. І якщо ми бачимо цей предмет не як релігійний, а як предмет української християнської культури, то, насамперед, у ньому має бути представлена та культура, якою жив український народ протягом усієї своєї історії. Протестантські Церкви, які виросли в Україні в 90-х роках, теж вийшли з тієї самої візантійської культурної спадщини, якою ми живемо ще й сьогодні.

В одному з останніх номерів журналу «Людина і світ» я прочитав соціологічне дослідження, в якому сказано, що тільки 8% вірних сьогоднішніх протестантських Церков належали до них на початку 90-х років. Отже, 92% сьогоднішніх вірних Протестантських Церков — це люди, які до 90-го року безпосередньо були включені у цю ж нашу церковну спадщину Київської християнської традиції. Тому вона для них є рідною. Бо це культура наших батьків, дідів і прадідів. І я не бачу тут якоїсь суперечності, оскільки цим ми не нав’язуємо якихось релігійних поглядів.

При Державному комітеті у справах релігій України створена спеціальна робоча група за участю як традиційних, так і інших християнських церков і деномінацій. У цю робочу групу приходили і представники іудейської громади, і представники мусульманської громади з тим, щоби в цій програмі не було моментів, які зачіпають гідність, ображають ту чи іншу присутню в Україні релігійну деномінацію. Не виключено, що ми можемо використати досвід біблійної праці, яку мають протестантські Церкви; потрібно використати і досвід соціальної праці з учнями, вчителями, батьками, який має Римо-Католицька Церква. Тобто у створенні програми, а потім у створенні підручників потрібно враховувати як моменти, які будуть негативно сприйнятими людьми, що мають інші погляди, або не належать до традиційних Церков, так і використати позитивний досвід зацікавлених сторін. Але стрижень має бути один: українська християнська культура.

Кор.: Що б Ви побажали слухачам Радіо «Воскресіння» і читачам бюлетеня АРІ?

Велика турбота і тривога Церкви — це те, щоби школа і далі продовжувала високі традиції нашої вітчизняної педагогіки. Саме навчати і виховувати, виховувати громадянина, людину високої духовності і моралі, людину, яка вміє реагувати на наступ дезінформації, що деморалізує сучасне покоління, на ріки насильства, крові і бруду, які ллються з екранів телевізорів, розповсюджуються у всіх газетних кіосках у різного роду сумнівних виданнях. Щоб сформувати людину, котра має такий фундамент, який не зрушать оці брудні мутні потоки, що ллються на голови, на вуха, на душі, на серця наших дітей. Щоб захистити їх.

І дуже важливо, щоб батьки, освітяни і церковні діячі доклали всіх можливих старань, аби школа була не тільки храмом науки, але і храмом душі. Бо тільки поєднання оцих двох речей — освіти і духовності — дає формування особистості, а не просто особи, яка володіє певним інтелектом. Тому я звертаюся до батьків: ваших дітей треба не тільки навчати, а насамперед, виховувати. Передання знань — важлива справа, але не менш важливою є виховання. Учитель — не тільки той, хто вчить дитину читати і рахувати, але той, хто дитині передає щось значно цінніше. Своїм прикладом, прикладом свого особистого життя, прикладом з минулого він має формувати щось більше, ніж просто носія суми знань. Він має формувати громадянина України. Він має формувати людину ХХІ століття, яка зможе бути патріотом цієї держави, яка зможе бути будівничим кращого суспільства, в якому не страшно буде народжуватися і жити іншим дітям.

Розмовляла Квітка Гриньків

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.