Блаженніший Любомир Кардинал Гузар,Глава Української Греко-Католицької Церкви:«Предмет «Християнська етика не призначенийдля формування в дітейякихось особливих релігійних переконань»

Предмет, який популярно називають «Християнська етика», став свого роду причиною непорозумінь. Непорозумінь на підставі незнання певних основних фактів. Треба визнати, що сама назва предмету, назва цього курсу веде до непорозумінь, тому краще терміну «християнська етика» оминати. Ця назва створює враження, що мова йде про навчання релігії, Божого Закону. Предмет цей, який дотепер називали «Християнська етика», властиво є історія християнської культури України. Це є спроба передати дитині чи молодій людині свідомість, що наша держава, наша культура, наш народ виховувався на засадах християнської науки. І це треба представити історично, що так воно було протягом віків від самих початків, від княжих часів. І ще одне. Треба дітям роз’яснити, що ці християнські засади означають. Отже, це є мета і зміст цього предмету.

Хто повинен навчати? Хто повинен бути вчителем такого курсу? Кваліфікована людина, яка вміє подати історичний розвиток християнства в Україні, і яка вміє пояснити своїм слухачам, що таке християнство. Це не є конфесійний катехитичний виклад. Це є історичний виклад. І кожний чесний, об’єктивний вчитель з відповідною підготовкою міг би це подати. Цей предмет не призначений для формування в дітей якихось особливих релігійних переконань. Його мета — об’єктивно викласти дітям певні засади, історичні дані в той спосіб, щоб вони пізнали, хто вони є, щоб розуміли культуру, яка їх духовно годує, і на підставі якої існує їхній народ, їхня держава.

Дехто вважає, що курс, який дотепер називали «Християнська етика», а правильніше — «Історія християнської культури в Україні», є предмет формативний. Отже, там повинні вчити дітей, як вірити, як молитися, що не відповідає цілям даного предмету, який по суті є інформативнм — подає учням певні знання. Тому неважливо, хто це дітям подає. Важливо, щоб учитель розумів те, чого він має навчити, а не трактував таку преважну справу поверхнево. Бо йдеться про надзвичайно важливу річ: щоби ми дітям дали розуміння, хто ми є, звідки ми є, як ми повстали.

Хто повинен готувати вчителів? Той, хто має кваліфіковані курси. Чи це буде державний університет, чи це буде якийсь місцевий відділ освіти, чи це буде якась інша школа — це є цілковито другорядне. Мова не про те, хто буде готувати вчителів, але як готувати. Щоб ті вчителі не передавали своїх релігійних переконань і не намагалися дітей затягнути до своєї конфесії, а щоб об’єктивно, спокійно викладали правду. Безумовно, це нелегко зробити. Вчитель мусить бути людиною духовно дуже врівноваженою, об’єктивною, чесною, яка не використає обставин на те, щоби дітей затягнути в якийсь один чи інший релігійний табір. Але, щоби тій дитині показати і дати зрозуміти, хто вона є, як вона має сприймати довкілля, в якому виховується. За часів комуністичних, за часів Радянського Союзу партія і держава намагалися виховати дітей в переконанні суто комуністичному. Давали дитині таке розуміння історії, довкілля, яке вона мала бачити крізь призму комуністичної науки, що була новотвором для нашого народу. Але я наводжу цей факт для прикладу. Йдеться про те, щоби ми дитині дали історичні факти, які не є новотвором, які не проіснували сто років, але на яких формувалася ціла наша історія протягом тисячі років, які дають нам наше духовне, національне і народне «я». Це є мета отого предмету.

Кор.: Навчальна і виховна програма у середній школі сьогодні має атеїстичну основу. Мабуть, вже настав час реформувати концепцію шкільної освіти і збудувати її на базі християнських цінностей?

За часів комуністичного режиму цілу науку подавали в ключі матеріалістичної філософії. Там не було місця ні для Бога, ні для душі — там була тільки матерія, більш чи менш розвинена. І з тієї точки зору інтерпретовано цілу дійсність. Це є філософія, початки якої є в матеріалізмі давньому, модерному, минулих століть, в кожному разі, в якому нема місця для основних духовних вартостей. І нема найменшого сумніву, що ми повинні від того відійти.

Духовність цілого нашого народу побудована на тому, що ми віримо в Бога, дивимось на природу, на людину очима християнина. Це є питоме для нас. Дехто каже, що ми повинні так навчати, щоби не було різниці. Це нібито об’єктивний спосіб, але тут дуже важко зрозуміти, що бачиться під об’єктивним. Бо за кожною наукою стоїть філософія або релігійні переконання. Хіба за винятком, може, математики і математичних наук, які цілком незалежні від релігійних переконань. Все, що пов’язане з людиною: її походження, розвиток, її природа, її гідність, — мусить бути зв’язане з певною якоюсь філософією.

Ми — християни і наш народ виріс на християнській базі, на християнській літературі, на християнській науці, на християнських засадах. І ми бачимо людину в певний спосіб, як Боже сотворіння. Ми бачимо природу як Боже сотворіння, ми бачимо наше довкілля, як Богом продумане і Богом призначене. Якщо заперечимо це, то що ми поставимо на його місце? Хіба якусь іншу філософію, яка буде нам, як був колись комунізм, цілковито чужою.

Бо наш народ не виріс, не сформував свого «я», своєї ідентичності, тотожності на принципах комунізму, якого в ті часи ще взагалі не було ані знати, ані чути. Ми виховалися так як є, — на певній релігії, подібно як ціла Європа, хоча сьогодні в Європі багато людей заперечують віру в Бога, заперечують існування Бога, заперечують взагалі релігійні правди, немов би соромлячись їх. Це не перекреслює факту, що Європа виросла на християнських засадах. І те, що є основно-формативне в історії Європи, є власне її християнські первопочини.

Тому мимоволі (але це не є головною метою курсу «Християнська етика») ознайомлення дитини з християнськими поняттями, з своїм християнським походженням — історичним і духовним — до певної міри формує її світогляд. І мені здається, не треба цього соромитися, треба тільки себе запитатися, чи ми хочемо продовжувати традиції наших предків, чи ми хочемо впроваджувати якісь матеріалістичні новотвори, які себе ніяк і ніде не виправдали, а тільки завели суспільство, яке їх хотіло прийняти, в загибель практично.

Отже, нема сумніву: як ми підемо до скажімо, мусульманських країн чи до країн інших великих релігій, — там побачимо ту людську культуру, людську ідентичність в розумінні даної культури. Тут не треба того ані встидатися, ані цуратися. Ми є християнського походження, і цей факт не треба заперечувати чи відкидати.

Записав Василь Ковалишин

Опубліковано у Uncategorized. Додати до закладок постійне посилання.

Без коментарів.